Pov Олівія
Він знову перевів на мене погляд. Я стояла і не розуміла, що мені робити. Аж не звідки хтось увійшов в залу та почав єхидно сміятися.
— Володар, а ви не знагліли? Чому мене не впускають до вас? Я що повинен, чекати кінець світу?! Це перебор. Що у вас тут твориться? - запитав юнак і ледь посміхнувся мені.
Ейнштейн перевів погляд на нього. Він підійшов до юнака і почав обнюхувати його. Наче від нього йшов поганий запах, але коли він ледь скривився то промовив.
— Нікчемна собака, - тихо сказав він. — Чого тобі треба від мене? - вже серйозно мовив він.
— Не культурно обнюхувати свого ворога. Я ж не просто так прийшов. А на зустріч, - сказав він і вишкірився.
— Заберіть їх, - наказав Ейн і помахнув охоронцям на нас.
Ми сиділи в якісь кімнаті. Тут не було вікон. Лише голі стіни, підлога вже стара, диван нещасний, стіл. Еля ледь сиділа і не могла відірвати погляда від Анни. Я не хотіла зараз думати, що вони мої близькі. Просто закрила очі, поринула в приємні спогади.
— Ти знала, що Оля мала померти? - звернулася Еля до неї.
— Так. І що? - в її голосі було стільки холоду та огиди.
— Як це що? Ти знала про те, що Твоя дочка помре, і не зупинила його! Та яка ти мати після цього? Стерва! - розлючено прокричала сестра. Я розплющила очі і побачила їхні лиця. Еля кипіла від люті, а Анна ніякої реакції не видала.
— Я знаю. Була молода та наївна. Не знала ще про доросле життя. І коли я дізналася хто мій коханий, то вже не могла тверезо думати. Кохання засліпило мене. А Ейна, я покохала з першого погляда. Він був тоді в білій сорочці, чорних брюках, чорні туфлі та чорний піджак. А погляд... - почала розказувати вона, але я перебила її.
— Кохала? Ти кохала самого Володаря Смерті! Та як ти не розумієш, що він тебе ні! Наївна та молода? Зараз ти така сама, лише твої зморшки добавляють тобі роки, - сказала я.
— Олівко, не повторюй моїх помилок... Я зробила це заради вас двох, - відповіла вона.
— Для нас двох, мамо? Та ти навіть не заслужила нашої довіри, яка нахрін заради нас двох?! Все життя ми були десь далеко, а тут появляється такий момент, щоб розчулитись. Ні. Я не буду визнавати тебе мамою, - почала кричати Еля на неї.
Я ледь підняла очі, щоб поглянути на цю жінку. В її погляді читався... Страх? Невже вона боїться її? Це ж просто Еля. Елеонора котру я так добре знаю ще з дитинства.
— Ель, заспокойся. Давайте не будемо сваритися, - намагалася бути як найспокійнішою.
Вона лише перевела свій погляд вбік, а Анна лише закрила обличчя руками. Так ми просиділи десь 15 хвилин. Через той бік було чутно кроки які наближалися сюди. Анна наче ожила та почала підніматися, Еля лише з байдужістю дивилася на ті двері, так як і я. Ось і відкрили двері. Зайшов один охоронець і лише вимовив.
— Ти - ходімо, - він ткнув пальцем на Анну.
Я поглянула на Еля, а вона на мене. Що це було? Чому її? Вона покинула нас і той охоронець закрив нас тут. Супер! Тепер що? Ми мовчали. Не хотілося повертатися до старої теми. Так, як я багато чого зрозуміла з тих слів, що сказав Ейн та розповідь сестри.
Pov автор
Анна прямувала до зали, в якій знаходився Ейн. Охоронець відкрив їй двері, вона зайшла, і вони тут же закрилися за нею. Нічого дивного не було. На старовинному троні сидів Володар. Він був похмурий і щось обдумував. Але коли увійшла жінка, то він ледь перевів на неї погляда. Вона пройшла вперед. І тут він промовляє.
— Анно, навіщо ти прийшла? - звернувся він до неї.
— Як це навіщо? Я кохаю тебе, - відповіла вона і хотіла зробити крок вперед, але він зробив жест «не треба».
