Минали дні. Природа циклічно змінювалася. Осінь давно вже забрала багряну ковдру з доріг міста і віддала його своїм колегам. Зима і весна пройшли приємно стабільно, затишно і спокійно. Незнайомець більше не з'являвся на порозі «Чекаю». Нічого не тривожило спокійний плин у містечку щастя.
Літо, як завжди, холодною сонячністю зустріло жителів. Ніякої надокучливої спеки і виснажливої сухості. Тут літо для гурманів. Що вловлюють нотки ледь чутного дощу, насолоджуються хмарними днями, які коли-не-коли приправляються рідкісними, проте цінними сонячними променями.
Але щось все-таки змінилось. За останній місяць крім дощу, нічого не видно. Меланхолійно прекрасний сум міста перетворився у щось злощасне. В повітрі відчувалися зміни. Які, не відомо.
Бен Хоупман уже тиждень не з'являвся в кафе. Це було нечувано! Ніщо і ніколи не могло його втримати від насолоди провести час, попрацювати в своєму сенсі життя. А тут таке. Проте персонал, який вже став продуктивною спрацьованою командою, підтримували життя кафе, як могли.
Серпень. Понеділок. Дорі пришла перша, як не дивно, і відкрила заклад. За відсутності Бена, вона відчула якийсь внутрішній обов'язок турбуватися про кафе, яке було наче покинуте напризволяще, як і вона сама. Кафе стало її добрим другом.
Дорі. Де ж це всі? Кава готова. А вони десь прохолоджуються. Геть розслабилися без Бена. Де ж це наша душа закладу?
Прийшла Меган.
Меган. Дорі, привіт! Ти знову, як рання пташка? Ми ж поки самі, то можемо і графік підлаштувати під себе. Не будь такою занудою. Бен все скинув на нас без попереджень. Тож маємо право.
Дорі. Не розумію тебе, Меган. Я так сумую за Беном і хвилююсь. Навпаки хочеться з вдячністю якнайкраще працювати і оберігати сенс життя добряка Хоупмана. (Печально подивилася у вікно, чекаючи на знайомі обличчя)
Меган і Дорі почали метушитись в кафе. Прийшли Кристофер і Ден. Джині і Ненсі запізнилися. А далі все відбувалося, як завжди. Типовий день маленької кав'ярні в маленькому місті. Тепер якоїсь типової бездушної стереотипної кав'ярні.
І тут неочікувано, як сонце в безнадійну бурю, повертається Бен. Такий трохи виснажений, з дещо засмученим поглядом, з усмішко на обличчі, як завжди життєрадісний.
Бен Хоупман. Сумували дітки? Як тут у вас справи просуваються? Вибачте за зникнення без попередження. Були термінові справи в столиці. Не чекали вони на роздуми і пояснення. Місто автоматизованих душ не дало часу на прощання з вами. Все ж гаразд, не помилково ж я обрав вас для роботи тут? (Полегшено видихнув, з ласкою подивися на кожного в надії на розуміння)
Меган. Ви що, Бене? Все на вищому рівні. Ми піклувалися про всі дрібнички кафе, як тільки могли!
Дорі. У вас все гаразд? Добре почуваєтесь? Ми так хвилювалися!
Бен. Все добре. Як завжди. Я там, де маю бути, з тими, хто мене розуміє. Все інше наслідки плинності життя. Забуваємо про нюанс моєї відсутності і за роботу. Я вже не буду працювати. А лише спостерігатиму за процесом. Перевірку ви пройшли успішно. Заклад збережено, відвідувачі не відлякані, моя честь і імідж кафе не спаплюжені, еге ж? (Щиро посміявся і пішов нагору до себе в квартиру)
Дорі. Щось тут не так. Перевіркою не пахне.
Джині. Що ти перебільшуєш! Завжди щось таке придумуєш! Стримай свою уяву. Йди мий посуд. Не треба більше тут керувати і пародіювати Бена!
Дорі. Які ви! (Розізлилася і вибігла в сльозах на вулицю. Трохи заспокоїлася і пішла працювати).
Наступні дні були вже не такі по-своєму звичні, наповнені Беновими сюрпризами і розповідями про се, про те. Тепер він часто просто сидів за улюбленим столиком біля найбільшого вікна кафе і дивився вдаль. Ніби очікуючи когось конкретного і водночас нікого, просто свій внутрішній спокій. Тепер взявся за нову звичку: підсідати до самотніх відвідувачі і заводити теревені. Персонал дивувався таким чудасіям. Раніше Бен більше часу приділяв їм, а відвідувачам перепадали тільки люб'язності і small talks. А тут довжелезні діалоги і наче кастинг пошуку друзів, споріднених душ.
