- Лайно, так? – спитала мене, коли ми вийшли з будинку.
Видно моя відповідь охоронцю борделю не припала їй до душі
- Не придирайся до слів.
- До чого мені ще не придиратись? – знов розгнівалась вона. – До твоїх вчинків?
- Було б добре, – я дістав сигарети.
Закурив. Дим неприємно різав легені. Мабуть пора кидати, а то вже не стягую. Або хоча б перерву зробити…
Ліля не дала мені поринути в роздуми про мій стан здоров’я.
- Знаєш що? Йди нахуй, Макс! – випалила вона.
- Сама йди.
- Ні, це просто нестерпно! – вона обігнала мене і зацідила мені ляпас.
І одразу ж закрилась очікуючи, що я вдарю її в відповідь. Щоку пекло, наче я пролив на неї окріп. Але я не збирався її бити.
- Що? – виклично глянула на мене. – Вдариш в відповідь? Чи може втечеш, щоб я не вдарила тебе ще раз?
Я мовчав. В мені закипав гнів, але я не хотів давати йому волю. Яке ця сука має право мене засуджувати?! Вона не бачила того, що бачив я! Вона не пройшла через те, через що й я! Вона чекає на поблажливе ставлення. Через те, що на ній висить подих смерті?! Ніфіга! Пройдись по столиці, так таких людей за три хвилини з півсотні назбирається.
Але я мовчав. Зуби аж скрипіли, щелепи затислись так міцно, як я тільки міг їх затиснути. А все, щоб не проронити жодного слова. Я мовчки пішов до найближчої станції метро. Ліля крокувала за мною.
За весь час ми не обмовились ні єдиним словом. Мені було якраз саме то: є час думати про те, що робити далі. Мабуть весілля Карини я вже пропустив – ну, то й нехай. Якщо мені пощастить, то я прийду до брата і почую, що вони вже знайшли нашого психопата. Все, що залишиться, це пересвідчитись, що він отримав по заслугах. Далі зніму прокляття з Лілі. З цим все одночасно і складно і просто. Просто, тому що ця хвиля скоріш за все остання. Складно, тому що цього разу це буде масове стихійне лихо. Все що мені залишається, це знайти спосіб, як відвернути це. І по можливості самому не накласти головою. Ми дійшли до станції Славутич. Народу було, як на зло, багато. Мені довелось призупинитись, щоб Ліля не відстала від мене.
- Навіть не говори до мене, – прошипіла вона, коли я тільки глянув на неї.
В Києві для мене не існує кращого способу добиратись звідкись кудись. І найнеприємнішого.
Десятки тисяч людей під землею, а я бачу смерть практично кожного десятого. Це нагадує мені, як сильно я не люблю Київ.
Ми протиснулись в вагон. Сидячих місць звісно ж не було, тож довелось схопитись за поручні. Ліля неохоче підсунулась до мене. Навіть не знаю, скільки ми от так простояли мовчки. Я б мовчав до самого приїзду додому. Ліля не витерпіла перша.
- Чому ти такий гівнюк? – тихо запитала вона.
Це одне з тих питань, на які я не мав чіткої відповіді. Козлом, мудаком і власником решти не самих приємних термінів, ти можеш стати лише, якщо образиш її. Вона ж не розуміє, що ти зробив це, не думаючи, і без бажання зробити їй боляче. Просто не подумав, що завдаєш їй цим ще більшого болю. Ти ж, блять, не подумав про неї. Не подумав її почуття. Значить гівнюк. Безсердечний, черствий виродок.
А якщо розуміє, то шукає тобі виправдання. Типу, така природа, хто ж винен, що Господь створив нас, чоловіків, такими дебілами? Або чекає, що ти скажеш щось, що вкладеться в її голову. Що знову ж таки само по собі тяжко. Але ти не кажеш. Ти, блять, просто не маєш, що сказати. І це робить тебе в її очах ще більшим гівнюком.
- Все складно, – це було єдине, що спромігся видати мій мозок.
Вона не розуміла, не хотіла розуміти. Все. Точка. Її рівень поваги до мене дійшов критично низької межі. Жінки, блять. Їм не вгодиш.
Можна ж звісно ж признати свою вину, покаятись, чи щось на зразок цього: пояснити, що ти заплутався. Але вона однаково не зрозуміє. Вона бачить зовсім інший склад твого мозку, а так як воно є насправді їй недовподоби. Для неї це неприйнятний варіант. Такий самий, як для мене признавати свої косяки і признати свою провину. Значить що?! Правильно – гівнюк!
- А може варто було б з самого початку думати? – від неї аж зимою повіяло.
- Може, – спокійно сказав я. – Але вже пізно.
- Тоді, чому ти просто все не розповів мені?
- Як ти собі це уявляєш? – я іронічно всміхнувся. – Ліля, я тебе звісно полюбив, правда, не знаю з якого моменту. І не впевнений, що це не через прокляття. Просто зі мною вже ставалось щось подібне. А, ледь не забув, я тут трахаю відьму, бо заводити нові знайомства виходить нечасто. Та й я, швидше за все, небайдужий до неї. Ще й Карина приїхала, хоче почати все спочатку. А нас багато чого зв’язувало, ми до сих пір любимо одне одного. Чому я не розберусь з цим? Тому що я добровільно взяв на себе відповідальність за тебе, а ще тут приперся мій братик, що вже тягне за собою нові проблеми. А ще скінхед Едик прокляв весь будинок. І створив самому собі ворога у вигляді полтергейста, що ледь не відправив мене з Сашою на той світ. Ще й відправився на той світ завдяки любому братику.
Поліція підозрює мене в смерті однієї шишки, його дружина хоче мені помститись, ще й Марко запропонував знайти фанатика-психопата, котрий зараз займається улюбленою справою по моїй вині.
Але я тебе все одно люблю, просто фізично не маю часу розгребти це все за один раз. Плюс тут Карина ще заміж вийшла, а це трішки неприємно, от я вирішив підняти собі настрій пиякуванням і проведенням часу з повіями. Так тобі нормально буде!?
Вона не встигла нічого сказати. Голос в поїзді об’явив, що ми приїхали на потрібну станцію.