Розділ перший
Ліниво розкинувся український хутір на пологих пагорбах високого берега Ворскли. Побілені хатинки перлинами виглядали з-поміж зеленого моря чепурних садочків, баштанів, городів та луків. Сонце піднялося високо, і снодійна, зовсім не травнева спека покривалом солодкої дрімоти лягла на природний та людський світи. Стояла дивна полуднева тиша, яка тільки інколи порушувалася невдоволеним коров'ячим муканням або гудінням великого жука в нагрітому повітрі. На широкому подвір'ї старого Миколи Соболя також панувало сонне царство. Усе тут наче вимерло. Навіть зазвичай галасливі гуси ліниво копирсалися у великій калюжі на галявині перед тином.
Почувся гуркіт казанів. То попри спеку поралася стара Соболиха. Розклавши посуд по місцях, вона заходилась лаятися. Дісталося, як водиться, чоловіку, який за півтора тижня не спромігся полагодити тин на межі. Потім прийшла черга сусідських курей, які вчора ввечері несподівано завітали на баштан. Дійшло і до Петра ― молодшого сина старого Соболя.
― Де цей навіжений пройдисвіт, хотіла б я знати! ― роздратовано бубоніла Соболиха, перекладаючи крам у величезній, оббитій залізом скрині, що займала майже третину невеликої світлиці. ― Чи він і у вус не дує, що худобу потрібно напувати?
― У нього вусів ще немає, ― пожартував старий Соболь, перевертаючись з одного боку на інший. Бурмотіння Соболихи розбудило його ще тоді, коли вона переймалася сусідськими курми на баштані. Про тин він, звісно, не почув або не захотів чути. Ще б пак! Лагодитимеш тин ― неодмінно зіткнешся з Ваньком Кожем'ятьком, сусідом, а старий Соболь не дуже полюбляв його — бо той нишком, наче жид, лихварював та водився з ляхами.
― І тобі нема діла, що корівки наші від спраги ляжуть?! ― накинулася Соболиха на чоловіка ― нарешті з'явилися вільні вуха: ― Чи тобі повилазило, стара трухлява колодо, що цей бовдур останнім часом зовсім від рук відбився? Не хоче слухати, що йому добрі люди кажуть! Тільки й знає, що по дівках на вечорниці бігати!
― Йому б на Січ... ― подав голос Соболь і замріяно зітхнув: ― Нехай би пішов за Степаном, братом своїм.
У відповідь Соболиха залишила свій крам і дико витріщила очі на чоловіка.
― Ти що, зовсім розум утратив? ― загриміла вона. І Соболь одразу пожалкував, що завів мову про Січ. ― Що ти верзеш, каліко безсоромний?! Мало того, що на цій триклятій Січі ти руку залишив, мало тобі, телепню безмозкий, що син твій старший, Степан, загинув від шаблі бусурманської, так ти ще й Петра туди тягнеш!
― Вгамуйся, стара, ― підвищив голос Соболь. ― Тобі аби сиділи мої сини під твоєю широкою спідницею та хвости коровам крутили. А те, що ляхи з бусурманами народ наш православний гноблять, добро наше відбирають, дочок наших у неволю забирають, до цього тобі й діла нема. Одне слово ― баба!
З цими словами Соболь підвівся й звичним рухом лівої руки заткнув пустий правий рукав сорочки за широкий червоний козацький пояс. ― Краще, ніж базікати про те, в чому не тямиш ані біса, зварила б поїсти...
Соболиха чи не з хвилину дивилася на чоловіка так, ніби чорта побачила. Потім розкрила рот і набрала у груди побільше повітря, щоб дати достойну відсіч, — але в цю мить знадвору донісся кінський тупіт. Соболиха, почувши те, забула про сварку й сплеснула руками.
― Невже ляхи? ― тільки й вимовила вона.
Соболь виглянув у маленьке віконечко, що виходило на двір, але нічого не побачив. Тупіт тим часом стих.
― Казала тобі, ― знову накинулася Соболиха на старого козака, ― замирись із Кожем'ятьком, бо буде нам лихо. Тепер, коли він ляхів наслав на нас, що робити будеш?
У двері постукали. Соболиха перехрестилася й пошепки забурмотіла молитву, дивлячись на двері, як на привид.
― Чого стоїш, дурна бабо, йди спитай, хто! ― прошипів Соболь й кинувся до припічка, за яким ховав шаблю та пістоль.
― Сам іди, ― огризнулася Соболиха пошепки. ― Це ти накликав біду на наш дім. За що тільки така кара на мою голову?
У двері знову постукали — вже гучніше.
― Хазяїн удома, чи вимерли тут усі? ― загукав непроханий гість.
― Щоб ти у пеклі горів, триклятий... ― мовила Соболиха й почала ще хуткіше хреститися на ікони в кутку.
Соболь кинув посеред хати зброю та побіг до дверей відчиняти.
― Сама ти гірше за ляха, стара бабо! ― весело вигукнув він. ― Злякаєш своїм базіканням кого завгодно. Це ж Іван Рудий завітав до мене, старого телепня!
На порозі виросла кремезна постать уже немолодого козака, на дві голови вищого за Соболя. Одягнений він був у широкі, заляпані багнюкою малинові шаровари. Закурена сорочка прилипла до спітнілого тіла. На перев'язі висіла добра шаблюка, за поясом стирчали два пістолі. Козаки обнялися.
― Бачу, Соболю, перетворився ти під бабською спідницею у справжню галушку: живіт, немов у свині, пику наїв он яку! ― пожартував гість.
Старий тільки махнув рукою й запросив його за стіл, що стояв біля хати під солом'яним накриттям.
― Бабо, ― гукнув він у хату, ― винеси доброго меду для доброго гостя!
― Цей гість гірше за ляха, ― відказала Соболиха впівголоса, але пішла виконувати наказ чоловіка.
― Так, не ті часи зараз, не те, що раніше, ― мовив Соболь. ― Ще з десяток років тому славно ми турків рубали. Та вже я не той, Іване, брате мій, ― з цими словами Соболь смикнув за пустий рукав. ― Кляті бусурмани відібрали руку...
― Е-е! – протягнув козак. ― Ти, я бачу, зовсім скис серед своїх баштанів. Чи то не твій молодший син худобу додому гонив на дорозі?
― Мабуть, він, ― понуро відповів Соболь.
― Тож я бачу: на старшого Степана схожий як дві краплини води, ― сказав Іван, ― але долю для нього ти вибрав зовсім іншу.
Козак уважно дивився на парубка, що саме заганяв корів у двір. То був молодший син старого Соболя ― Петро.
― Що ж, крутити хвости коровам та чистити за ними багно ― непогане життя нащадка славетного козака...
― Колишнього козака, Іване, колишнього, ― відказав Соболь.
Вечоріло. Двоє бойових побратимів сиділи за столом, посмоктуючи добрий мед з великих чарок.
― Колишніх козаків не буває, ― поміркувавши, відповів Рудий. ― Ось ти кажеш про ті часи, коли ми з тобою пліч-о-пліч рубали бусурманів і ляхів. Так, було діло, але й зараз часи не змінилися. Ворог усе ще дивиться на землі дідів наших неситим оком, щоб загарбати їх. Невже ти з тих, хто дозволить йому робити нечисту справу?
― Не можу я вимахувати шаблею, як раніше, Іване...
― Можеш, Соболю, можеш, ― обірвав товариша Рудий. ― Твоя шаблюка в руці Петра може зробити багато доброго.
― То чого ж ти все це кажеш мені? ― роздратувався Соболь. ― Спитай у нього. Чи ти думаєш, що я його силою на Січ гнатиму?
Іван Рудий задумливо покрутив кінчик оселедця.
― Можливо, ти й правий, ― мовив він, ― спитаю завтра. Ти ж не проти, якщо я трохи поживу в тебе? Сірко послав мене у справах у тутешні краї, ось я і вирішив завітати до тебе. Та бачу, що твоя жінка на мене недобрим оком дивиться...
― Чи ти не козак уже, що на бабу зважаєш, ― зрадів Соболь. ― Живи скільки треба! Невже Сірко до сих пір в отаманах ходить?
― Авжеж! ― посміхнувся Іван. ― Ніхто за нього краще бусурманів не бив!
Соболю дуже хотілося дізнатися, у яких справах завітав Рудий. Він навіть розкрив рота, щоб спитати, однак, зустрівшись поглядом з козаком, зрозумів, що розмова про це зараз недоречна.
― Живе Січ, ― тихо мовив Соболь, дивлячись, як вечірні тіні покривають хутір.
