Ми стільки днів боролись із собою.
Для нас уже і сонце рвалось вниз.
Наважились таки дістати зброю:
Тебе – до нервів,
А мене – до сліз.
Нам влізла в горло награна безхмарність,
Нам стало сонце гірше за ножі.
А ми шукали знов концептуальність,
Якусь любов, чиюсь глибінь душі.
Спини мене й потік інсинуацій –
Здурманив скроні ладан самоти.
Між нами знову – кілометри станцій,
Між нами знову – зламані мости.
Над містом грає повінь вогнелика.
Ми знову замовчали, як чужі.
Мій любий друже, вороже мій дикий,
Кому ж тепер писатиму вірші?..