День 1
Чи існує ідеальний день?
Чи навіть у цій проході вітру і пахощах троянд у скляній вазі, і майстерності сонця, якого вистачає й на співочу пташку поміж гілля, й на корінець книжки на дерев'яній полиці, можна знайти якісь недоліки, зів'ялу пелюстку і гостру колючку, що ранить до крові? Чи існує взагалі та ідеальність?
Ранок застав мене зненацька. Сонячне проміння торкнулось очей, і я неохоче їх розплющила. Погода обіцяє бути гарною, проте я не бажаю виходити з дому. Тим не менш, годинник показує 7:30, а це означає, що в мене залишилось не надто багато часу. Ранок розпочинається вже звично: приймаю душ, одягаюся, наношу макіяж і спускаюся вниз для сніданку.
Впевнено крокую по мармуровій плитці, наполірованій до блиску, що в ній майже видніється моє відображення, і вистукую по ній химерний ритм підборами. З вітальні чуються голоси, тому, розумію, що сім'я вже в зборі.
-Доброго ранку!-вітаюся з батьками і дядьком, який тимчасового живе в нас, допомагаючи батьку з бізнесом, і займаю своє місце за столом.
-Доброго,-мені відповідає тільки мама, бо чоловіки, як завжди, зайняті обговоренням своїх справ. Відповідь матері, однак, також звучить сухо, і вона навіть не підіймає голову, зосереджено щось вивчає у своєму телефоні. Та нехай. Я вже звикла, що всі в цьому домі чимось зайняті. Починаю їсти сніданок, який складається із запечених на грилю овочів, і сумно спостерігаю за тим, як батько доїдає омлет з апетитно підсмаженими скибками бекону, а мама - свіжий шоколадний круасан. Запиваю невдоволення апельсиновим фрешем, і все ж помічаю, що мама знайшла час, щоб підвести на мене погляд.
-Ти до котрої в школі?
-Десь до обіду.
-Не забула, що сьогодні вечірка у Портерів?
-Як я можу забути, якщо ти нагадуєш мені про це кожного дня?
Вона не відповідає, тільки знову відводить погляд у телефон, поки Анна доливає їй у чашку каву. Сьогодні хоча б від нашої служниці я отримую привітну посмішку. Вона так вітає мене кожного ранку. Не знаю, чим заслужила на її добре відношення, проте не можу заперечувати, що це не підіймає мені настрій. Байдуже відсуваю на бік тарілки баклажан, який мені зовсім не смакує, та незважаючи на це, його продовжують підсовувати увесь час.
Взагалі, з сьогоднішнього сніданку, найсмачнішим виявився апельсиновий фреш. Тим не менш, я спромоглася з'їсти половину тих овочів, які, як на мене, втратили свій смак ще не дійшовши до гриля.
- Ти сьогодні вдало підібрала туфлі,-підмічає мама, дивлячись на мене з-під своїх довгих нарощених вій.
Не знаю, яким чином вона помітила мої білі лодочки з-під столу, але вдячно киваю. Чесно, я спросоння витягнула їх з шафи, поєднавши з блакитним класичним костюмом. Власне, вона завжди помічає усе до дрібниць, що лякає мене і змушує захоплюватись водночас. Мій настрій підіймається ще більше, адже мама майже завжди вказує мені на те, що я не вмію гарно одягатися. Так, я не розбираюся в моді і, можливо, обираю не найкраще поєднання речей, але мене це ніколи не хвилювало, на відміну від неї.
- Що ж, дякую, все було дуже смачно,-підіймаюся з-за столу.
- Саме тому ти не доїла до кінця?- суворим тоном запитує мама.
Дивлюся на кілька шматочків кабачка, баклажана і броколі, що залишилися на моїй тарілці.
- Не хочу переїдати.
Вона байдуже киває і продовжує їсти.
- Бувай. -Перевіряю час на наручному годиннику, щоб упевнитися, що я встигаю, і крокую до виходу.
- Гарного дня,- вперше відзивається батько. Швидко повертаюся, щоб подякувати йому, проте він уже захоплено розповідає щось дядьку Шону.