― І буде жити, Соболю, буде, ― відповів Рудий.
Козаки знову наповнили келихи.
Розділ другий
― А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає? ― питався Петро, дивлячись, як Іван Рудий точить шаблю, любовно її власною сорочкою обтирає, на сонці уважно розглядає, наче кохану дівчину.
― Де ти таке чув, хлопче?
― Люди кажуть. А ще кажуть, що ніхто, ані бусурмани, ані ляхи, не в змозі Сірка здолати, як не силкуються, тому що йому нечиста сила допомагає. Тож брешуть, чи ні?
― Те, що нездоланний він, то правда, ― відповів Іван, перевіряючи пістолі. ― А щодо нечистої сили, то брешуть люди, бо самі нічого не знають і не розуміють, от і вигадують нісенітниці. Ти не слухай їх.
― От і я хотів би бути таким, як Сірко...
― Петре! ― пролунав з хати голос Соболихи. ― Де ти вештаєшся, ледацюго, що гусям їсти не дав?
― У чому ж справа? ― з посмішкою спитав Рудий.
― Мати про Січ і слухати нічого не хоче, ― зітхнувши, відповів хлопець. ― Третього дня перед тим, як вам приїхати, попросив я в батька шаблею помахати надворі. Мати як побачила, відібрала ту шаблю та руків'ям її добряче відшмагала по спині. Лаялася страшенно. Батько каже: це тому, що Степан, брат старший мій, від руки бусурманської загинув.
― Так, загинув, то й що? Наче тут загинути не можна.
― То ж бусурмани далеко...
― Не так вже й далеко, хлопче. Якщо всяк козак боятиметься смерті та кожен за своїм тином ховатиметься, то й сюди бусурмани рано чи пізно прийдуть. Будь певен. Та й ляхи ненадовго заспокоїлися. Добряче Хмель їх бив, але, мабуть, мало... То хто ж боронити землю рідну буде, га?
― Авжеж, ― відповів тихо Петро. ― Але мати моя дуже вже заклята щодо Січі. Навіть батько з нею нічого зробити не може.
― Старий та немічний твій батько став, тому і не може, ― відказав Рудий.
― Дядьку Іване, ― помовчавши, мовив Петро, ― ви зараз на полювання збираєтесь?
― На полювання? – всміхнувся козак. ― Можна й так сказати. А що?
― Дуже мені з вами хочеться, дядьку Іване, ― мрійливо відповів парубок.
― А як же гуси та корови? ― спитав козак, хитро зиркнувши на Петра.
― Що там ті гуси? За годину все зробимо ― і гайда. Я батькові скажу, що з вами йду полювати звіра. Звісно, якщо ви не проти...
«Гарний козак буде», ― подумав Рудий, а вголос невпевнено промовив:
― Не знаю, що тобі й сказати...
― Дядьку Іване, ― благав Петро, ― я назад сам усю здобич везти буду, а ще я...
― Добре. Йди батькову кобилу гнуздай, ― наказав козак, вирішивши не чекати, поки хлопчина півсвіту йому запропонує. ― Чекатиму на тебе в яру біля річки.
Петро кинув, що було в руках, і хутко побіг виконувати наказ. Іван поправив оселедця, вдоволено покрутив вуса та покрокував разом з конем до яру.
Сонце вже піднялося над гостроверхим дахом лісу та почало припікати.
Петро наздогнав козака на батьковій кобилі.
― Ворушися, хлопче, ― нетерпляче кинув Рудий Петрові. ― Ополудні ми маємо бути за півтора десятка верст на південний захід від Полтави.
― Зірка втомилася, ― мовив той. ― Батько ніколи не ганяв її так швидко й так далеко.
― Твій батько зовсім тварину занапастив, тримаючи увесь час у стійлі. Добре. Відпочиньмо хвилину та рушаймо далі. Часу обмаль.
― Я думав, що ми йдемо на звіра, ― сказав Петро, зіскочивши з кобили та завівши її в холодок під низький розлогий ясен.
― Казав. То й що?
― Де ж ми будемо полювати звіра, якщо ліс лишили позаду?
― Наш звір не в тому лісі, ― мовив козак. ― Ми повинні його не пропустити.
― Невже ми тільки вдвох ідемо ляхів бити? ― здивовано спитав Петро, хитро зиркнувши на козака.
― Ні, не бити поки що, ― відповів Рудий, заплигуючи на свого коня та подаючи знак Петрові, щоб робив те саме. ― Але якщо знадобиться, то й за це візьмемося...
Петро зрозумів: козак щось від нього приховує, проте розпитувати не наважився.
Далеко за полудень після несамовитої гонитви Рудий нарешті зупинив свого доброго, але вже втомленого коня в невеликому гаю неподалік від низького річкового берега, вкритого білим піском. Петро, ледве живий від спеки, зліз із батьківської кобили та, прив'язавши її до граба, мертвим повалився в пахучу високу траву..
― Що, Петре, ― посміхнувшись, мовив Рудий до парубка, ― важко дається козацька наука?
― Чи в тому козацька наука, щоб загнати тварину та себе разом з нею? ― обливаючись липким потом, відповів Петро.
― То вже хто як уміє... ― лукаво відказав Рудий.
Молодик підняв голову й подивився на козака. Щось у ньому було дивним. Спершу він не міг зрозуміти, що саме, та врешті здогадався: Рудий зовсім не виглядав стомленим, наче весь день просидів у холодку. Чому розлючене сонце не напекло козакові поголену голову із сивим чубом?
― Невже ви й справді душу чортові продали, щоб він вас від спеки зберігав? ― спитав парубок.
У відповідь Рудий зареготав і дістав люльку.
― Було б за що нечистому душу продавати! ― мовив він, сміючись. ― Невелика біда ― сонце пече!
― Я теж так гадаю, ― погодився Петро. ― Але якщо чоловік проскакав на коні зо три десятки верст, не проливши жодної краплі поту, то без нечистої сили тут, напевне, не обійшлося.
― Кажу тобі, що сатана тут ні до чого, ― відповів Рудий, розпалюючи люльку. ― Але то наука велика ― не боятися ані спеки пекельної, ані холоду, ані кулі ворожої.
― Я хочу опанувати ту науку! ― випалив Петро, зачаровано дивлячись на козака. ― Навчіть мене, дядьку Іване!
― Ото який хуткий у Соболя син! ― відказав Рудий. ― Усе хоче знати, та щоб і відразу!
― Усе зроблю, що тільки не накажете, ― майже вигукнув Петро. ― Тільки навчіть спеки не боятися й кулі ворожої, щоб бусурманів бити!
― Тоді йди-но, хлопче, напувати коней та відпочивай, ― з посмішкою відказав Рудий.
― А для чого ми сюди приїхали? ― наважився спитати Петро.
― Хто багацько знає, той мало має, ― мовив Рудий, занурившись у клуби тютюнового диму.
Розділ третій
Петро прокинувся глибокої ночі. Небо затягнуло важкими хмарами. Рудого поряд не було. Коні стояли неподалік, прив'язані до молодої берези, збуджено похропуючи в передчутті грози.
Молодший Соболь спробував згадати, коли він заснув. Відвівши коней на водопій, він приліг у траву трішки відпочити, запально розповідаючи Рудому про своє життя. Потім козак говорив про те, як вони з Петровим батьком били ляхів разом з Богданом Хмелем, як дійшли до самого Львова, а потім... Потім Петро заснув. Але це був не просто сон, хлопець це відчував, ― надто довго й міцно він спав. Такого з ним не траплялося навіть тоді, коли він дуже втомлювався. Невже цей клятий характерник навів на нього свої чари? Але для чого?
Петро озирнувся: вздовж пологого берега на схід простирався степ. З річки приємно тягло прохолодою. Вітер гомонів у розлогих кронах дерев та грався в соковитім різнотрав'ї. Петро вирішив освіжитися. Підійшовши до води, побачив вогні на протилежному високому березі. Вони були зовсім близько, тільки ніч та вітер не давали розгледіти, що там відбувається. Великі холодні краплі дощу забарабанили по спині, але Петро, не роздумуючи, пірнув у темну, вкриту кругами від дощових крапель воду й швидко дістався протилежного берега. Гроза лютувала лише декілька хвилин. Розгніване небо обрушилося на знесилену спекою землю та швидко заспокоїлося. Вітер розігнав залишки хмар. Стало тихо. Вилізши на глинистий схил, Петро майже впритул підкрався до того місця, де горіли вогні, і відразу ж почув чоловічі голоси. Один з них належав Рудому, власником іншого очевидно був поляк.
