Четвер,
9 січня - п'ятниця, 31 січня
Згідно з повідомленнями газети "Хедестадс-курірен", перший місяць, проведений Мікаелем у глушині, виявився рекордно холодним чи (про що його повідомив Хенрік Ванґер), принаймні, найхолоднішим з воєнної зими 1942 року. Мікаель був схильний вважати ці відомості достовірними. Вже першого тижня життя в Хедебю він близько зазнайомився з кальсонами, товстими шкарпетками і футболками в два шари.
В середині січня на його долю випало кілька жахливих днів, коли температура опускалася до неймовірної позначки тридцять сім градусів морозу. Нічого подібного йому раніше переживати не доводилося, навіть того року, який він прослужив в армії в Кіруні. Якось ранком у будиночку замерз водогін.
Гуннар Нільссон забезпечив Мікаеля двома великими пласти- ковими каністрами, щоб він міг готувати їжу і митися, але холод сковував геть-чисто все. З внутрішнього боку шибок утворилися крижані квіти, Мікаель постійно мерзнув, хоч скільки б топив грубку, для чого йому щодня доводилося довго колоти дрова в сараї за будинком.
Часом його охоплював відчай і він подумував про те, щоб викликати таксі, доїхати до міста й сісти в найближчий потяг, що прямує на південь. Але замість цього він надягав ще один светр і, загорнувшись у ковдру, сідав за кухонний стіл, пив каву і читав старі поліцейські протоколи.
Потім погода змінилась і температура піднялася до мінус десяти градусів, за яких уже можна було почувати себе цілком комфортно.
- А поріднитися з цим чокнутим кланом - це не межа моїх мріянь, - зауважила Ева Хассель, ласкаво поплескавши свого друга по коліну.
Вілла генерального директора виглядала як втілена архітектором мрія холостяка - з чорними, білими і хромованими меблями, дорогими дизайнерськими виробами, здатними зачарувати навіть цінителя Крістера Мальма. На кухні стояло устаткування для професійного кухаря, а у вітальні були першокласний програвач і приголомшливе зібрання джазу, від Томмі Дорсі до Джона Колтрейна. Мартін Ванґер мав кошти, його дім був дорогим і зручним, але досить безликим. Мікаель відзначив, що у формі картини на стінах висять репродукції і постери, що ними торгує "ІКЕА", - красиві, але беззмістовні. Книжкові полиці, принаймні в тій частині будинку, яку бачив Мікаель, були далеко не забиті - на них вільно стояли Національна енциклопедія та кілька подарункових видань з тих, які, як нема кращої ідеї, дарують на Різдво. Загалом Мікаелю вдалося виявити дві пристрасті Мартіна Ванґера: музика і приготування їжі. Перша породила приблизно три тисячі LP-дисків, а другу видавав живіт, що нависав над паском.
В особі Мартіна Ванґера химерним чином поєднувалися обмеженість, різкість і ввічливість. Не треба мати особливих аналітичних здібностей, щоб прийти до висновку, що в генерального директора були певні дивацтва. Поки вони слухали "Ніч в Тунісі", розмова йшла в основному про концерн "Ванґер". Мартін не приховував, що бореться за виживання своєї компанії, і вибір теми Мікаеля спантеличив. Глава підприємства чудово усвідомлював, що в нього в гостях малознайомий журналіст-економіст, і проте обговорював внутрішні проблеми концерну так відверто, що це виглядало з його боку щонайменше легковажно. Мікаель працював на Хенріка Ванґера, і цього було досить, щоб Мартін мав його за "свого". Так само як і колишній генеральний директор, його наступник вважав, що в теперішньому становищі концерну сім'я повинна звинувачувати тільки себе. Щоправда, на відміну від старого він ставився до цього легше і не почував непримиренної ворожнечі до родичів. Здавалося, непоправний ідіотизм сім'ї Мартіна Ванґера майже забавляв. Ева Хассель кивала, не вставляючи ніяких зауважень: вони вочевидь обговорювали це питання раніше.
Вже знаючи, що Мікаелю доручено написати сімейну хроніку, Мартін Ванґер запитав, як просувається робота. Мікаель з посмішкою відповів, що заледве розбирається навіть в іменах численних родичів, і попросив дозволу зайти ще раз і поставити кілька питань, коли це буде зручно. Він не раз прикидав, чи не завести розмову про нав'язливу ідею старого щодо зникнення Харієт Ванґер - швидше за все,Хенрік Ванґер неодноразово мучив брата зниклої дівчини своїми теоріями. Крім того, Мартін і сам повинен розуміти, що коли Мікаель пише сімейну хроніку, то від нього навряд чи сховається безслідне зникнення одного з членів родини. Проте Мартін, схоже, не збирався торкатися цієї теми, і Мікаель вирішив почекати. Рано чи пізно привід поговорити про Харієт неодмінно з'явиться.