Кінець літа. В заклад завітав типовий офісний працівник, одягнутий в строгий костюм, причепурений поглядом зайнятості і величної важливості. Замовив бізнес-ланч і сів в очікуванні їжі. Та тут, як грім з ясного неба, приходить Бен і сідає за столик.
Бен. Вітаю в «Чекай», добродію! Ви не проти, що я ось тут сяду з вами і трошки надокучу своїми роздумами. Я, Бен Хоупман, власник кафе (просуває руку, як жест бажання познайомитися).
Офісний клерк неохоче тисне швидко руку і дивиться, чи несуть йому той ланч.
Офісний клерк. Доброго дня. Я, Фін Лені, менеджер по продажам в вашій єдиній компанії в цьому містечку.
Бен. Приємно познайомитися. Ви тут надовго? Подобається місто. Вперше в моєму кафе?
Фін. Поки не знаю, надовго чи. Як підуть справи в бізнесі. Місто стандартне. Маленьке і не напрягає. Так, вперше. Зазвичай, заходжу в кафе поряд з офісом. Ніби нічого так готують. А зараз вони на ремонті. Прийшлося шукати альтернативу.
Бен. Вибачте, що так от надокучаю. Ось і ланч ваш несуть. В знак подяки це вам за рахунок закладу. (Бере в Джині тарілку і ставить перед Фіном на стіл)
Фін. Та нічого. Вельми вдячний.
Бен. Ви тут сам чи з сім'єю?
Фін. Та сам. Поки сім'я не в планах. Шукаю стабільний заробіток.
Бен. Як вам погода тут? Архітектура, природа?
Фін. (З'їдає неохайно швидко ланч і продовжує розмову) Та не знаю, як всюди. По-різному. Десь гарно, десь не дуже. Чесно кажучи, мало тут гуляю. Не моє це все. Витрачання часу на такі дрібниці. Просто марнування цінних для роботи годин.
Бен. Зрозуміло. Не марнуватиму більше ваш час. На все добре! Ми завжди раді вас тут бачити. Чекаємо на десерт і каву іншим разом.
Фін. Ага, дякую. (Полегшено видихнув і радісно вийшов з кафе). Що за причепа? (До себе). Нормально поїсти не можна. Чекайте, чекайте. Ну його.
Одного вечора в кав'ярню шалено ввірвалася жінка років 30 із нестандартною зачіскою, несиметричної довжиною волосся, кольору спілої черешні. Вальяжно сіла за столик і наче королева очікувала офіціантів як підданих її величності. Бен дуже здивувався такій самовпевненій поведінці і зверхній мовчанці. Вирішив сам обслужити таку пані. Дуже цікаво йому стало, що за особистість і в чому її причини бути тут.
Бен. Доброго вечора, пані! Ось, прошу меню. Вибирайте і насолоджуйтесь атмосферою затишку нашого закладу. Я, Бен Хоупман, сьогодні буду вашим офіціантом.
Нестандартна пані. Хелоу, містере. А я буду вашим клієнтом, ахах (і зайшлася сміхом). Вибачте за таку недоречну поведінку. Іноді хочеться вийти за свої рамки і просто побути в повній свободі свої бажань і відчуттів. Я, Ханна Сонні. Тут проїздом. Можна який-небудь десерт і каву (зневажливо відкладає меню), ну так побюджетніше. На ваш розсуд. Нема часу на дрібниці вибору такого несуттєвого. Моя креативність мені потрібна в роботі.
Бен. Так звісно. Зараз принесу. (Йде на кухню, сам заварює новинку – м'ятне капучіно, дістає з холодильника шоколадний пиріг з вишневою пудрою і подає з усмішкою і ласкою Ханні)
Ханна. Ох нічого собі. Та ви профі. Так швидко. І вам оце хочеться в такому віці ходити в ролі офіціанта? Відпочивали б. А то я знаю, які клієнти бувають. Сама підробляла баристою в місцевій забігайлівці, поки хобі не перетворилося в роботу.
Бен. Не хвилюйся. В мене гнучкий графік. Моє кафе – мої правила (Жартівливо підморгнув і сів за столик, попросивши Меган принести жасминового чаю для себе)
Ханна. Та ви що? От підфартило мені. Знаєте, я от професійний художник, дизайнером підпрацьовую, могла б вам допомогти з реставрацією цього закладу. Ви не ображайтеся, але інтер'єр вже такий підтоптаний і надто простий.
Бен. Я ціную вашу думку, але мені до вподоби саме так, як є. Це наша історія. Кожна дрібниця має сенс і може тихо нашептати тишиною свою значущість тут.
Ханна. Та ви романтик, Бене. Ентузіаст ще той. Мрійник. Мало таких людей. Ви думаєте, що люди до вас приходять відчути атмосферу, тонкі ноти затишку і що там ще ви елегантно описували? Ах.. Якби. Приходять набити шлунки, вести пусті розмови про буденне і знову запрягаються роботою, що заповнює їх порожні душі.