― Якщо ясновельможний пан поважає Сірка та визнає його отаманом Війська Запорізького, чому ж він не хоче провадити перемовини з його представником? ― Рудий говорив спокійно та зважено.
― Пан Стоцький справді поважає Сірка як воїна та розумного дипломата, але Сірко не поважає пана Стоцького, ― приглушеним фальцетом відповів поляк, ― інакше б отаман прийшов на перемовини власною персоною.
― Але ж і сам ясновельможний пан, котрий є законним представником його величності короля, не з'явився на зустріч, приславши замість себе свого ад'ютанта, ― мовив козак. ― До того ж, гадаю, я довів пану, що є тим, за кого себе видаю. Пропоную панові знехтувати формальностями та ближче підійти до справи, з якою він прибув.
― У короля Речі Посполитої для отаманів Війська Запорізького є пропозиція, ― відповів польський посланець. По голосу було зрозуміло, що він ледве стримує роздратування. ― Його Величність не хочуть, щоб союз Гетьманщини з царем московським заважав січовому козацтву розвивати добросусідські відносини з Річчю Посполитою, адже вони можуть бути взаємно вигідними.
― На Січі завжди будуть раді почути будь-які вигідні пропозиції від короля, ― вів Рудий. ― Але чому така таємничість?
― Є справи, про які потрібно говорити пошепки, ― відказав поляк, дратуючись ще більше.
― Тож до діла, ― так само спокійно мовив козак.
― Кордони Речі Посполитої останнім часом потерпають від турків. Султан бажає розширити свої володіння нашими землями. Європа манить османів, як мед муху. Його Величності добре відомо, який багатий досвід має низове козацтво в боротьбі з татарами й турками. Воно може досить ефективно відвернути увагу султана від європейських справ штурмом фортеці Кизи-Кермень, що на Борисфені. Звісно, допомога буде належно оплачена. Гадаю, подарунок від його величності має бути красномовним аргументом для отамана Сірка та його воїнів.
З цими словами посланець пана Стоцького поклав перед Рудим важкий шкіряний мішок.
Несподівано в темряві затріщали кущі й наступної миті здійнявся галас.
― Що там таке? ― похмуро спитав Рудий. ― Ясновельможний пан обіцяв прийти без вояків та не дотримав слова?
У світлі багаття було видно, як зблід поляк. Його обличчя стало схоже на обличчя мертвяка. Він гнівно зиркнув на Рудого:
― За кого ви мене маєте?! ― прошипів він. ― Я обіцянку свою стримав. Вояків із собою не брав, але охорона при мені. Маю на те право. Але ви, схоже, шпигунських звичок позбавлятися не бажаєте!
― Про що ви кажете! ― зіскочив зі свого місця Рудий. ― Я прийшов один. А ви підступно влаштували мені пастку!
― Та невже?! ― хмикнув лях. ― Зараз подивимося, що там. Може, звір який заблукав! ― він махнув у темряву рукою. Двоє жовнірів підвели до вогнища Петра зі скрученими за спиною руками.
― Чи не вашого звіра ми вполювали, пане Рудий? Може, ви мені скажете, скільки таких ще нишпорить у темряві, чекаючи слушної нагоди обібрати благородного пана?!
― То не звір, ― відповів Рудий, видихнувши з полегшенням, коли побачив Петра. ― Невже не видно? Це... мій зброєносець.
Тонкі брови посланця злетіли на вузьке, покрите сіткою зморшок чоло. Він уважно подивився на козака, потім перевів погляд на Петра.
― Подивись, у нього навіть зброї немає! ― запевняв Рудий.
Лях узяв Петра за підборіддя двома пальцями та з хвилину уважно вдивлявся в його перелякане обличчя.
― Чого ж у тебе зброєносець та без зброї, га? ― спитав він уже спокійно.
Розділ четвертий
Назад їхали не поспішаючи, мовчки. Кожен думав про своє. Рудий, насупивши густі із сивиною брови, сердито дивився поперед себе. Права його рука лежала на ефесі шаблі, вузлуваті пальці з брудними нігтями нервово бігали по ребристій поверхні руків'я. Усім виглядом козак випромінював лють ― аж боязко було до нього наблизитися.
Петро їхав на батьковій кобилі дещо позаду й навіть не наважувався заговорити з Рудим, добре усвідомлюючи, що накоїв. Йому хотілося щезнути прямо зараз від сорому ― він підвів козака, який довірився йому! Якщо про все дізнається батько, без нагайки по спині ніяк не обійдеться, але не це зараз турбувало Петра. Йому хотілося будь-що спокутувати провину перед Рудим, навіть якщо для цього доведеться прийняти найсуворіше покарання. Не вистачало, щоб Рудий подумав, начебто він, Петро, крім того, що бовдур, ще й боягуз.
Коли вони нарешті зупинилися напоїти коней, Петро наважився заговорити.
― Дядьку Іване, ― ніяковіючи, почав хлопець.
― Що? ― спитав Рудий, уважно поглянувши на Петра, наче вперше бачив.
― Та я хотів сказати про те, що сталося...
― Е! – Рудий тільки роздратовано махнув на Петра рукою. ― Що ти скажеш? Дурна голова ― хворі ноги!
Ніякої злоби в голосі козака Петро не почув, тому розгублено мовив:
― Ще б пак, так підвести...
Рудий підвівся й повернувся до Петра:
― Ти хочеш стати вправним козаком, якого ані куля, ані шаблюка ворожа не візьме? Не передумав ще?
― Та ви що, дядьку Іване! ― Петрові очі загорілися молодечим вогнем. ― Я ж син козака, і теж козаком бути хочу! Тільки ви не гнівайтесь на мене, я ніколи більше...
― Тоді не кажи батькові, що сталося, ― не дав йому договорити Рудий. ― Бо він, якщо дізнається, то не пустить тебе на Січ зі мною. Та, мабуть, був би й правий ― я, бовдур старий, тільки-но ледь не згубив останньої його дитини! Буде мені наука надалі. А ти теж зайве носа свого не встромляй деінде, бо, не приведи Боже, не тільки без носа, а й без голови залишишся. Негоже козаку долю свою задарма випробовувати, вона для більш важливих справ знадобиться.
― Добре, дядьку Іване... ― здивовано вимовив хлопець, ще не вірячи своїм вухам. Невже козак справді не сердиться на нього?
― Ну що, готовий науку козацьку опановувати? ― уже весело, з іскорками в очах спитав Рудий, наче нічого й не сталося.
Хлопець ледве не вискочив із сідла.
― Хочу проходити крізь стіни, як Сірко робить! ― упіймавши на собі здивований погляд козака, Петро осікся. ― Принаймні, таке балакають...
Рудий наблизився й серйозно подивився у вічі хлопцю:
― Не слухай того, що теревенять. Іди своєю дорогою.
― То що ж мені робити, дядьку, га?
Рудий виїхав на узбіччя, зістрибнув з коня та озирнувся:
― Бачиш той пагорб зі смерекою на вершині?
― Звісно...
― Бери цю каменюку й поклади її біля смереки до того, як почнеться полуденна спека.
Петро подивився на кругляк, обійшов його, зняв свитку й підняв. Камінь не здавався надто важким, а пагорб ― дуже крутим. Про себе хлопець вирішив, що легко впорається із завданням.
― Мерщій, ― підбадьорив його Рудий. ― Сонце вже високо!
Тільки дуже уважний погляд зміг би помітити добре приховану в густих вусах іронічну посмішку.
Петро мовчки взяв камінь на плечі й побіг до пагорба. Спочатку все було добре. Ноги легко несли до цілі. Здавалося, що він досягне вершини раніше, ніж настане полудень.
Та коли почався крутий підйом, плече вже нестерпно боліло. Петро вирішив зупинитися й перепочити. Присівши на свій камінь у тіні невеликого граба, хлопець щиро пошкодував, що не подумав взяти із собою хоча б трохи води. Зжувавши кілька соковитих кульбаб, Петро подивився в синє небо. Розпечене сонячне кружало, наче насміхаючись, швидше, ніж звичайно, поспішало до зеніту.
Підхопивши трикляту каменюку, Петро крок за кроком почав долати підйом, який виявився набагато крутішим, аніж здавалося здалеку. Хлопець вирішив не дивитися вгору, оскільки піт з лоба одразу ж заливав очі, а зосередитися на кожному кроці: зробив один ― добре, тепер наступний, потім ще один. Головне ― не зупинятися й не думати про нестерпний пекучий біль від гострих виступів, якими камінь упинався в тіло.