Зітхаю і покидаю будинок. Сідаю в автівку, яка вже чекає мене біля воріт дому, і бадьоро вітаюся з нашим водієм Луї.
- Як настрій?- цікавиться чоловік, мимовільно поглядаючи на мене через дзеркало заднього бачення, поки я намагаюся знайти телефон у сумці.
- Доволі непогано, але стане ще краще, якщо ти поділишся зі мною якоюсь цікавою історією.
Луї широко усміхається і киває. Він завжди розповідає мені про якісь пригоди зі свого життя. Часом вони бувають такими чудернацькими, що здається, наче він їх вигадав. У будь-якому випадку, мені подобається його слухати.
***
Автомобіль зупиняється на подвір'ї школи, і я виходжу, збираючи в собі сили для чергового навчального дня. Школа не викликає у мене відразу. Деякі предмети я знаходжу цікавими, проте... знову ж таки - деякі. Якийсь хлопець відчиняє переді мною двері, і я заходжу всередину, дружелюбно йому посміхнувшись. Ураган з підлітків, що вічно кудись квапляться, швидко затягує мене в середину, і я повільно втягуюся в їх бадьорий ритм. Невже тільки мені не вистачає ще кількох годинок сну, щоб відчувати себе добре? Підходячи до своєї шафки, помічаю знайому чорняву голову.
- З добрим ранком, Рейчел,- радісно вітаюся з подругою.
- З добрим,- вона усміхається мені, і обіймає на в знак привітання.
Я мимоволі проходжу очима по її чудовій чорній сукні, і розкішному смоляному волоссю, що акуратно зібране назад. Відразу починаю трохи заздрити, адже, не залежно від ситуації, вона завжди виглядає красиво та вишукано.
Відволікаюсь від розглядання Рейчел і дістаю з шафки підручник.
- Що за парфуми на тобі одягнуті?- здивовано цікавиться Рейчел і вдихає повітря на повні груди.
Рейчел жила приблизно місяць в Франції, і там хтось переконав її, що ми не просто користуємось парфумами, а одягаємо їх на себе, наче одежу чи прикрасу. Від тоді вона говорить так завжди. Я вважаю, що це дивно, але має якись сенс.
- Не знаю... Взяла перші, що попали під руку.
- Чесно кажучи, аромат не надто гарний. Чому ти не користуєшся тими, що я привезла тобі з Франції?
- Я користуюся, просто...
Ми заходимо в клас, і я задумливо опускаю голову, придумуючи виправдання для себе.
- Меліса!- на щастя, Рейчел переключається на нашу однокласницю, і мені не доводиться виправдовуватись перед нею.
Займаю своє місце і розкладаю підручники. Зараз у нас соціологія. Один з тих предметів, що мені цікаві.
- Ей, це моє місце, пересядь,-повертаю голову і бачу Рейчел, яка свариться з хлопцем, що сів позаду мене.
- Як це? Я ж тут завжди сиджу.
- Не випробовуй моє терпіння.
Стів, так звуть цього хлопця, нервово поправляє окуляри, і збирає речі, щоб пересісти деінде.
Він і справді завжди сидить позаду мене. Рейчел зазвичай сідає попереду, проте сьогодні їй, мабуть, захотілось потеревенити з Мелісою. Я чула, що вона нещодавно повернулася з Італії.
Дзвенить дзвінок, і разом з ним у клас заходить наш учитель.
Всі замовкають і розсідаються за свої місця, готуючись до уроку.
- Доброго ранку, учні,- містер Робертсон вітається і поправляє ковнір піджака. Він завжди одягається стильно і елегантно.
Власне, поводиться так само.
- Почну сьогоднішній урок з невеликого оголошення. Вам доведеться приготувати парні проєкти.
Здивовано хмурю брови. Нам ще ніколи не давали такого завдання з цього предмету.
- Ви повинні скласти психологічний портрет когось зі своїх однокласників.
Я відразу повертаюся до Рейчел, уже приблизно роздумуючи про те, що можу написати про неї.