— Ти сама знаєш, що це не правда. Тобі потрібна помста. Так я знаю про твої плани, - від його слів вона ледь не стрималася, щоб заперечувати, але це було марно.
— Якщо знаєш, то відпусти їх, - сказала вона і склала руки на груди, дивилася прямо ввічі йому.
Він вивчав її обличчя. Ейн, не знав, як поступити. Відпусти чи залишити? В думках крутилися забагато питань.
— Яка користь буде мені? Чому я маю їх відпустити? - і тут він підпер рукою своє підборіддя і уважно розглядав розгублене лице Анни.
— Тому що... Вони... Я не знаю. Хіба тобі потрібна їхня кров? Вони ж лише нещасні істоти, - почала говорити те, що найбільше хотілося висказати.
— Гаразд... Але. Ми складемо договір, - сказав він і ухмильнувся.
— Договір? Я згідна! Який? - зразу погодилась вона.
Він підвівся з свого трону та підійшов впритул до неї. Ще трішки і їхні вуста б поцілували один одного. Але цього не сталося, адже він приклав палець до її губ та посміхнувся.
— Я хочу, щоб ти...
Pov Олівія
Анна повернулася. Як на диво, нас відпустили. Ми з Елю намагалися виговорити її на розмову, але було марно. Вона мовчала. Ні слова не сказала нам, навіть тоді коли забрала нас. Це було дивно. В середині щось підсказувало, на погане перевчуття.
Коли ми приїхали. А саме в будинок Анни. Навіть не віриться, що вона живе в такому шикарному будинку. Тут три поверха, 10 спалень, вітальння, 2 ванні, 1 душова, кухня, 2 балкона, спортзал, 2 басейна (1 на дворі, а ще 1 в середині) та кінотеатер. Я була здивована. А Еля ще більше.
Ми зайшли в будинок і почали розглядати все навколо. Всі стіни були в сірих тонах. Особливо спальні були в білих та фіолетових тонах. Анна підналася по сходах вверх. Ми за нею. Коли вона відкрила двері в якусь кімнату, то я побачила ці фіолетово-білі стіні та європідлога. Я захотіла тут залишитися, але зрозуміла, що це не можливо. Я живу в Лос-Анджелас, в тата.
— Олівіє, якщо хочеш, можеш тут переночувати. Або підемо пошукаємо іншу спальню, - нарещі промовила вона.
— Та мені ця подобається. Дякую, тобі... мам, - сказала я і сама здивувалася від моїх слів. Вона легенько усміхнулася.
— Ходімо Елю, - вона провела сестру до якоїсь кімнати.
Я зайшла в середину і почала розглядати всі меблі. Тут було велике ліжко, дві тумбочки на якій з одного боку була лампочка, шафа купе, туалетний столик, пуфік, двері в ще якусь кімнату та білий пухнастий коврик. Я сіла на край ліжка. Навіть не вірилось, що я зараз тут. А я завжди думала, що мама живе в своїх коханців і живе на їхній грошах. Але ні! Вона має такий шикарний будинок. Це ж мрія будь кого.
Під вечір, Анна покликала нас з Елю поїсти. Ми спустились по сходах на низ. Зайшли на кухню та побачили, стакан з червоною рідиною. Мої очі стали наче чорними. Я не могла опиратися спокусі і тому наоеиіла на той стакан. Випивши все до останньої краплі, я відчула на собі здивовані погляди.
— Що? Я голодна, - почала виправдовуватись.
— Просто в тебе кров тече з губ, - усміхнулася Еля.
— Оль, тебе не вчив Микола бути більш стримана при їжі? - звернулася вона до мене.
— Вчив. Я ж не винна, що мене ніхто не годував, - сказала я і ледь усміхнулася.
— Вся в мене, - сказала вона і усміхнулася.
Давно я не бачила цієї посмішки. Колись я навіть не хотіла її бачити в своєму житті. А тепер я розумію, що неможливо жити без мами. Я частинка її. Яка вона там є, добра чи погана. Вона мама! І байдуже, що вона через стільки років згадала про мене та сестру.
Потім ми повернулися по кімнатах та заснули.