Здалося, що пройшла вічність, перш ніж ноги перестали слухати, і Петро, знесилений, повалився на землю. Було важко дихати й уже думалося, що він раніше, ніж те запланував суворий дядько з ікони, опиниться в пеклі. Петрові було байдуже: дістався він вершини пагорба вчасно чи ні.
Поряд тріснула гілка. Петро повернув занімілу шию й побачив Рудого. Той розвалився на купі сіна під калиною й дивився на нього, протираючи свою шаблюку чистою хустиною.
― Якби я був ворогом, ти давно лежав би тут мертвим, ― мовив козак, уважно розглядаючи юнака. Те, що він бачив перед собою, йому не подобалося.
― Як ви тут опинилися? ― здивовано запитав Петро, а потім посміхнувся: ― Авжеж, ви ж на коні...
Рудий тільки повів плечем й одним точним рухом уклав шаблю в піхви.
― Мій кінь прив'язаний до верби поряд із твоїм, ― мовив козак. ― А ти не встиг донести вантаж до вершини пагорба ― сонце вже в зеніті.
Петро обурено подивився на Рудого, потім підвівся й озирнувся: справді, до вершини залишалося з десяток кроків.
― Уяви, що замість каменя в тебе цінний вантаж для твоїх побратимів. Він потрібен саме в цей час. Запізнився ― загинуло багато людей. Тому що ти не зміг...
Петро опустив очі.
― Дядьку Іване... ― хотів якось виправдатися, але скинув погляд на козака та й замовк.
― Поки ти, Петре, не козак, ― похмуро розглядаючи гарно інкрустований пістоль, мовив Рудий.
Від таких слів у Петра впало серце. Що це з ним? Батько бусурманів і ляхів рубав, брат загинув, землю рідну захищаючи, а він що, здатен тільки гусей пасти та за дівками вештатися?
― Але я вмовлю батька, ― мовив козак після короткої паузи. ― Думаю, він дозволить зробити з тебе людину.
― Дякую, дядьку Іване, ― через силу зрадів хлопець, але козак зупинив його жестом:
― Не дякуй. Краще візьми ту каменюку й мерщій на вершину пагорба за мною.
Петро миттю забув, що хвилину тому почувався смертельно втомленим, і, підхопивши камінь, кинувся за козаком.
Рудий чекав на верхівці пагорба, роздивляючись небокрай. Хлопець випрямився на весь зріст і став поряд.
― Чи не за тим лісом біля річки твоє село, Петре? ― Рудий так тихо спитав, що хлопець ледве почув його. У цю ж мить густе, як кисіль, розігріте повітря сколихнув несподіваний порив із присмаком горілого дерева.
«Хтось палить багаття», ― подумалося Петрові. Вголос він відповів:
― Так. Мабуть, хтось кабана забив...
― Щось від того кабана забагато чорного диму, ― ще тихіше мовив Рудий. Від цих слів, а скоріше від тону, якими вони були сказані, Петрові стало моторошно.
Над лісом справді стелився морок, розкидаючи страшні чорні щупальця.
― Що це, дядьку? ― стурбовано спитав Петро.
― Не питай мене, хлопче, краще біжи до коня, ― скомандував Рудий, поклавши руку на руків'я шаблі.
Вони мовчки спускалися з пагорба.
У Петровому животі повільно наростало гидке відчуття біди. Таке, як тоді, коли в їхню хату прийшла звістка про смерть брата...
Розділ п'ятий
Дерев'яна охайна каплиця височіла на вершині невеликого пагорба за останнім рядом хат край села. Поруч навіть здалеку було видно старий цвинтар з убогими хрестами та приземкувату хатинку старого попа. Коли Петро був зовсім малий, вони з братом полюбляли стежити, як той засвітла, щоб ніхто не бачив, ходив купувати медовуху в жида-шинкаря. Шинок стояв на Київському тракті, неподалік від цвинтаря. Баби вважали цей єдиний в окрузі питний заклад проклятим місцем та лякали всіма пекельними муками своїх чоловіків, яких туди тягнуло, наче мух до гною.
Зараз здалеку колись гарненька каплиця та сірий непримітний шинок, святе і грішне, як їх називали в народі, однаково палали, вивергаючи в сліпе небо важкі клуби диму. Він піднімався й застигав у густому, наче драглі, повітрі, простягаючи чорні обійми кудлатій темній хмарі, що сунула з північного сходу. З того місця, де причаїлися серед дерев Рудий і Петро, хат видно не було й від них не долинало жодного звуку.
Над головою якось особливо гучно й тривожно шумів пожовклим від спеки листям високий ясен. Хлопець ледве стояв на ватяних ногах. Долина з чорним покривалом кіптяви здавалася йому химерною місциною з потойбічного світу, що мариться в нічному кошмарі.
Блідо-жовта дорога, змійкою звиваючись поміж пологих пагорбів, проходила саме між старим церковним цвинтарем і шинком. Піднімаючи вихори сивої пилюки, на тракті з'явився чималий загін вершників. Намагаючись роздивитися їх, Рудий підвівся в сідлі, приставивши широку долоню до чола.
― Невже ляхи?! ― видихнув Петро.
― Не схоже на них, ― обізвався козак. ― Вони б не палили церкви.
― Хто ж тоді, татари?! ― допитувався хлопець.
― Скоріш за все... ― мовив Рудий.
Він замовк, побачивши дещо дивне. Позаду загону їхав вершник і щось тягнув по дорозі за собою на мотузці. Через пилюку важко було розгледіти, що відбувалося насправді. Але навіть Петро здогадався:
― Полонений...
― Якби їм був потрібен полонений, вони б не тягнули його, наче мішок, ― відповів Рудий. Обличчя козака стало схожим на маску. Тільки очі палали войовничим полум'ям.
― Що робитимемо? ― Петро почувався безпорадним і пригніченим, уявляючи, що сталося зі старою матір'ю та батьком.
Рудий мовчки зіскочив з коня й передав віжки хлопцю.
― Твоє завдання зараз сховатися в тому приліску й чекати на мене. Навряд вони там з'являться.
― А ви що? ― схвильовано допитувався Петро. ― Будете кликати на допомогу?
― Той, кого тягне поганий яничар, можливо, ще живий, ― тихо промовив Рудий. Перевіривши та зарядивши пістоль, він заткнув його хлопцю за пояс і щез у кущах, залишивши Петра на самоті з власним страхом.
Не відчуваючи ніг, молодший Соболь присів на повалене дерево. Мабуть, пояс був погано зав'язаний, тому що пістоль упав на землю. Петро підняв важку зброю. Стало моторошно. Колись, нишком від матері, батько вчив заряджати пістоль і розповідав, як ним користуватися. Петрові навіть пощастило раз чи два вистрілити по диких качках у плавнях, але щоб убити людину...
Зовсім поруч пролунав стукіт копит. Хтось різко вигукнув чужинецьке слово, мало не вигнавши юначе серце з грудей. Кінь Рудого стояв спокійно, тільки повів вухом на голоси, що лунали неподалік. Однак Петрова кобила мала переляканий вигляд, повсякчас смикала вузду, мотала головою. Хлопець лагідно гладив її та пошепки молився святій Трійці, щоб ворог нічого не запідозрив.
У ту саму мить, коли невідомі підійшли ближче, злощасна кобила здійнялася на диби, заіржала, зламала гілку, до якої була прив'язана, і помчала до лісу. Один з чужинців одразу ж повернув у той бік, де, зіщулившись під козацьким конем, сидів Петро, тримаючи в тремтячих, мокрих від поту долонях заряджений пістоль. Хлопець так напружив указівний палець на спусковому гачку, що майже не відчував його. Думав лише про те, що вистрілить, тільки-но шапка яничара з'явиться над бур'янами.
Наступної миті хтось справді зашарудів у кущах. Петро вже міг чути дихання й сморід спітнілого тіла, що перебивав навіть сильний запах полину.
Раптом татарина покликали гучним гортанним голосом. Той зупинився. Крізь шалене биття пульсу у скронях Петро почув, як віддалялися важкі кроки у високій траві. З боку вже, напевне, мертвого села разом з подихом горілого дерева долинуло виття. Чи то вовче, а чи собаче...
Серед своїх вояків Хаджи Бей мав славу одного з найкращих воїнів самого Іслям Герая. Свого часу він не тільки провів багато успішних військових походів проти сусідніх держав, а й виявив особисту мужність і відданість ханові під час палацових заколотів.
