Сім днів по тому.
Ми з отцем Михайлом сиділи на лавочці теплим осіннім днем. Бабине літо, от-от мало перейти в передзимові холоди, але це буде не сьогодні. Церква на вулиці Чорновола аніскільки не змінилась. З неї якраз виходили люди. Мені стало цікаво, скільки з них студенти, скільки прийшло помолитись за сесію, але в голос говорити я не став. Всього не дізнаєшся.
Ліля виходила з церкви разом з Наталею. Вони тепер стали подружками, всюди разом. Обоє всміхнулись та помахали нам з отцем Михайлом. Я помахав у відповідь. Ми залишились в хороших відносинах, котрі правда не перейдуть ні в що більше. Ну, зате хоч на їхню дружбу я міг розраховувати. Але повернімось до отця Михайла.
Він з кам’яним лицем вислухав мою історію. Він так і нічого не сказав. Я розповів все, що сталось в Києві. Отець Михайло гарно приховував свої емоції, а в кінці просто перехрестився. Не сказавши ні слова, він обійняв та перехрестив ще й мене, і мовчки пішов до церкви.
Аліна чекала в машині.
- Він не особливо говіркий, правда? – єхидно підмітила вона.
- Йому треба час, щоб звикнути та перетравити почуте спокійно сказав їй.
Тепер Марко не зможе затуманювати йому голову. Досить! Так, йому боляче, але тепер він бачитиме правду. Хтозна, може це було егоїстично, але я не зміг не зробити цього. Нехай знає правду.
Я завів двигун і натиснув на газ. Сіре вольво замурчало і ліниво покотилось по пустій дорозі.
- Що ми робитимемо з Сашком? – запитала Аліна після деякої мовчанки.
- Нічого.
- А з Марком?
- Нічого.
- А з…
- Ми ні з ким нічого не будемо робити! – я перервав її запитання.
- Як скажеш, – байдуже сказала Аліна. – Ти в нас бос.
- Ну, нехай так. Опустимо момент, що ідея поїхати до клієнта, підсунутого Наталією була твоя.
- Нам потрібні гроші, – безапеляційно сказала та. – Легка робота – легкі гроші.
Я знизав плечима. Діло було не в грошах. Просто я знову робив те, що вмів. Єдине що вмів добре.
По справжньому...
Кінець.
Від автора.
Це не перша написана мною книга, але це перша книга, котру я наважився показати людям. Почав я писати в далекому 2014. Тоді я й зрозумів, що писання книг — панацея від дурних думок та вчинків. Будь-які негаразди минали на вордівських сторінках. Як автор, я закреслю і заперечуватиму будь-які збіги характерів та зовнішності моїх героїв з реальними людьми. Але...
Тепер час подяки. Дякую всім першим читачам. Без вас книги б не було. Дякую своїм теперішнім читачам на порталі, за те, що пройшли пригоди з Максом та рештою героїв до кінця.
Дякую своїй дружині, моїй музі та мотиватору №1, котра все ще вірить, що я буду популярним письменником.
Дякую ірландському другу Джону Стоуну, котрий і підказав мені фінал книги.
І, ще раз, дякую тобі, дорогий читач, ким би і де б ти не був!