- Можете не озиратися на своїх друзів. З ними ви працювати не будете.
Вражено повертаюся до вчителя з німим запитанням.
- Це було б занадто легко: написати про людей, яких ви вже і так знаєте дуже добре. Я підберу такі пари, які б ви точно не обрали самотужки.
Містер Робертсон сідає за стіл, розгортає журнал і починає водити по ньому ручкою, поки я кидаю засмучений погляд на Рейчел, яка відповідає мені тим самим.
Учитель починає називати імена, і до моїх вух долітає невдоволене бурмотіння. Чи то за збігом обставин, чи керунком долі, Рейчел ставлять у пару зі Стівом.
Вона кидає на нього презирливий погляд і знесилено опускає голову.
- Едісон Мартелл...- схвильовано підіймаю голову, почувши своє ім'я.
- Едісон Мартел і Коул Гофман.
Перша думка, що з'являється в моїй голові: «Хто це?». Простежую за поглядом учителя і помічаю хлопця, що сидить за останньою партою. Знервовано кусаю губу, роздумуючи про те, як я могла не помічати людину, з якою вчуся вже другий рік. Він кидає на мене якийсь байдужий погляд і відводить його у вікно, поправляючи неохайно зачесане вверх волосся.
Що ж, я підійду до нього на перерві.
- Я надішлю в групу пункти, які вам потрібно буде розкрити під час виконання роботи, яку ви повинні здати до кінця цього місяця.
Розблоковую телефон, зі здивуванням помічаючи, що сьогодні вже перше травня.
Як же швидко летить час.
- Хочу наголосити на тому, що ви не зможете віднестися байдуже та халатно до цього завдання, бо без нього я не поставлю вам оцінку за цей семестр.
Чую ще один шквал негативних висказувань, і повертаю голову на Коула, та він знову робить вигляд, наче не помічає мене.
- А зараз розгортаємо зошити і записуємо тему уроку...
***
Коли продзвенів дзвінок на перерву, я почала поспішно збирати речі з парти, щоб підійти до Коула швидше, ніж він встигне вийти з класу. На щастя, він нікуди не спішив, а задумано щось розглядав у телефоні біля своєї парти. Я невпевнено підійшла.
- Привіт, я б хотіла обговорити...- не встигаю я довести до кінця свою думку, як він завертає очі на стелю і, обійшовши мене, виходить з класу.
Я впадаю у ступор.
- Що ти йому сказала?- до мене підходить Рейчел, запитуючи з насмішкою.
- У тому й справа, що нічого, - ледь чутно відповідаю і трохи розгнівано прямую до дверей.
- Ти щось знаєш про нього?
- Зовсім нічого,- подруга знизує плечима, і я засмучено зітхаю.
Не встигла я нічого й сказати, як він уже не захотів мене слухати. Це було грубо, чесно кажучи, і я зовсім не розумію, чим заслужила на таку реакцію.
- Не засмучуйся. Мене от взагалі поставили з якимось...
- Стівом.
- Що?
- Його звуть Стів.
- Та мені байдуже, як його звуть. Він уже мене дратує. Не хочу витрачати на цього розумника свій час.
Здригаюся, коли хтось неочікувано торкається моєї спини.
- Привіт.
Повернувши голову в бік, з полегшенням помічаю, що це Пітер. Він залишає на моїх губах короткий поцілунок, і я знову опускаю голову.
- Ти чому така засмучена?
- Та нічого... Хотіла запитати, чи підеш ти зі мною сьогодні на вечірку?
- Яку вечірку?- він здивовано зводить брови, а я починаю дратуватися.
- У Портерів. Я тобі вже неодноразово нагадувала про неї.
- Ох, дідько...
Зціплюю зуби і скидую його руку зі свого плеча, готуючись почути чергові виправдання.
- Пробач, Ді, я забув. У мене сьогодні тренування.
Звісно, що ж іще.
- Невже не можна пропустити його один раз заради мене?- стою на своєму.