Річ у тім, що Хаджи Бей справді був управним вершником і обізнаним полководцем, тому багато хто з ворогів Герая прагнув привернути його на свій бік, спокушаючи казковими багатствами й обіцянками зробити головним у ханському війську. Останнього разу великий вельможа ― запеклий таємний ворог хана ― запропонував Хаджи Бею біляву наложницю божественної вроди із північних земель, якої ще ніхто не торкався. То мала бути платня за важливу інформацію. Хаджи Бей погодився, але за умови, що спочатку він отримає наложницю, а потім надасть те, що від нього бажають отримати. Коли рабиня опинилася в нього в гаремі й Хаджи Бей на власні очі переконався в її вроді, він наказав схопити впливового змовника. Зумівши переконати хана в його провині, хитрий вояка власноруч стратив того, хто зробив йому цінний дарунок.
Звісно, така відданість та хитрість не могли не привернути уваги хана. Він ще більше наблизив Хаджи Бея до себе і став доручати йому особливо відповідальні і й таємні завдання. Зараз у самому серці Гетьманщини Хаджи зі своїми кращими воїнами мав будь-що дізнатися про домовленості козаків і поляків. Один з найбільш управних козацьких пластунів був посланий на таємні перемовини з представником польської шляхти. Піймати його і змусити сказати все, що знає, ― справа честі для кожного, тим більше для найкращого ханського воїна.
Однак із самого початку щось не задалося. Вірний пес Хаджи Бея під час вечірньої молитви перед виїздом так гавкав, що всі присутні в мечеті зблідли. Звісно, то була лише погана прикмета, але чого б це такому розумному собаці, який без дозволу чи нагальної потреби ніколи голосу не подасть, гавкати під час молитви? Наступного вечора, коли загін уже пройшов Перекоп, кінь помічника Хаджи потрапив у капкан, порвавши зв'язки, що теж не назвеш добрим знаком ― скільки разів їздили тією дорогою раніше, все було добре, жодного разу ніхто не потрапляв до пастки...
І ось нарешті сьогодні вранці мета довгої подорожі була досягнута. За допомогою таємних наглядачів Хаджи Бей достеменно знав, коли й де проходив козак, що мав зустрітися з польським представником. Саме після того, коли зустріч відбудеться, потрібно було схопити його й про все дізнатися. Козаки ― гарні воїни, але ще ніхто не помирав у Хаджи Бея, не виклавши всього, що знав і чого навіть не знав.
Однак погані передчуття, підігріті зловісними прикметами, почали справджуватися. Останнього, хто бачив таємного перемовника від козаків, виявили мертвим. Це було саме те село, в околицях якого й мала відбутися зустріч. Його знайшов у зашморгу у власній хаті сам Хаджи Бей. Усе виглядало так, наче людина наклала на себе руки, але досвідчений рубака не повірив у такий вельми прикрий для нього збіг обставин. Ніхто із сусідів навіть під тортурами не сказав, хто із січовиків приходив до жида Михаеля напередодні.
І хоч скільки Хаджи Бей спалив хат, відітнув голів, розпоров животів вагітним та здійняв на списи дітей, усе було марно. І це дратувало. Не можна було залишатися в розореному селі занадто довго, оскільки сюди міг у будь-який час навідатися сторожовий козацький загін, однак схопити козака потрібно обов'язково. Іслям Герай був не тільки щедрим і справедливим ханом, але й пекельно жорстоким до ворогів і невдах.
Хаджи Бей розіслав людей по окрузі, щоб шукали пластуна, і готувався до виходу із села, як раптом почув від однієї скаліченої тортурами баби, що край села живе безрукий січовик. Той напевне мав знати все.
Каліку вдалося впіймати біля самого лісу, коли він вивозив свою жінку й нехитрий скарб. Кажуть, вимахував, чортяка, шаблюкою, двох яничар відправив до аллаха, ще трьох поранив, поки його не скрутили й не притягли до Хаджи Бея.
Здавалося, на самій Січі було чути його лайку. Розбиті вуста затятого вояки вивергали нескінченний потік проклять. Старий козак лаявся з таким запалом і з такою впевненістю у силі власних слів, що навіть у бувалих яничар мурахи по спині бігали, і вони, зрештою, запхали в рота полоненому кляп.
Він замовк, але, побачивши його витріщені очі, Хаджи Бей зрозумів, що той нічого не скаже, навіть якщо з нього шкуру здерти. Власне, можна було б цим зайнятися, але хто його знає, може, на Січі й справді вже почули ту несамовиту лайку. Пластун не міг далеко втекти, тому потрібно поспішати.
Соболю спутали ноги власним поясом, прив'язали до луки сідла за єдину руку та потягли по дорозі. У гарячому полуденному повітрі здійнялася хмара пилу, яка над головами вершників з'єднувалася з чорним димом пожеж.
Хаджи Бей їхав дорогою, прикриваючи обличчя від усюдисущої пилюки. Все, що він зараз хотів, — почути від своїх помічників, що пластуна знайдено й можна повертатися додому. Але розвідники вертали один за одним ні з чим.
Наблизившись до лісу, вершники почули пронизливе вовче виття.
― Чому вовки виють серед білого дня? ― до Хаджи Бея під'їхав один з його ад'ютантів. Обидва його товариші насторожено озиралися й тримали руки на пістолях.
― Може, один або двоє почули людську кров, ― намагаючись здаватися байдужим, відказав Хаджи Бей. ― А ти що, вовків більше, ніж низових стрільців, боїшся?
Той нічого не відповів і збавив ходу, щоб порівнятися з товаришами. Яничари були сміливими вояками, коли йшлося про битву з реальним ворогом, але байки про січовиків з надзвичайними здібностями позбавляли войовничого духу їх жорстокі серця. Вони пошепки переповідали дивні історії одне одному, щоб не чули командири.
Тим часом з наближенням до темно-зеленої громади лісу вовче завивання ставало гучнішим. Чутно було, що виє не один хижак і навіть не декілька. Десь неподалік зібралася чимала зграя.
Хаджи Бей зиркнув на підлеглих і потягнув за мотузку, до якої був прив'язаний полонений. Той щось прохрипів, його передавлена багрова долоня зі спухлими пальцями стиснулася в кулак.
― Чого стовбичите? ― гаркнув татарин на вершників. ― Мерщій пластуна шукати, бо замість нього з вас шкуру здиратиму!
Він стьобнув коня нагайкою і, піднімаючи пилюку, понісся до лісу. З одного боку битого шляху височіли могутні дуби, з другого ― крутий схил. Десь тут Хаджи Бей мав зустрітися з двома своїми розвідниками. Але навколо було пусто. У гарячому повітрі навіть листя на деревах завмерло, ніби чогось очікуючи. Яничар зупинився. Дорога робила невеликий поворот, за яким її поглинав ліс. Помічників позаду не було видно. Хаджи Бей залишився один. Він зістрибнув з коня, поправив халат і повільно підійшов до нерухомого Соболя. Той уже не дихав. Татарський ватажок одним рухом розрубав мотузку, плюнув на скарлючене тіло полоненого — і раптом поруч почув хиже гарчання...
Рудий причаївся на узбіччі безлюдної дороги. Разом з димом від згарища слабкий подих вітру доніс голоси й тупіт копит, що наближався. Тільки-но Іван побачив вершника, що тягнув за собою знівечене тіло старого Соболя, відразу ж упізнав його. То було одне з небагатьох татарських облич, яких він ніколи не забуде.
Уперше Рудий зустрівся з Хаджи Беєм багато років тому, коли потрапив у полон. Це сталося під час однієї з пластунських вилазок за Перекоп. Опинившись у темному підземеллі разом із побратимами, тоді ще молодий козак вирішив, що вже помер. Адже краще змиритися з кінцем, ніж сподіватися, що колись про тебе згадають і заплатять викуп. Єдине, що турбувало тоді Івана, ― яким чином його стратять. Він не був упевнений, що зможе гідно витримати будь-які тортури. Але кількаденне очікування виявилося страшнішим за найжорстокішу смерть. Тому коли Рудого разом з іншими вивели на широке подвір'я, він сприйняв те, як довгоочікуване звільнення від нищівної дії власних страхів.
Третину двору займала загорожа, у якій нетерпляче сновигали величезні вовки. Іван тоді вперше побачив живих дорослих вовків так близько.
Хаджи Бей по черзі підходив до кожного полоненого, подовгу дивився йому в очі, наче насолоджуючись захованим у них жахом, а потім наказував яничарам кидати козака до загорожі. Вовків, певно, довго не годували, бо вони розривали жертву за лічені хвилини. Крики тих бідолах чулися Рудому ще багато років по тому.
