День 2
Гучний дзвін приводить мене до тями. Здивовано оглядаю кабінет фізики, так наче і не знаходилася тут уже протягом години. Тру долонями сонні очі, які вже починають пекти. Цієї ночі я майже не спала... Взагалі не спала. Сон блукав довкола мене, але не хотів зайти. Я лежала й дивилася у стелю. Не знаю, що стало причиною мого безсоння... Або ж не хочу знати.
- Ді, ти чому не збираєшся?
Голос Рейчел змушує мене підвестися і усвідомити, що всі вже покинули клас.
- Ти якась дивна сьогодні,- підмічає вона, розглядаючи своє відображення в люстерку, що завжди носить з собою, неначе оберіг.
- Я просто не виспались.
Очі заплющуються на ходу. Не знаю, як маю встояти на ногах увесь день.
- Це все через твого Коула? - вона таємниче усміхається, а я тільки роздратовано завертаю очі.
- Давай краще не будемо про нього говорити.
- Як скажеш...- погляд Рейчел прискіпливо затримується на мені і уважно оглядає зверху-вниз.
- Моя порада... Краще не поєднуй сірий з синім.
Опускаю погляд на свої сірі класичні штани і синій светер.
- Добре.
Киваю, але раптом сама ж здригаюся від своїх слів. « ти, як лялька, дозволяєш смикати себе за ниточки».
- Що сталось? Ти наче примару побачила.
- Все...
Поспіхом підіймаю сумку з підлоги і закидаю в неї зошит, який так і залишився лежати на парті.
- Все добре. Мені треба йти.
Вибігаю з кабінету і швидко просуваюся по коридору. Двері до вбиральні легко відчиняються і вдаряються об стінку, коли я з силою штовхаю їх. Заходжу і відразу вмикаю холодну воду, щоб охолодити хоча б зап'ястя. Це все через того Коула. Навіщо я взагалі говорила з ним. Наплів мені нісенітниць, а я тепер маю перейматися...
« Хто тобі сказав, що ти вмієш писати?» З пам'яті миттєво виринають ці слова.
«Едісон, вірші - це марна трата часу. Припини займатися всілякими дурницями. Ти ж і так не вмієш писати.»
«Едісон, поглянь на себе! З такою вагою тебе не візьме жодне модельне агентство».
Ні, досить.
Мої роздуми уриває мелодія телефонного дзвінка. Витягаю айфон з сумки і підіймаю виклик від Пітера.
- Слухаю.
- Ти де?
- У вбиральній.
- Ми з Рейч зайняли столик на вулиці і взяли тобі салат. Приєднуйся.
- Зараз буду.
Дзвінок Пітера підіймає мені настрій. Заправляю волосся назад і, востаннє глянувши в дзеркало, виходжу в коридор.
Звична буденність заспокоює мене. Нарешті почуваюсь у своїй тарілці.
Сьогодні сонячно. Слід було вдягнутися не так тепло. Оглядаю столики в пошуках друзів. Рейчел махає мені рукою, тому я швидко знаходжу їх. Знесилено опускаюся на стілець і посміхаюся Пітеру, який підсуває до мене тарілку з салатом.
- Ти так раптово зірвалася і кудись побігла...- невимушено згадує Рейчел, і на її губах з'являється якась незрозуміла усмішка.
- Я ж казала, що не виспалась. Мені просто стало трохи погано.
- Це через те, що ти вчора ввечері їхала до Коула, у книгарню?
Здивовано підводжу очі. Рейчел запитально дивиться на мене й крутить в руці корок від пляшки. Кидаю роздратований погляд на Пітера, який спішить поцікавитись у чому справа:
- Який ще Коул?
- То просто мій однокласник, з яким я роблю спільний проєкт.
Пітер киває і опускає погляд у телефон. Дивлюся на Рейчел. Вона знизує плечима і повертає голову кудись у бік.
Невдоволено підпираю підборіддя рукою і починаю порпатись виделкою в салаті, де листя більше, аніж будь-яких інших інгредієнтів. Насправді, я беру його завжди, і ніколи не скаржусь, проте сьогодні у мене немає ніякого бажання їсти що-небудь. Однак я повинна.
- До речі, як пройшла вчорашня вечірка?- неочікувано цікавиться Пітер, і я з насмішкою повертаюся до нього. Він би ще через тиждень запитав. Я чекала його дзвінка вчора. Хоча б одне повідомлення.
