Приходити в себе завжди важко. Це, наче, ти виходиш з теплої води на протяг. І тобі точно неприємно. До речі, про воду: вона в такі моменти діє краще нашатирного спирту.
Я смикнувся, готовий полетіти вгору, наче птах. Але не зміг. Перше, що я відчув — це те, як сильно мене сліпило від світла. В приміщені горіла лампочка.
Яскрава, сука, випалювала мені очі. Я озирнувся навколо себе. Старий просторий гараж. Лампа висіла наді мною. Її світло добралось до мене, варто мені було лише підняти голову. Було душно.
Нестерпна жара. Гірше неї була лише електронна музика, що грала десь на задньому фоні.
- Прокинувся? – почув чийсь неприємний голос.
Я не відповів. Замість цього, мене повалило в бік зі стільцем на котрому я сидів. Плече і голова відчули твердість бетону. Проте тоді я не зважав. Мене вирвало.
- Ти глянь, який ніжний! – позаду мене почувся регіт.
В мене не було сил послати їх к бісу. Я важко дихав. На очі навернулись сльози. Мене знову вирвало під загальний регіт. Дужі руки підняли мене разом з стільцем. Аж тепер я зрозумів, що міцно прив’язаний до нього.
Так, згадуй! Нуж бо! Згадуй, блять! Ми попали в аварію. Нас нагло підрізала машина і ми злетіли з дороги, перед тим перекинувшись в тій ж машині. Я втратив свідомість. Прекрасно, що було перед тим?
Коли я намагався вилізти, я побачив дві машини. Червоний опель і сірий мікроавтобус. Далі спогади плутались. Я не знав, що було насправді, а що плід моєї уяви.
Лампа освітила здорового лисого чоловіка в чорній футболці. Звичайне лице, не обтяжене емоціями, маленький ніс і вуха на неприродно здоровій голові.
- Прокинувся? Я задав питання.
Він вдарив мене в щелепу. Прив’язаний до стільця, я не міг вивернутись. Та частина на котру припав удар запекла, наче від вогню. Ясна всередині тріснули. Я виплюнув кров на холодний твердий бетон.
- Якого дідька тут відбувається? – тихо запитав я.
Те, як мене знайшли, не викликає сумнівів. Той клятий мусор навів їх на мене. Їх? Кого? Це може бути та жінка, чийого чоловіка я відмовився рятувати. Може по мою душу прийшов комітет з дослідження паранормального. Хоча, толку їм з мене? Все таки та жінка? Невже так швидко?
Я уважніше роздивився того, хто мене вдарив. Лице звичайного бидла, це не говорить мені ні про що. Тіло сховано під футболкою. Руки розтатуйовані, але я не міг побачити, що саме там було набите. Потрібно було дізнатись що. Чекати не варіант. Думати потрібно швидко.
- Б’єш, як дівчина! – кривава слина вилетіла на землю біля ніг того, хто мене бив.
- Он як? – той вийшов на світло.
Він схопив мене за шию. Хват в нього таки був міцний. Сталеві лещата перекривали подачу кисню в мою шию.
- Ти смішний, – прошипів він. – А без зубів ти теж будеш таким веселим?
Він замахнувся ще раз. Але не вдарив. Чийсь знайомий голос заборонив йому бити мене. Мовляв, я ще маю відповісти на деякі запитання. На світло вийшов ще один. Цього я знав.
- Ти?! – прогарчав я.
Коп задоволено всміхнувся. Я пожалів, що в мене зв’язані руки. Дивно взагалі було відчувати цю злість всередині себе. Раніше я б не міг справитись і з одним з них. Тепер ж я відчував в собі стільки ненависті, що поклав би всіх присутніх.
- Думав це кінець? – Не приховуючи свого тріумфу запитав він.
В його руках був електрогенератор. Такі зазвичай беруть, щоб мати освітлення там, де немає електричних кабелів. Весілля на природі, чи зарядити освітлення в маленькій колибі. Він обережно поставив його переді мною.
- Знаєш, – під'єднав до акумулятора дві клеми. – Ніколи не любив просте побиття людей.
- А я ніколи не любив продажних мусорів…
Він пропустив мої слова попри вуха. Розмотав дроти, дав їх в руки тому скінхеду, що бив мене. Так, я таки роздивився татуювання. І все швидко стало на свої місця. Він навів на мене товариство покійного Едика. Він вирішив здати мене і їм, і скоріше за все, тій жінці. Двох зайців, як кажуть.
- Зараз тобі буде дуже боляче, – з насолодою сказав він.
Прикріпив до мене два електроди.
- А він не здохне випадково?
- Не повинен. Тут невелика сила струму. І на довго акумулятора не вистачить. Я спеціально не робив повний заряд. Якщо безперервно — то хвилин на 40. Але тоді вже в нього не витримає серце. Проте, якщо підійти до цього з головою, то електротравму 2 або навіть 3 ступеня нанести цілком реально. Ти ж знаєш, що це?
Я знав.
- Останній шанс розповісти мені все, що я захочу, – глянув на мене.
- Йди нахуй! – гаркнув я.
- Давай, – звернувся до скінхеда з двома клемами в руках.
Музика в гаражі стала гучніша. Скінхед задоволено посміхнувся, і рушив на мене. В його очах бігали садистські іскорки. Дроти торкнулись до мене. Разом ми утворили замкнуте коло. Мене засмикало. Це відчувалось, наче один суцільний спазм, що одночасно пронизав кожну частину мого тіла. Крик вирвався з мого рота. Я кричав наче поранений звір.
А Скінхеда це, здавалось, підбурювало. В очах читалось приховане задоволення. Він більше не битиме людей: є ж речі й веселіші. Коп, сам того не розуміючи, створив нового монстра.
Мене між тим смикало так, що я ладен був вирватись з шкіри. Струм пробирав мене повністю. Тіло смикалось, а грудна клітка по відчуттях мала от-от загорітись. Ще трішки і моє серце зупиниться…
- Досить! – гаркнув той.
Скінхед закінчив. Йому не хотілось – це ж перший раз він зробив щось таке. До того лише бив і різав, а зараз…
Виглядав він, мабуть, ще жалюгідніше, ніж я. Дитина, в котрої забрали іграшку. Наркоман, з вени якого висмикнули голку. Німфоманка з якої злізли за мить до оргазму.
Я важко дихав. З очей йшли сльози. Серце шалено калатало. Моє тіло залилось хвилею кашлю. Постраждалі в пожежі легені аж тепер дались взнаки.
- Тепер ти відповіси на мої питання? – запитав мент.
Я промовчав. Тіло все ще смикалось. Мабуть і голова моя смикнулась. І невідома сила змусила мене прошепотіти: так.
- Ти вбив їхнього товариша? – запитав він.
Я заперечно похитав головою. В тортурах є такий момент, коли ти ламаєшся. Ламаєшся, коли хочеш відтягнути той жахливий момент болі. Твій мозок, все твоє єство, проти тебе.
- Хто тоді? – запитав він.
- Ти не повіриш, – гірко всміхнувся я.
Коп уважно глянув на мене. В якусь мить я вирішив, що він розуміє мене. Ні, здалось…
- Едик цікавився окультизмом? – Він повернувся і запитав скінхеда.
- Чув щось таке. Думав він гонить собі.
Коп урвав того помахом руки. Повернувся до мене.
- Він дійсно чимось таким цікавився?
- Мабуть, – сила волі знову повернулась до мене. – Поцікався в Едика при зустрічі.
Скінхед знову взявся до роботи. Я спочатку терпів, а потім знову заволав.