Я просто не хочу йти туди сама, і взагалі не люблю заходи такого типу. Впевнена, що мама з батьком будуть спілкуватись з різними «крутіями», в надії справити на них хороше враження для подальшої співпраці, так наче нам мало трьох ресторанів, що розкидані по місту, а я залишуся сама.
- Змагання через кілька днів, я не можу пропустити.
Знесилено опускаю голову.
- Ну пробач...
- Пусте. Тренування важливіше.
Натягую на себе усмішку і, обійнявши Пітера на прощання, прямую до кабінету математики.
***
Після занять, ми з Рейчел зустрічаємось біля воріт школи, щоб піти разом додому. Погода сьогодні чудова, тому я вирішила не викликати водія, і вмовила подругу пройтися зі мною. Мій настрій залишився поганим до кінця дня. Не відомо чи це через Пітера, чи того дивакуватого Коула, чи взагалі з якоїсь іншої причини. Я сподіваюся, що прогулянка зможе підняти його, адже попереду на мене чекають довгі години зі стилістами і вечірка, на яку я не бажаю йти.
- Я трохи порозпитувала про Гофмана...- відразу видає Рейчел.
- Про кого?
- Коула Гофмана.
- А... І що ти дізналась?
- Насправді, небагато. Він живе з матір'ю та батьком на Кристофер-стрит, підробляє після школи продавцем у книгарні, веде доволі відлюдькуватий спосіб життя, проте...
Рейчел занепокоєно дивиться на мене. Я відповідаю зацікавленим поглядом.
- Говорять, що у нього є проблеми з наркотиками.
При звучанні останнього слова, по моєму тілі проходять сироти, і я важко ковтаю.
- Я знаю про, що ти подумала, тому і кажу, що тобі краще з ним не зв'язуватись.
Спрямовую очі на дорогу, поки ми рухаємось Тайм-сквером.
- А як же проєкт?
Задумливо промовляю, розглядаючи вітрину кав'ярні.
- Можливо, Місіс Мартелл зможе домовитися щодо цього з учителем.
- Ще чого!- розгнівано випалюю і нарешті заглядаю у великі очі Рейчел, що під промінням сонця здаються ще більш виразними та «шоколадно- медовими».
- Щоб вона знову сказала, що я ні на що не здатна сама? Ні, я впораюся з цим завданням на відмінно. Зрештою, не може ж цей Коул уникати мене вічно. Йому теж потрібно виконати це завдання, тому я знайду до нього підхід.
***
Чотири години... Чотири кляті години ми підбирали мені сукню, робили зачіску та макіяж. Я відчуваю себе дуже втомленою, а ми ще навіть не приїхали на місце.
З сумною усмішкою розглядаю місто за вікном, поки батьки обговорюють, які впливові люди можуть бути на вечірці у Портерів. Власне, я, мабуть, ніколи не чула, щоб вони говорили про щось, окрім роботи та грошей. Мені не цікаво це слухати, тому я витріщаюся на перехожих, здогадуючись, кими вони можуть бути. Я часто люблю так робити, коли вирушаю в довгу подорож. Зазвичай, одягаю на вуха навушники з уже стареньким плей-листом сумних пісень, і вигадую різноманітні історії. Зараз навушників у мене немає, проте це не стає на заваді. Особливо, коли ми вже впродовж десяти хвилин стоїмо в заторі. Приміром, ось повз наше авто проходить жінка в чорному пальті. Вона несе кілька, припускаю, важких пакунків. Риси її обличчя зосереджені й стурбовані, помітно, що думками вона блукає десь далеко, за межами цієї нічної вулиці, що всіяна різнобарвними вогнями, наче новорічна ялинка чи... торт, який щедро притрусили посипкою... Мабуть, порівняння - це не моє. Гадаю, у неї кілька дітей і чоловік, який до ночі пропадає на роботі. У Нью-Йорку така проблема поширена. Вона роздумує про те, як зекономити гроші і... Ні, це якась не цікава історія. Проходжу поглядом по вулиці. Біля крамниці стоїть юнак у чорній кепці, тримаючи в руках букет червоних троянд. Йому близько сімнадцяти, припускаю. На моєму обличчі мимоволі з'являється усмішка, коли я уявляю, як він з нетерпінням чекає на свою
дівчину, уваги якої добивався довгі роки, перш, ніж та сказала «так». Вона спізнюється, адже хоче виглядати неперевершено на їх першому побаченні. Невдовзі прибіжить до нього у... рожевій сукні, і вони вирушать у кіно чи... Неочікувано до того самого юнака підходить жінка, і цілує його в губи. Все б нічого, якби вона не виглядала років так на... сорок. Моя уява видає щось на кшталт: « Помилка», і засинає вічним сном. Мабуть, варто зазначити, що вік - це просто цифра, а тюрма - це просто кімната.
