- Він прокидається.
- Ні, тобі здалось.
- Та ні, он повіки смикаються.
- А, точно! Таки живий.
Мені набридло чути незнайомі голоси над собою, і я вирішив глянути на тих, хто потурбував мене. Моє тіло лежало на незручному ліжку. Кімната була біла, що головніше – я був там не один лежачий.
Навколо мене стояло кілька молодих людей в халатах. Невже я таки потрапив в лікарню? Я спробував зазирнути в глибини своєї пам’яті, але слід про це стерто…
Молоді люди між тим продовжували перешіптуватись між собою.
- Ви хто, блять, такі? – не витерпів я.
- Інтерни, – невпевнено сказала одна дівчина. – Набираємось досвіду.
- Як ви себе почуваєте? – запитав один з хлопців.
Я не міг їх розгледіти: в очах темніло, в голові паморочилось. В грудях ще боліло.
Стоп! Я ж помер. Я мав померти від такого удару.
- Нормально я себе почуваю! – тоді додав подумки: як для мерця.
- Ви три дні не приходили до тями, – сказала та сама дівчина. – Лікарі не могли встановити вашу особу.
Навіть міліція приходила, але і вони не знають, хто ви. Ну, нам головний хірург так сказав.
От і чудово. Ще не вистачало світитись. Той слідак з Івано-Франківська, дружина покійного бізнесмена, котрого я не врятував, а ще арійське братство шукатиме нас за скорочення Марком їхнього числа.
Я спробував піднятись. В грудях дико боліло, шви почали легенько тріщати, але це мені не завадило. Треба знайти Аліну та брата.
- Вам не можна вставати! – хором закричали студенти.
Це я, як би, і без вас знаю. Але час не терпить очікування. Двоє з них схопили мене і вклали на ліжко. Дівчина побігла по медсестру. Я не міг опиратись, надто слабким я себе почував. Ось вже прибігла медсестра і вставила шприц в катетор, котрий стирчав в мене в руці, і котрий я навіть не помітив.
- Непотрібно, – слабким голосом сказав я.
Пізно, рідина пішла по моїх венах. Повіки налились свинцем і я знову поринув в темряву.
***
Я повертався додому. Хоча, важко назвати дім квартиру, котру ви недавно з братом зняли. На вулиці йшов дощ. Я промерз до кісток, хоч на вулиці вже давно була весна. Йшов я попри студентські гуртожитки, розминаючись з молоддю, що ще вчилась. Чесно кажучи, в їхні роки, відрізнявся я від них мало: сам рік назад закінчив ВУЗ. Студенти пробігали попри мене, в марних надіях сховатись від дощу. А я тоді любив дощ. Любив гуляти, мокнути під ним. Тоді.
- Та залазь, буде весело, чого ти? – донеслось переді мною.
Я поглянув вперед. Метрів за п’ять, на іншій стороні тротуару, стояв чорний Рендж-Ровер. Біля нього стояла дівчина під парасолькою. Сам не знаю, що потягнуло мене перейти…
- Доходить туго? – зверхньо спитала вона. – Не поїду я нікуди…
Подальшої розмови я не чув. Все посіріло.
Температура різко впала, холод став пробирати мене до кісток. Я побачив, як з моста Патона летить тендітне дівчаче тіло. Я навіть міг помітити синці на ній. Вона летить, а в той ж час заводиться двигун і машина їде геть. Якщо дівчина сяде в машину – додому вона не повернеться.
- Що вам потрібно від дівчини? – поцікавився я.
В машині сиділо троє. Хамуваті недомірки, в міру молоді, значить просто татові синки, або бандюки. Хоча швидше перший варіант – міцною статурою ніхто не виділявся.
- Так, щезни! – сказав мені той що за кермом.
- Все нормально, – налякано посміхнулась дівчина.
Аж тепер я розгледів її. Красива. Довге каштанове волосся, зелені очі, лице наче в актриси, з постійною посмішкою. Фігурою вона могла конкурувати з багатьма секс символами естради.
- Не нормально! – не знати чому розпалився я. – Ці ідіоти вас просто зґвалтують і…
- Кого ти назвав ідіотами?! – недомірки з криками вивалились з машини.
Все було швидко. Я встигнув крикнути дівчині: "Тікай!". А сам з кулаками кинувся в бій. Бій був нечесний, і багато я не навоював. В мене розбита губа, синець під оком, болів живіт та ребра від ударів ногами. Але й без жертв з їхнього боку не обійшлось: в одного вибиті два передні зуби, водій мав пересісти на заднє сидіння, бо з носа ніяк не переставала йти кров; третій тримався з ліве око, котре я намагався видавити пальцями. В мене, нажаль, не вийшло, тож піратом йому не бути. Нас врятував якийсь дід з німецькою вівчаркою на прив’язі. Ніколи б не подумав, що спасе мене чотирилапий друг на прізвисько Чебурек.
Чебурек перестав гавкати, коли машини зник й слід. Хазяїн собаки гидливо копнув ногою шматок штанини, що відірвав гострими зубами чебурек.
- От ж наволоч! – хитаючи головою сказав він. – Троє на одного.
- Троє на двох, – я погладив чебурека.
Він лизнув язиком мій синяк та всміхнувся (якщо собаки вміють посміхатись звісно).
- Ти як? На ногах стояти можеш?
- Можу, – на доказ цього я повільно піднявся. – Дякую.
- Чебуреку дякуй, – всміхнувся старий. – Я ж, то, нічого не зробив.
- Дякую, Чебурек.
Сірий велетень висолопив язик та помахав хвостом. На тому й попрощались. Я йшов побитий, але задоволений. Дівчина жива, а це головне. В мене знову вийшло. А усвідомлення того, що замість неї помре хтось інший прийде завтра.
Довго я не тішився. Вона чекала мене на переході.
- Дякую, – тихо сказала вона.
- Та пусте, – вдавано відмахнувся. – Не я, так хтось інший.
- Але допоміг саме ти, – аж тепер я помітив, що вона не зводила з мене погляду.
Її уважні зелені очі не пропускали жодну деталь.
- Немає за що, – холод та біль змусили мене покрокувати далі.
Вона підняла парасолю, щоб на мене не капав дощ.
- Мене Карина звати! – посміхнулась вона...