Нарешті настала і його черга. Татарин довго роздивлявся обличчя, молоде мускулисте тіло, наче був на торжищі.
― Вовки майже ситі, ― нарешті мовив він, ― тож жерти тебе вони будуть довше за інших.
Іван, зціпивши зуби, мовчав.
―Ти молодий та сильний, ― далі вів Хаджи Бей, ― гадаю, мені вдалося б зробити з тебе гідного воїна Аллаха.
Іван підвів очі на татарина:
― Коли я вийду звідти, то сам перегризу тобі горлянку.
Хаджи Бей на мить застиг, вирішуючи, зарізати нахабу просто зараз чи продовжити криваву виставу.
― Мій батько воював з гетьманом Хмельницьким проти польського короля, ― спокійно сказав він, ― і вважав, що козаки добрі воїни, але їм не вистачає розуму скористатися тим на власну користь.
― Забули смердючого татарина спитати, як нам жити...
― До вовків його! ― заверещав Хаджи Бей.
Рудий не пам'ятає, скільки часу провів у тій загородці. Він сів на просякнутий кров'ю пісок, поклав голову на коліна й почав уявляти себе вовком. Таким самим, як ті, чиї вологі носи тицяли в нього з усіх боків. Ця вправа, якій навчив Іван Сірко, допомагала боротися зі страхом смерті, чиє дихання козак відчував на собі кожної миті. Але тоді її коса не торкнулася його душі, напевне маючи купу інших справ.
Його, ледве притомного від спраги, виволокли із загорожі здивовані яничари. Пізніше Рудий дізнався, що за його звільнення Іван Сірко сплатив золотом.
І ось тепер саме цей татарин зовсім поряд, один, тягне за собою тіло старого Соболя. Іван схопився за шаблю. Але... ліпшої нагоди виконати дану колись обіцянку годі й чекати. Піднявши голову до розпеченого неба, характерник завив по-вовчому...
― Ти певен, що він поїхав саме цією дорогою? ― питав один яничар в іншого. Той мотнув головою.
― Як ти міг залишити свого начальника одного?
― Він надто поспішав за тим смердючим козопасом...
Загін виїхав на порожню дорогу. Біля узбіччя лежало скривавлене тіло.
― Він його залишив і поїхав шукати пластуна, ― припустив один з воїнів.
Наблизившись, яничари побачили, що на дорозі лежить тіло їхнього ватажка. Голова, відгризена гострими іклами, валялася в пилюці неподалік. Ані коня, ані однорукого полоненого не було видно. Лише сліди вовчих лап навколо.
Розділ шостий
Жодного разу до цього часу Петро не бачив закатованої людини. Тато лежав у поспіхом виритій ямі і, попри те, що його тіло нагадувало суцільну рану, був як живий, із таким самим виразом обличчя, який Петро бачив кожного дня. Нічого в ньому не нагадувало про смерть. Вона немов причаїлася за щільно закритими повіками. Її невидимий подих можна було навіть сплутати з диханням живої людини. Петрові здавалося, що батько ось зараз розплющить очі й подивиться на нього своїм звичайним жартівливо-сердитим поглядом. Хлопець стояв над ще не заритою могилою в заціпенінні й не міг відвести погляду. До горла повільно підступала нудота: у грудях клекотіли несамовиті розпач і біль, яких хлопець не відчував навіть тоді, коли почув звістку про смерть брата. Почуттям ставало затісно, і вони піднімалися вгору, намагаючись вирватися назовні чи то блювотою, чи то несамовитим плачем. Тільки присутність дядька Рудого змушувала Петра, зціпивши зуби, стояти над мертвим батьком, наче той кам'яний ідол...
Рудий ледве забрав у молодого Соболя кривий держак лопати й заходився без поспіху кидати сиру землю в могилу. Вона падала на тіло великими грудками, які розсипалися на менші частки.
У якийсь момент не засипаними залишилися тільки єдина рука й голова старого Соболя. Раптом мертва рука піднялася, струшуючи із себе землю. Очі різко відкрилися. То були очі й обличчя його брата. Від того погляду Петра відкинуло від могили, стало холодно — і... він прокинувся.
На траурному покривалі нічного неба у величному безладі здивовано кліпали очима зірки, ніби вибачалися, що нагнали на Петра стільки страху. Він намагався заспокоїтися. Навколо багатоголосо тягнув свою тужливу баладу степ, над мокрим від липкого поту чолом дзижчали комарі. Петро вдарив себе по щоці ― на долоні залишилася чимала темна пляма.
«Диви, як напилися, бісові діти», ― промайнуло в голові. Мабуть, то була найперша думка. Хотілося пити, язик прилип до пересохлої гортані. Петро підвівся. Навкруги, куди тільки сягало око, під прозорим нічним небом колосилося різнотрав'я. На сході тонка крайка степу була ледь рожевою, віщуючи близьку появу сонця.
Петро згадав свій сон, і йому стало моторошно. Раптом подумалося: якби не цей дивний козак, його батьки зараз були б живі. Це він приніс смерть у його родину. Разом з невимовною тугою в грудях народжувався гнів, а з ним — непереборне бажання діяти просто зараз. Нехай самі чорти з пекла допомагають цьому характерникові, але навіть вони не стануть на заваді... Тіло тремтіло, але не від холоду або страху, ― біль підбурював хлопця до дії, приборкавши розум. Він намацав ніж, прихований у халяві, і нечутно підвівся.
Рудий сидів неподалік, схрестивши ноги, посеред рівного кола з добре утоптаної трави. Коли Петро покликав його, той навіть не ворухнувся. Осяяний блідим світлом від повного місяця, козак скидався на одиноку кам'яну бабу посеред порожнечі дикого степу. Намагаючись тримати себе в руках, Петро підійшов ближче. Тільки зараз він збагнув, що Рудий був геть голий. Із землі стирчали декілька жердин однакової довжини з пов'язаним на кінцях ганчір'ям, утворюючи чотирикутник. Степовий вітер плескав тією матерією, наче дитина в долоні. Петро нечутно наблизився, намагаючись краще розгледіти ту нічну дивину. Крізь монотонний шепіт степу хлопець раптом почув спів, схожий на гудіння. Безперечно, то був Рудий. Він чи то співав, чи то вив в один голос із нічним вітром. Під ногою в Петра щось тріснуло, і козак повернув голову. Юнак ледве стримався, щоб не закричати. Бліде обличчя козака й пломінкі, більші, ніж зазвичай, очі, пробудили в душі містичний жах, що паралізував тіло. Хлопець упустив ножа.
«Дядьку Рудий, це ви?» ― хотів спитати Петро, але вуста його ніби хтось зімкнув, язик став, як суха тирса, і прилип до гортані. Хтось підкрався ззаду й почав штовхати. Петро ледве повернув заклякле від жаху тіло і... побачив Рудого. У голову затято пекло сонце. Рудий штовхав хлопця в спину, щоб розбудити. Зморшки на чолі козака видавали стурбованість.
― Скільки можна спати, ― мовив він, поки Петро спросоння витріщався на нього, опановуючи реальність. ― Тебе так татари на кіл посадять, а ти й не помітиш.
Петро сів і хитнув головою:
― Мені таке наснилося... ― буркнув він, протираючи очі. ― Налякали ви мене, дядьку, нехай вам грець!
Петро раптом згадав, як хотів убити Рудого — і хоча не був упевнений, чи відбувалося то насправді, чи просто наснився кошмар, зніяковів, усвідомивши, що козак міг здогадатися про його божевільний намір. І що на нього найшло?!
― Вставай! Будеш спати далі, ще більше переляку дістанеш, ― козак підвівся, гострим поглядом оглянув небокрай і поправив шаблю. Виглядав Рудий настільки войовничо та зосереджено, що Петро нарешті отямився й підскочив на ноги.
― Що сталося? Татари близько?
― Три або чотири вершники, ― впевнено відповів козак, ― от-от з'являться з південного сходу...
Хлопець здивовано подивився на нього:
― Ви їх бачили?
― Гм... можна й так сказати, ― Рудий розтягнув таємничу усмішку під довгими вусами.
У Петра очі стали великими від подиву:
― Як ви встигли так швидко повернутися з розвідки, адже горизонт чистий!
― Багато будеш знати, очі повилазять, ― відказав Рудий. ― Треба потурбуватися про схованку.
Петро недовірливо подивився на козака:
― Де ж тут сховаєшся ― голий степ навкруги...
Потім погляд хлопця опустився з обличчя Рудого на його кремезне плече. За спиною козака Петро побачив палиці з прив'язаним на кінцях ганчір'ям, розташовані колом.