Випивши по кілька келишків горілки, вони розсталися близько другої години по півночі. Триста метрів слизькою дорогою до свого будинку Мікаелю довелося долати дещо напідпитку, але загалом він визнавав, що вечір вийшов приємним.
Якось під час другого тижня перебування Мікаеля в Хеде- бю, вже в сутінках, у двері його житла постукали. Він відклав тільки що розгорнуту папку з поліцейськими протоколами - шосту числом - і, заздалегідь причинивши двері до кабінету, впустив у будинок ретельно вкутану блондинку років п'ятдесяти.
- Моє вітання. Я просто хотіла познайомитися. Мене звуть Сесілія Ванґер.
Вони потисли одне одному руки, і Мікаель дістав філіжанки для кави.
Сесілія Ванґер, дочка нациста Харальда Ванґера, виявилася відвертою і багато в чому цікавою жінкою. Мікаель пригадав, що Хенрік Ванґер добре про неї відгукувався і згадував, що вона не спілкується з батьком, хоч і живе по сусідству. Вони трохи поговорили, після чого гостя перейшла до мети свого візиту.
- Наскільки я розумію, ви маєте написати книгу нашої сім'ї. Не певна, що мені подобається ця ідея, -■ сказала вона. - Принаймні, я хотіла 6 знати, що ви за людина.
- Мене найняв Хенрік Ванґер. Власне, я маю написати історію його життя.
- Добряк Хенрік не зовсім нормально ставиться до власної сім'ї.
Мікаель поглянув на неї, не дуже розуміючи, що вона хотіла сказати:
- Ви заперечуєте проти книги про сім'ю Ванґер?
- Я цього не говорила. Та й моя думка, мабуть, не має жодної ваги. Але думаю, ви вже зрозуміли, що бути членом цієї родини не в усі часи бувало легко.
Мікаель уявлення не мав про те, що їй говорив Хенрік і наскільки Сесілія обізнана про його завдання. Він розвів руками:
- Хенрік Ванґер уклав зі мною контракт з приводу написання сімейної хроніки. У нього склалася тверда думка щодо деяких членів родини, але я для своїх висновків спиратимуся на документи.
Сесілія холодно посміхнулася:
- Я хочу знати, чи не доведеться мені, коли вийде ця книга, їхати в заслання або емігрувати?
- Думаю, ні, - відповів Мікаель. - Люди спроможні оцінити, чого варта кожна людина сама по собі.
- Така, наприклад, як мій батько?
- Ваш батько - нацист? - спитав Мікаель.
Сесілія Ванґер закотила очі:
- Мій батько - божевільний. Я зустрічаюся з ним десь раз на рік, хоча ми й живемо стіна до стіни.
- Чому ви не хочете з ним зустрічатися?
- Заждіть. Перш ніж ви обрушите на мене навалу питань... Ви збираєтеся цитувати мої слова? Чи я можу розмовляти з вами нормально, не боячись, що мене виставлять ідіоткою?
Мікаель трохи повагався, не знаючи, як краще висловити свою думку:
- Мені доручено написати книгу, в якій життя сім'ї буде описано починаючи з того моменту, як Олександр Ванґеєрсад разом з Бернадотом зійшов на берег у Швеції, і закінчуючи цим днем. У ній розповідатиметься про промислову імперію, що проіснувала багато десятиліть, але, звичайно, і про те, чому ця імперія рушиться, і про наявні в сім'ї суперечності. У такій розповіді неможливо обійтися без того, щоб назовні не виплив різний бруд. Проте це не означає, що я ставлю собі за мету очорнити родину чи малювати зневажливі портрети. Наприклад, я вже зустрічався з Мартіном Ванґером, якого вважаю симпатичною людиною, і в такому ключі я і збираюся про нього писати.
Сесілія Ванґер не відповіла.
- Про вас я знаю, що ви вчителька.
- Насправді навіть гірше за те, я директор гімназії в Хе- дестаді.
- Даруйте. Я знаю, що Хенрік Ванґер до вас добре ставиться і що ви одружена, але живете окремо від чоловіка... ось, власне, і все. Звичайно, ви можете розмовляти зі мною, не боячись, що вас процитують чи виставлять у небажаному світлі. Але коли-небудь я напевно прийду до вас і попрошу відповісти на питання, що стосуються тієї чи іншої конкретної події, на яку ви можете кинути світло. Тоді вже мова піде про інтерв'ю, і ви самі будете вирішувати, відповідати вам чи ні. Але я заздалегідь дам вам зрозуміти, коли наша розмова набуде офіційного характеру.