- Чудово,- брешу, натягнуто усміхаючись. Рейчел з нерозумінням витріщаєтсья на мене, але я непомітно заперечливо махаю їй головою. Не хочу нічого казати. Мені не потрібна його жалість і безглузді запитання про ті події. Зважаючи на те, що він не помітив бинта на моїй руці й не поцікавився, що сталось, йому не надто цікаво.
- А твоє тренування?- запитую з ввічливості, бо, по-правді, це мене зараз не цікавить. Ловлю себе на думці, що його кар'єра баскетболіста не цікавила мене ніколи, але швидко вбиваю її в голові.
- Добре,-Пітер відразу починає усміхатися і відкладає телефон у бік, підсуваючи до себе тарілку з картоплею фрі.
Помічаю її тільки зараз і відразу відвертаюся, ковтаючи слину.
- Тренер хвалив мене. Казав, що в нас є всі шанси на перемогу.
- Ніхто і не сумнівався,- коментує Рейчел. - Команда виграє тільки завдяки тобі.
Подумки заперечую слова подруги, проте не говорю нічого, продовжуючи їсти.
- Ти перебільшуєш,- Пітер відмахується від її коментаря, але увага та компліменти завжди йому важливі.
- Зовсім ні...
Рейчел і Пітер починають обговорювати його гру, та я вже не слухаю. Оглядаю двір.
Стільки знайомих і чужих обличь. Серед них впізнаю фігуру Коула. Він сам сидить в дальньому кінці двору. Власне, не дивно. Коул уникає людей. Не потрібно бути детективом або мати хоча б на половину такий склад розуму, як у нього, щоб збагнути це. Чому в цього хлопця немає друзів? Поки я задаюсь цим питанням, він неочікувано підводить голову, і його очі натикаються на мої. Завмираю, але не відводжу погляду. Він також. Ми наче вступаємо в зоровий поєдинок. Хто відведе очі - програє. Коул дивиться уважно. Оглядає Рейчел, Пітера, і знову дивиться на мене. Я сама мимоволі повертаюся в їх бік, поки вони продовжують розмовляти про баскетбол.
«тобі сказали полюбити і ти переконала себе, що любиш» - у голові знову виринає спогад з нашої вчорашньої розмови. Хмурю брови і переводжу погляд на Коула, проте його уже немає...
***
18: 24. Я знову стою під дверима книгарні. Не знаю, чому, не знаю, навіщо, але я не можу просто так облишити цю справу. Я дізнаюся про всі його таємниці. Неонове світло відбивається в моїх очах, наповнених сумнівами. Я стою біля дверей уже впродовж кількох хвилин і не можу наважитись увійти. Боюся, що сьогодні станеться те саме, що і вчора. З книгарні виходить черговий покупець, і Коул знесилено опускається на крісло. Врешті, він помічає мене, тому доводиться одягнути рішучість на обличчя і нарешті зайти.
- Чому ти прийшла?- втомлено запитує і починає вертітися на кріслі, неначе на каруселі.
- Щоб почитати.
З його губ виривається короткий сміх, та він продовжує уникати мене очима.
- Мені потрібні найкращі книги з психології і якийсь хороший детектив.
Коул нарешті зупиняється, кидає на мене насмішливий погляд і усміхається.
З викликом дивлюся на нього, навіть не рухаючись. Я не піду звідси, поки не отримаю бажане, і він про це знає.
Неочікувано Коул підіймається і йде геть, зникаючи десь за стелажами.
На мить з'являється бажання послідувати за ним, проте я його відхиляю, і знесилено притуляюся ногою до касової стійки. Сьогодні тут немає жодного читача, що я знаходжу своєю перевагою і полегшенням. Якщо ми вирішимо знову поговорити на філософські теми, принаймні ніхто не буде презирливо озиратися в нашу сторону. Мабуть, найбільше в мою. Я доволі емоційна й запальна людина, на відміну від Коула, який увесь час веде себе стримано й розсудливо. Він наче позбавлений емоцій. Перебуває в вічній капсулі смутку. Це усвідомлення приходить до мене зненацька, і я витягую блокнот, щоб записати всі слова в точності, поки не забула. Швидко ховаю записник у сумку, коли на горизонті з'являється Коул. Відходжу подалі від каси, наче чиню якийсь злочин. Він кладе на стіл три книги. Навіть не дивлюся на їх назви, одразу беру і спішу зайняти столик біля вікна, хоча ніхто й не намагається скласти мені конкурентцію.
