День добрий тобі від сонної особистості... Аби згадати, що я робила вчора! Так таки так, пам'ятаю далеко не все. Може варто почати зі вчорашнього ранку? Отож, учора було десяте серпня, чудовий літній ранок. Повітря примхливо зітхало осінню, усі бігли на роботу, збиваючи групи цікавих туристів. А потім, навіть не знаю, наче щось сталося, але що? Сьогодні ж прокинулась у своєму ліжку від гудіння будильника, не пам'ятаючи багатенько зі вчорашнього дня.
Ну, що ж, чудово! Нехай так. У мене все одно є добрі новини. Ніколи не писала тобі про пана Ф. Але то гарна людина. І він покаже мені Париж. В усякому разі я поїхала б і сама, але компанія все ж краще. У п'ятницю ввечері їдемо.
Люблю міста під пеленою вечора і ночі, коли світяться яскраві вогники. Пан Ф. якось сказав, що романтика надовго поселилась у моїй душі. То може варто з ним погодитись? З іншого боку, це нетиповий вибір. Лишень подумати: Бургундія, квітковий магазин! Чи я вагалась? Так, і довго. Хотіла зрозуміти себе, перш за все, чого я власне хочу. Відпускаючи пафос душі за вітром, завжди треба думати про наслідки. Власне, тут я і думаю.
Хоча відчуваю себе вітрильником у штиль, далеко на веслах не підеш. А пан Ф. ... Пан Ф. як ковток свіжого повітря, те, чого мені не вистача. Мені вже так давно хочеться відкритись усьому світові, показати, що я є, дихаю, живу, існую врешті. А він так легко, наче «Шопен» Лєни, змушує мене «бути».
Любий щоденнику! Чотирнадцяте серпня. Сьогодні з приятельками ходила на шопінг, добре разом провели час. Побачила за цукровою обгорткою Діжона ще одну, таку, яка є в кожному місті. Приїжджаючи будь-куди на кілька днів просто не помічаєш старі обшарпані вулички, переходи, обмальовані будинки нового століття, недопалки, що намертво в'їдаються в бруківку. Душа міста – його люди. Це добре помічаєш, якщо бачиш трохи розмиту картинку. Близорукість. От лишень уявити, що в якийсь момент людей немає на вулиці: крім пастельних обрисів бачиш ще й інше. Така звична архітектура перетворюється на купу брухту, що вже осипається, природа набирає багато більше значення. Це, знаєш, як у раннього Моне. Серед пуп'янків імпресіонізму бачиш перш за все красу й неоднозначність природи. Чимось нагадує Чорнобиль – земля відтісняє грубизну архітектурного плато.
Сьогодні вночі їдемо. Ф. хоче, щоб я побачила Його Париж. А я таки хочу побачити, і не лише місто. Боб написав «Київ-Париж», на враження, романтика структурованого безладу, але доволі особисто. Думаю, так воно і є.
Так багато вже написано про Київ! А я згадую його не настільки часто. Радше згадую про людей і події. Може колись це вже не буде мати значення.
Він хоче пізнати мене... А чи я цього хочу? Така спонтанна думка, я могла помилитись. Хоче пізнати. А далі?
21.09 п'ятнадцятого року.
Привіт! Ледь трохи до кінця вересня, такого теплого і приємного. Так, дощі були, а настрій гарний. Ще доси гріє душу тепла мара Парижу. Те місто саме таке, яким його описують. Але, коли хочеш побачити більше, то бачиш. Мені ж хотілось просто поглянути, «як там?». А пан Ф. показав значно більше. Кожен куточок міста захоплював, від кожного дотику можна було шаленіти.
Яке то велике щастя отак їхати бозна куди! І наче легше дихати, легше думати, що незалежна. Коли б то люди були вільні, як птахи! Але й ті заручники природи.
Сумую за... Та радше не так важливо, за чим сумуєш. Воно пронизує тебе і вимагає негайного вирішення. Може з'їздити на Україну?
Як від'їжджала, добре пам'ятаю, йшов дощ. Великими краплями Київ плакав у день від'їзду. Завжди казала собі та й усім, що дощ – то добрий знак, так природа очищується. Може так місто очистилось від мене? Такі роздуми чогось спонукають згадати величного Данте з його чистилищем. Чого, й сама не знаю.
Від завтра хочу поїхати десь у передмістя. Обіцяють хмарну погоду. Можна взяти з собою плед. Серед речей пані Жоржини є один такий теплий столітній плед. Зазвичай, коли хтось каже «плед», уявляється саме такий.