Автомобіль рушає з місця, і пара швидко зникає з мого поля зору. Розчиняється у вогнях міста. Якби ж і я так уміла... Можливо, вам цікаво, що на мені одягнуто? Це довга сукня темно-зеленого кольору з пишною спідницею. Кремові підбори... Сумочка від «Prada». І що в ній красивого? Люди віддають за цей непотріб стільки грошей. Щось у мою голову полізли не ті думки.
На щастя, автомобіль зупиняється, і я поспішно покидаю салон, з насолодою вдихаючи п'янкий аромат ночі. Нас зустрічають охоронці в чорних смокінгах і високі стіни будинку Портерів. Всередині млосно від музики, алкоголю, людей і грошей, проте я усміхаюся. Мама благала мене про це майже усі ті чотири години, і я не здатна їй відмовити. Здається, ніби до моєї шкіри відразу прилипають краплі поту і алкоголю, й важка атмосфера пафосу. І байдуже, що до того я вимила її до блиску і нанесла парфуми від Рейчел. Це все розчинилося під вагою задушливого простору й повітря. Кисень залишився чекати надворі.
- Добрий вечір. Радий вас вітати,- до нас відразу підходить голова сімейства - Містер Портер. Він починає говорити про щось з батьками, проте я не слухаю. Підходжу до столу з напоями і шукаю поглядом воду. Через кілька секунд розумію, що її тут немає. Це ж треба, стільки колекційного алкоголю, а про воду забули. Зупиняю свій вибір на гранатовому соці і заповнюю ним склянку.
- Тут є Дженіфер і Марк,- підкравшись з-за спини, мама кричить мені на вухо, аж я хмурюся, хвилюючись чи мої барабанні перетинки не луснули від її низького голосу.
- Підійди привітайся, не стій одна. І нічого тут не їж. Ти набрала за цей місяць,- після цього вона відходить, і з радісною усмішкою продовжує спілкуватися з містером Портером, смакуючи дороге шампанське.
Нічого не їсти. Переводжу погляд на стіл, що ламається від різноманітної їжі. Відчуваю, як бурчить у животі. Я ще сьогодні не їла нічого, окрім того, не зовсім вдалого, сніданку. Схоже, більше нічого і не з'їм. Підходжу до столу і відриваю невеличку гілочку винограду від величезного грона. Вечеря подана.
Помічаю у натовпі того самого Марка, про якого згадувала мама. В одну мить навіть думаю підійти... Але в наступну мить згадую наскільки високомірним і гордовитим він є. До такої міри, що нудить від кожного слова, яке злітає з його вуст. Проте він художник, і його малюнки справді зачаровують. Мабуть, це все, що мені в ньому подобається. Це ж треба. Як у такої ницої людини може виходити щось настільки чудове? Може то ще єдиний не зіпсований клаптик його душі відображається на папері.
Що ж... Схоже, я сьогодні в чудовій компанії самої себе... і гранатового соку.
Тут справді жарко. Беру зі столу серветку і витираю піт з чола. Чомусь світ довкола починає вертітися. Хапаюся рукою за стіл, намагаючись втриматись на ногах. Перед очима збільшуються темні кола, і я зі страхом випускаю склянку з руки. Останнє, що я чую - дзвін розбитого скла, а потім темрява бере наді мною владу.