Бен. Сподіваюсь, ви помиляєтесь хоча б на 50 відсотків.
Ханна. Я теж мріяла, жила ілюзіями. Писала картини, ідеї яких підказувала душа. Та якось ентузіазм швидко вивітрився через зростаюче бажання достатку. Зараз на замовлення малюю, оформляю кімнати і таке от. Платять класно. Що ще зараз треба. Ідеї не мої, але виконую їх якнайкраще. Усвідомлюю, що мною керує бізнес, а не вищі ідеї... Та чи взагалі вони існують? Може ці вищі цілі – просто виправдання поточної безпорадності і душевної зашкарублості.
Бен. Мене лякає ваша прагматичність. Вибачте, але не поділяю такої життєвої позиції. Скільки всього прекрасного навколо. Вигляньте у вікно, подивіться на цей солодкий захід сонця, що по-карамельному зникає за обрій. На вечірнє грізне небо, що завтра розпорошуватиме радісну блакить навколо. Краса всюди. Вона оживляє душу і надає імунітет проти всього штучного й автоматизованого. Частіше до нас приїжджайте і відсвіжайте свої думки.
Ханна. Так, так. Може ви і праві. Та якось воно звучить так наївно. Дякую за гостинність. Треба дописати план проекту до завтра. Час дуже цінний. Теревені його не розширюють, ахах.
Ханна вийшла і відразу втупилася в екран смартфона і всю дорогу до готелю відписувала клієнтам. І так і не замітила довколишні тихі розмови столітніх дерев, дзюрчання водоспаду поряд і небо, яке було затянуте синьо-чорним полотном ночі.
Через 2 тижні Бен мав ще одну цікаву розмову зі студенткою коледжу, який знаходиться у більшому місті поряд. Бен все наче шукав когось конкретного для якоїсь незбагненно важливої цілі.
Бен. Доброго дня, пані! Ви не проти я сяду поруч, а то сумно старому і хочеться потеревенити.
Студентка. Як хочете. Мені байдуже. Тут офіціанти водяться? Ще до сих пір не принесли меню! Що за неподобство. В мене горять дедлайни, а вони як ті черепахи. Не можуть оперативно принести кави.
Бен. Я, Бен Хоупман, до речі. Власник закладу. Не хвилюйтеся все зараз буде. Вам якої кави?
Студентка. (Гордовито мовила) Гарбузового капучіно без цукру з мигдальним молоком і з збитими вершками.
Бен. Цікаве поєднання. Та в нас тільки класичне молоко. А все інше можемо виконати.
Студентка. Мені байдуже. Вже все задовбало. Ніколи нема, чого хочу. Несіть.
Бен. Хвилинку. (Пішов на кухню зробив замовлену каву і прихопив бельгійські цукерки, що надіслав йому хороший друг, який зараз подорожує Європою) Ось прошу. Заспокойтеся, дівчинко. Дедлайни – це монстри, яких можна втихомирити шоколадом і кавою, душевним спокоєм і любов'ю до світу. Як вас звати?
Студентка. Меліса. Гарно говорите. Та життя надто жорстоке для таких прекрасних слів. Дякую, але цукерки не їм. Ще не вистачало потовстіти. І так іноді депресія являється невідомо звідки.
Бен. Ви живете в цьому місті?
Меліса. Що? Тут? Ні, звісно. В місті поруч, що хоч якось нагадує цивілізацію. Ресторани, шопінг-моли, кіношки і т.д. Коротко кажучи, можливості. Тут я випадково. Випадково сіла не в той автобус і от хтозна де опинилася. Забите і забуте місце якесь. Вибачте, ну от так я бачу.
Бен. Можливо, на перший погляд. При темряві вечора (чи то душі – подумав собі Бен) не побачиш всіх красот, більше відчуєш,якщо захочеш, якщо звільниш мозок від буденних черствих турбот.
Меліса. От, блін. Через 10 хвилин маршрутка. Маю бігти. Ще на дискотеку встигну. Ось тримайте гроші (швирнула на стіл пом'яті гроші і побігла без думок і мінімальної поваги до кафе і міста).
Бен в задумі сидів за улюбленим столом і вів уявну розмову із Джоан, що завжди сиділа поруч і не давали його душі зачерствіти і загорнутись в оболонку байдужості, яку нав'язує нам світ.
Бен. Що ж з людьми? Коли вони втратили віру в життя, добро, прекрасне. Чому їх зрячі очі сліпі? Не насолоджуються видом, прекрасними відтінками смаку їжі і щоденної можливості спостерігати за природою. Всі такі різні, та все ж однаково зневірені.