Сідаю, і помічаю на собі невдоволений погляд Коула, який, мабуть, сподівався, що я придбаю книги і заберуся звідси. Хай навіть не мріє. Цього вечора я знову складу йому компанію. Детектив відкладаю на потім, тож зараз переді мною стоїть вибір:«Основи психології» чи..«У пошуках власного я»? Після прочитання другої назви, одразу невдоволено дивлюся на Коула. Мабуть, здогадавшись у чому річ, він легко мені усміхається і киває. Відсуваю ту книгу подалі й розгортаю : «Основи психології». Що ж... Зараз на мене чекають довгі години читання.
***
20:01
Після того, як мої очі почали пекти від напруження, я вирішую, що потрібно щонайменше зробити перерву, але мені вже насправді й пора додому. Витягую з сумки невеличкий клаптик паперу, використовуючи його як закладу, і згораю книжку. Нарешті випрямляю осанку і відчуваю, як хрустять мої кістки. За час читання в мене вже розболілася голова, тож я зрозуміла, що психологія це не так і легко. Я прочитала 50 сторінок, намагаючись робити це вдумливо, паралельно підкреслюючи червоним олівцем усі важливі пункти і цікаві цитати.
Озираюся і тільки зараз помічаю, що два столики позаду мене зайняті. Я навіть не помітила, як ці люди увійшли.
Коул розраховує покупця, тому я вирішую підійти до нього, оплатити свої книги, і нарешті піти додому.
- Ну що? Дізналась щось нове?- з цікавістю запитує він, запаковуючи мої книги у красивий пакунок з крафтового паперу й малюнком сови з книгою на ньому.
- Звісно. Багато чого,-говорю гордо й навіть трохи зверхньо.
Коул якось глузливо киває, що знову змушує відчувати його першість наді мною. Швидко розраховуюсь і, навіть не попрощавшись, покидаю книгарню. Вдається відразу спіймати таксі. З полегшенням відкидаюсь на спинку сидіння. Він навіть не вибачився за вчорашні слова. Це було грубо. А хоча... Чи є йому за що вибачатись? Я не знаю. Для чого я взагалі все це роблю?..
У вітальній горить світло. Стараюся пройти непомітно, щоб уникнути зайвих запитань, проте мама виходить з кімнати і зупиняється біля дверей, з невдоволенням спостерігаючи за тим, як я йду по сходах. Зупиняюся. Переводжу подих.
- Привіт.
- Де ти була стільки часу?
- У бібліотеці. Працювала над шкільним проєктом.
- Ти пропустила тренування.
По моєму тілу проходять сироти. А який сьогодні день?
- Я забула про нього.
Вона вражено дивиться на мене і підходить ближче, заклавши руки за спину. З кожним стукотом її підборів по плитці, я розумію, що зараз мені прочитають довгу і нудну лекцію, наче неслухняній дитині.
- Ді, ти не можеш про таке забувати,- мама говорить, на диво, спокійно.
- Знаю, просто я...
- Скажи мені, будь ласка, яка вага у Рейчел?
Завмираю і з нерозумінням дивлюся їй у вічі, проте відповідаю.
- 48 кілограм.
- А у тебе?
Опускаю погляд і нервово кусаю губу.
- 56,-вона відповідає за мене, і я не наважуюся підвести погляд, щоб зустрітись з її осудом і розчаруванням.
- Саме тому, ти і не повинна забувати про тренування, Едісон. З такою вагою тебе жодне модельне агентство не візьме. Задумайся про своє майбутнє нарешті.
Хочеться відповісти, що я ніколи й не прагнула бути моделлю, проте тільки слухняно киваю і розвертаюся, стрімко прямуючи до своєї кімнати. Відразу падаю на ліжко, бо відчуваю, як на очі накочуються сльози. Не можу я схуднути. Не виходить у мене. Що б Рейчел не з'їла, вона не набере і грама, а я наче набираю вагу навіть вдихаючи повітря. Я ніколи й не прагнула бути моделлю. Я не знаю, ким я хочу бути... Погляд мимоволі падає на необачно кинутий мною пакет, з якого випала книга: «У пошуках власного я». Глибоко вдихаю повітря і заплющую очі. Я знову вбиваю свої почуття і... власне «я». Не хочу визнавати, що Коул правий, але розібратися в собі пора. Я любила писати і хотіла пов'язати свою майбутню професію з цим, проте як тільки мама сказала, що я стану моделлю, я відразу забула про цю мрію. Просто викреслила її з голови, вирішивши, що я маю стати моделлю. Але для чого? Заради мами?.. А заради себе, що?.. Ні, все, досить. Я не можу знову лежати цілу ніч і мучити себе думками. Мені потрбіно нарешті виспатись. Стягую з себе пальто та взуття і втомлено накриваюсь ковдрою. Намагаюся перестати думати, щоб нарешті поринути в омріяний сон.