У Петра по спині побігли мурахи. Він відступив від козака.
― Дядьку Іване, ― ледве ворушачи отерплим від страху язиком, промовив хлопець, ― для чого ви таке влаштували?
― Роби те, що кажу, і не дуркуй, ― відповів Рудий, ― тоді, може, залишишся живий. До нас гості.
Козак махнув рукою на застелений блакиттю горизонт. Подивившись у тому напрямку, Петро нічого не угледів.
― Там нікого...
― А ти краще дивись, ― порадив Рудий. Він уважно спостерігав за переляканим на смерть хлопцем з-під густих навислих брів і ховав посмішку в козацьких вусах.
Придивившись, хлопець справді побачив удалині ледь помітну хмару пилу. Хоча за мить до того обрій був чистий. Петро раптом усвідомив, що ховатися від татарських розвідників не було куди ― навкруги навіть деревця похилого не знайти, не кажучи вже про гай чи чагарник. Хіба тікати мерщій. Але чому Рудий не поспішає?
Петро не осмілився промовити питання, що крутилося на язиці, бо, озирнувшись, помітив, як змінилося обличчя козака. Воно стало похмурим і зосередженим. Дивився диким звіром, готовим до атаки. Невже він хоче вступити в бій?
― Йди в коло... ― наказав глухим голосом той.
Петро здригнувся, зустрівшись із ним поглядом. Рудий став схожий на того, яким хлопець бачив його у своєму кошмарі. Та чи то справді був сон?..
Він сидів у траві на вказаному місці й спостерігав, як наближається пилова хмара, а з нею й смерть. Хлопець не міг сказати точно, чого він боявся тепер більше: татарських вершників, що наближалися, чи дивного козака, схожого на чаклуна чи божевільного. Може, хтось у бою огрів його кувалдою й він утратив розум? А може, він справді характерник? Коли Петро чув чудернацькі розповіді про них, йому кортіло хоча б одним оком здалека подивитися на живого характерника, а тепер хочеться втекти. Петро, може б, і дременув, але від татар чи тим більше від характерника хіба втечеш?
Тим часом Іван Рудий не звертав уваги на хлопця й поводився так, наче й не було ніяких татарських вершників, з якими йому ось-ось доведеться мати справу. Він робив дивні речі: поставивши свого коня й Петрову кобилу також у коло, хвіст до хвоста, підходив до кожного з них по черзі й шепотів щось у вуха. Петро дивився на все це з відкритим ротом.
Закінчивши розмовляти з кіньми, Рудий сів поряд із Петром, дістав шаблю та встромив її в дерен майже по саме руків'я.
«Як він дістане її тепер?» ― спитав сам себе хлопець, але промовчав. Здалеку вже долинали стукіт копит, кінське хропіння та моторошне татарське тюгукання. Петро заплющив очі в очікуванні гострої сталі на власній шиї. Можливо, Рудий відстрочить смерть, але ненадовго.
Проте хвилини минали, гортанні голоси щось вигукували, коні фиркали. Петро ледь розтулив повіки й побачив шістьох татар, які гарцювали зовсім поряд із заритими Рудим жердинами. Вони уважно роздивлялися місцевість, один одного в чомусь переконували, але зовсім не звертали уваги на двох коней та людей, що сиділи поряд з ними.
Розділ сьомий
Якщо подивитися на Січ здалеку, то іноді нагадує вона котел на багатті з гарячою та вельми смачною для будь-якої вільної людини стравою. Життя булькотить у ньому від пристрастей, випаровуючи в небо все своє розмаїття димом багать та курінних печей, бойовим дзвоном шабель, гучним реготом, жартами, прокльонами та гомоном козацьких рад.
Через браму Рудий з Петром входили пішки ― хлопцева кобила не витримала подорожі. Кінь козака поважно й втомлено ступав поряд. Петро теж ледве стояв на ногах, але втома відійшла вбік, вивільнивши місце для шаленої цікавості, з якою хлопець роздивлявся мешканців Січі — так, наче то були янголи Господні.
Ці «янголи» вешталися пильними широкими вулицями між приземкуватими довгими куренями. Зазвичай були одягнені в широченні шаровари та засмальцьовані (подекуди закривавлені від поранень) сорочки. Мали шаблюки в піхвах. За шкіряним поясом здебільшого стирчала пара пістолів.
Багато хто мав перемотану руку або ногу. Троє з таких несподівано налетіли на Рудого, обіймаючи його та жартома вигукуючи прокляття. На превелике здивування Петра, Рудий не відсторонився від тих нав'язливих п'яничок, навпаки, до цього похмуре його обличчя просяяло широкою білозубою посмішкою, і він кинувся назустріч. Вони обнялися, поплескуючи один одного по спині.
― Де тебе, чорта пузатого, татари носили, га? ― Петро ніколи не бачив Рудого таким веселим. Він завжди розмовляв спокійно, начебто сам із собою, а тут таке...
― Носили, та не зносили, брате! ― у тон Рудому голосно відповів жебрак, від задоволення б'ючи себе по голому пузі кремезними мозолистими долонями. ― Куди там бусурманам клятим добру козацьку вдачу здолати!
Раптом він став серйозним і тихо мовив:
― Ми знаємо добре, що ти більше за всіх уклав, щоб нас з неволі звільнити. За це тобі красно дякуємо. Ми боржники перед тобою.
Усі троє поважно вклонилися Рудому.
Чиясь богатирська долоня лягла на плече Петрові.
― Бачу, Рудий, ти вже собі джуру підібрав, ― прогудів над головою зичний бас. ― Чи вже несила самому шаблю свою носити?
Рудий повернувся на голос.
― Се молодший син Соболя, ― звичним голосом мовив він. ― Буде при мені поки. Звичайно, якщо погодиться. Та за рік-два стане справжнім козаком.
Петро відчув, як його обличчя вмить стало гарячим.
Високий козак у новому яскраво-синьому жупані вийшов у Петра з-за спини, узявся руками в боки й став уважно розглядати юнака. Його глибоко посаджені очі дивилися на Петра так уважно й проникливо, мов хотіли побачити душу. Новоявлений джура в ту мить був упевнений, що саме його душу і бачить козак.
― Невже Соболь наважився свого молодшого на Січ спровадити? ― мовив той.
― Не наважився б, отамане, якби смерть від татарської руки його не наздогнала... ― ще тихіше мовив Рудий.
Отаман Сірко (а це був саме він) похитав головою.
― Смерть ― чужа молодиця, чи не так? ― тільки й сказав він.
У хлопця склалося враження, що це було сказане саме для його, Петра, розради. Адже він ще не встиг усвідомити до кінця, що залишився в цьому світі зовсім один: без батька, матері, брата...
― Пішли до куреня, є розмова, ― звернувся заможний козак до Рудого. ― Нехай побратими твого джуру трохи проведуть, покажуть, що воно таке ― Січ.
Курінь, до якого зайшли козаки, збудували з добре витесаних колод. Він вирізнявся серед інших ― був значно більший та вищий. Перехрестившись та вклонившись іконі, Рудий сів на лаву. У просторому приміщенні було пусто й прохолодно. Сірко розмістився на покутті, неквапливо поправив жупан, пояс із шаблею та проникливо подивився на Рудого.
― Які новини привіз з Півночі? ― коротко спитав він.
― Ляхи просять про допомогу в боротьбі з татарами, ― відповів Рудий.
― Коли вони чогось просять, знай, бути біді... ― немов сам до себе промовив Сірко.
Рудий витяг з торби мішок із золотом та поклав на лаву.
― То така винагорода? ― спитав отаман.
― Коли візьмемо татарську фортецю, про яку раніше велося, обіцяють більше.
― Обіцяють... Невже вони насправді вважають, що за життя моїх людей можуть заплатити клятим золотом? Цікаво, скільки ще Січ слугуватиме польському королю стіною від татар?
Рудий мовчав, опустивши очі долу. Тільки жовна під гострими вилицями видавали добре приховану лють. Він пам'ятав кожного, хто поклав голову в битвах за інтереси чужинців. Кожне обличчя загиблого побратима поставало перед ним майже щоночі, коли очам було вже несила дивитися на світ Божий.
― Є в цій справі у нас власна зацікавленість... ― тихо сказав він.
Сірко у відповідь тільки похитав головою, підкручуючи довгі фарбовані вуса. Потім важко піднявся з покуття. Дістав велику пляшку, дві чарки та невеликий горщик, дерев'яні миску й ложку.
