Миті, яких не було

Прекрасний сон

Северус, здалося, на мить осліп. Зникла церква, заповнена гостями, священник, зникли голоси, запахи. У світі, крім нього, залишилися тільки одна людина. Його наречена, що повільно переступила через поріг. Вона світилася. Біла сукня зі срібною вишивкою, біла вуаль, на якій вишиті дрібні-дрібні білі квіточки, білі рукавички на руках, що тримали букет із білих і рожевих квітів, огорнутих листям.

У нього затремтіли пальці. На якусь секунду йому здалося, що це сон. Зараз усе розвіється. Зникне церква, зникнуть гості, друг, який тихенько його підбадьорює, усміхнений Дамблдор, який сидить у першому ряду, і дивиться так, ніби це його син одружується. Стихне музика. Щезнуть звуки кроків. Усе зникне. І прекрасна наречена теж зникне.

Це прекрасний сон? Всього лиш сон?

Він глибоко вдихнув, на мить заплющивши очі.

Музика не стихла. Коли Северус розплющив очі, ніхто не зник і ніщо не зникло.

Він у церкві. Ось тут, біля священника, чекає на неї.

Люціус не витримує і непомітно для інших штурхає Северуса у бік.

- Припини всміхатися, як дурень. – Він поглянув на друга. – О, заради Мерліна, не дивись на мене такими очима! У мене є дружина.

Северус переводить погляд на Лілі, яка майже підійшла до нього. Вона усміхається і протягує йому руку.

Він губиться у зелені очей, прихованих вуаллю. У його серці, голові та душі звучить лише одне ім'я – Лілі. Пальці тремтять, коли він торкається її рукавички.

Лілі ледь чутно потискає руку. Вона підтримує, підбадьорює, заспокоює.

Северус пропускає повз вуха майже всі слова священника і якби не Люціус, що потайки штурхає його і нагадує, він би забув сказати так.

Так,Лілі. В горі і в радості, в багатстві і в бідності, я буду з тобою, допокисмерть не розлучить нас. І навіть якщо це всього лише прекрасний сон, я навікизалишусь з тобою тут.