― Потапці холодні, ― вибачливо сказав отаман, наливаючи узвар в чарки, ― Такий тут тільки для мене роблять...
Рудий махнув рукою. Він трохи ніяковів від тої приязності, з якою зустрічав його Сірко, тому швидко перехилив келих. Медовуха потекла по вусах, та козак швидким рухом перехопив краплі рукавом й узявся за потапці.
Сірко зробив те саме й знову уважно подивився на Рудого. Мабуть, те, що він побачив, його задовольнило. Риси обличчя отамана стали менш суворими.
Сірко мав неперевершену здатність бачити людину зсередини, розуміти її наміри, навіть найглибші душевні рухи. Цей похмурий та завжди мовчазний отаман, заради якого будь-який січовик готовий віддати життя, усе бачить та розуміє, навіть більше ― несе в собі тягар кожного і, певно, нестиме його навіть після власної смерті.
― Запросив я тебе, Іване, в іншій справі, ― мовив Сірко, відставляючи келих. ― Ляхи почекають.
Рудий підняв очі на отамана, уважно слухаючи.
― Знаю я, що рвешся ти до тої твердині, як ніхто інший, ― продовжував Сірко, ― бо залишив у тих стінах власне серце. Але я зараз потребую допомоги, та звернутися можу тільки до тебе.
Сірко посміхнувся тим словам. Він ― отаман славного Запорізького Війська, а звернутися може лишень до єдиної людини. Рудий продовжував мовчки дивитися.
― Є одна річ, яка потрібна не тільки мені. Благо від неї буде всьому Війську Запорізькому.
― Що воно таке? ― поцікавився Рудий.
― То булава, але незвичайна, ― відповів Сірко. Він підсів ближче до товариша й поклав йому руку на плече. Голос став ледве чутним, але Рудому цього було достатньо.
― Її створили волхви, що жили на лівому березі Борисфену понад тисячу років тому. Вона має велику силу, якщо знаєш, як її добути.
― Де ся булава зараз?
― Я прочитав про неї в сувоях у книжковому сховищі в Києві. У ній спить сила для вправного воїна. Кажуть, що її поховали тисячоліття тому разом з одним із сарматських князів, а зовсім недавно її начебто знайшли кріпаки якогось польського шляхтича. Той прикрасив нею свою вітальню. Не минуло трьох місяців, як шляхтич той помер від невідомої хвороби, а разом з ним уся його родина. Булава тоді потрапила до рук якогось жида, котрого вбили татари. Після цього, ти знаєш, я довго її шукав, поки декілька днів тому не прийшла звістка від одного з моїх пластунів, що вона в скарбниці татарського хана.
Сірко замовк. Наповнив келихи і, не чекаючи, поки Рудий візьме свій, швидко перехилив власний та заричав у рукав.
― Була в мене думка самому за тією булавою податися, ― продовжив він трохи хрипким голосом, ― та останнім часом нескінченні чвари на Січі не пускають мене. Ось, звертаюсь до тебе з проханням зробити для мене ласку, викрасти ту булаву в бусурманів.
― Чого ми з тобою тільки з-під татарського носа не викрадали, ― мовив трохи повеселілий Рудий, із силою вдаривши чаркою по дубовому столу.
У відповідь Сірко застережливо помахав рукою.
― Тут трохи інше, ― сказав він тихо. ― Я майже впевнений, що бусурмани вже здогадалися, чим заволоділи, тож будуть добре те охороняти.
― Ти за молодшим Соболем доглядай тут, ― мовив Рудий. ― Маю надію, добрий з нього козак вийде, якщо, звісно, не схибити.
― Звісно, буду мати на увазі, ― сказав Сірко, ― я його братові винен, якщо ти пам'ятаєш...
Петро прокинувся в напівтемній халупі, підлога якої була вкрита запашним сіном. Страшенно боліла голова. Хлопець піднявся на ноги та відразу ж зі стогоном присів ― у голові паморочилося, усе тіло боліло так, ніби його цілий день лупцювали кийками.
Старенька батькова свитка була роздерта та й загалом мала досить жалюгідний вигляд. На руках, ногах та грудях безліч синців і подряпин. З невеличкого вікна лилося веселе ранкове сяйво, але Петрові було не до веселощів. Він полишив намагання підвестися, тільки силкувався згадати, що з ним сталося напередодні.
Спочатку високий, сутулий козак на прізвисько Скриня провів його вузькими січовими вулицями, широкими майданами та високими земляними мурами. Там Петро спостерігав за тим, як вправні молоді хлопці, перемазані, ніби ті пекельні чорти, сажею, у самих лише шароварах чистили дула гармат. Під грубуваті вигуки декількох поважних козаків вони спрямовували широкі чорні гарматні жерла на південь. Усе робилося так злагоджено та швидко, що Петро майже переконав себе в тому, що хоче бути гармашем, боронити славетну Січ разом із тими джурами. Солодкі мрії хлопця перервав його провідник:
― Гей, хлопче, дивись, а то впадеш з цього муру, хто туди піде твої кістки збирати, га?
Петро слухняно зліз із муру, де міг ближче роздивитися гармати.
Скриня уважно спостерігав за хлопцем, старанно випрямляючи вказівним пальцем нефарбовані вуса. Потім гукнув:
―Гей, хлопче, досить вже заважати гармашам роботу їхню робити. Прийде час і тобі буде чим перейматися, а зараз пішли, я покажу тобі дещо.
Петро у відповідь кивнув, але погляд Скрині йому не сподобався. Невже знову якийсь жарт вигадав? Цікаво, де зараз дядько Рудий?
Посеред оповитого червоним пилом майдану стояв високий стовп, до якого була прив'язана людина: руки підняті над головою й перетягнуті мотузкою, спина суцільно покрита кривавою кіркою, голова з довгим оселедцем мляво схилена на груди.
Скриня зупинився перед стовпом, знову задумливо покрутив вуса, узяв великий шкіряний батіг, що лежав біля ніг бранця. Над головою пролунав свист, а потім ― характерний звук удару. Прив'язаний до стовпа вигнувся всім тілом, з його вуст вирвався слабий стогін.
― Що ви робите?! ― Петро, не тямлячи себе від люті, підбіг до Скрині й вихопив батіг.
Той подивився на юнака спокійно та серйозно:
― Я виконую січові установи, ― мовив він. ― Цю людину викрито в тяжкому злочині, за що вона має нести ганьбу й належне покарання. А що ти, юначе, збираєшся робити на Січі, окрім як розмазувати соплі по обличчю, га?
Петро не здобувся на відповідь, тільки дивився на Скриню й відчував, що ось-ось ударить його батогом прямо по вусатій пиці.
― Ти диви, якого завзятого джуру нам Рудий на сей раз привів, ― гримнув хтось позаду.
Петро кинув батіг у пилюку до ніг Скрині й повернувся на голос. Перед ним височів, руки в боки, уже знайомий козак у яскраво-синьому жупані. Руків'я обох його пістолів, інкрустовані коштовним камінням, стирчали з-за пояса, наче два роги.
― Що це у вас, дядьку, така звичка ― завжди зі спини до людини заходити? ― спитав Петро, дивлячись на Сірка з-під нахмурених брів.
― Якби ти був добрим козаком, то примітив би мене, коли я ще й на постріл пістоля не наблизився...
― Звідкіля ти знаєш, який я козак, коли бачиш мене другий раз у житті, ― ще більше розпалився Петро.
― Тож ходімо, покажеш усьому чесному товариству, на що здатен, ― мовив Сірко.
Пригадавши той момент, коли він погодився на цю пропозицію, Петро голосно застогнав. Мабуть, тоді лукавий у нього мізки з голови вийняв, бо в доброму гуморі він нізащо б не пристав на ті сатанинські умови: випити три величезні чарки горілки, а потім з повними води діжками на коромислі пройтися по колоді... Звісно, він звалився з неї через три кроки, забивши бік.
Потім Скриня запропонував проскакати три кола на кобилі навстоячки. Останнє, що пам'ятав Петро ― він попросив ще півчарки, щоб біль від забитого боку не так дошкуляла...
Низькі дверцята відчинилися зі страшенним скрипом, відкривши дорогу потокам сліпучого сонячного сяйва. З яскраво-жовтої безодні виникла чиясь струнка постать й проговорила до Петра голосом Скрині:
― То що, ти так і будеш тут боки відлежувати, чи підемо науку козацьку опановувати?
ВСЮ КНИГУ МОЖНА ПРОЧИТАТИ ЗА ПОСИЛАННЯМ https://play.google.com/store/books/details/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8?id=FuFLDwAAQBAJ