- Значить, я можу розмовляти з вами... не для преси, як це у вас зазвичай називається?
- Звичайно.
-- А ця наша розмова не для преси?
- Зараз ви просто сусідка, яка зайшла познайомитися і випити філіжанку кави, ото й усе.
-■ Гаразд. Тоді можна поставити вам одне питання?
- Будь ласка.
-■ Яка частина цієї книги буде присвячена Харієт Ванґер?
Мікаель прикусив нижню губу і, подумавши, постарався відповісти невимушено:
- Чесно кажучи, уявлення не маю. Звичайно, з цього цілком може вийти розділ. Усе ж така драматична подія, і на Хенріка Ванґера, принаймні, вона справила великий вплив.
- Але ви тут не для того, щоб розбиратися в її зникненні?
- Чому ви так подумали?
- Я знаю, що Гуннар Нільссон притягнув сюди чотири величезні коробки. Це дуже схоже на архів приватного розслідування Хенріка за всі роки. А коли я заглянула в колишню кімнату Харієт, де Хенрік звичайно зберігає своє зібрання паперів, їх там не виявилося.
Сесілія Ванґер була очевидячки недурна.
- Насправді це вам треба обговорювати з Хенріком Ванґе- ром, а не зі мною, - відповів Мікаель. - Зрозуміло, Хенрік розповідав мені дещо про зникнення Харієт, і мені здалося цікавим ознайомитися з цим матеріалом.
Гостя зобразила ще одну безрадісну посмішку:
- Іноді мене цікавить питання, хто з них більш божевільний - мій батько чи дядько. Я обговорювала з ним випадок з Харієт, мабуть, уже тисячу разів.
- А що, ви думаєте, з нею сталося?
- Це вже питання як інтерв'ю?
- Ні, - засміявся Мікаель. - Просто з цікавості.
- А мені цікаво, невже ви теж чокнутий. Ви купилися на розумування Хенріка чи він знову завівся цього разу завдяки вам?
- По-вашому, Хенрік чокнутий?
- Зрозумійте мене правильно. Хенрік - найдушевніша і найдбайливіша людина з тих, кого я знаю. Я до нього дуже добре ставлюся. Проте щодо Харієт він просто божевільний.
- Але в нього була вагома причина з'їхати з глузду. Адже Харієт і справді зникла.
- Мені просто жахливо набридла ця історія. Вона вже багато років отруює життя нам усім і ніяк не може закінчитися.
Раптом Сесілія підвелася і стала натягувати хутряну куртку.
- Мені треба йти. Ви справді приємна людина. Мартінові теж так здалося, але на його думку не завжди можна покладатися. Якщо матимете охоту, заходьте до мене на каву у будь- який час. Вечорами я майже завжди вдома.
- Дякую, - відповів Мікаель.
Коли вона вже підходила до вхідних дверей, він гукнув їй услід:
- Ви не відповіли на питання, що не стосується інтерв'ю!
Вона затрималася в дверях і сказала, не дивлячись на нього:
- Я не маю уявлення про те, що трапилося з Харієт. Але думаю, що в цього є таке просте й буденне пояснення, що ми будемо враженими, якщо колись дізнаємося правду.
Вона обернулася, посміхаючись, і вперше в її посмішці з'явилася теплота. Потім Сесілія помахала рукою і зникла.
Мікаель залишився сидіти за кухонним столом. Разом з деякими іншими, у переліку членів сім'ї, що були на острові в день зникнення Харієт, ім'я Сесілії Ванґер було виділене жирним шрифтом.
Якщо знайомство з Сесілією Ванґер в цілому виявилося приємним, то зустріч з Ізабеллою Ванґер залишила протилежне враження. Матері Харієт тепер було сімдесят пять років; як і застерігав Хенрік, вона виявилася дуже стильною жінкою, що трохи нагадувала Лорен Беколл32 на схилі віку. Мікаель здибався з нею якось уранці, прямуючи до "Кафе Сусанни". Худенька, в каракулевій шубі і відповідному капелюшку, з чорною тростиною в руці, вона була схожа на старіючого вампіра; як і раніше вродлива, але отруйна, мов змія. Ізабелла Ванґер вочевидь поверталася додому з прогулянки. Вона окликнула його з перехрестя:
- Послухайте, юначе. Підійдіть-но сюди.
Мікаель розглянувся на всі боки, прийшов до висновку, що цей поклик в наказовому тоні звернений саме до нього, і підійшов.
- Я Ізабелла Ванґер, - заявила жінка.
- Доброго ранку, мене звуть Мікаель Блумквіст.
Він простягнув руку, але пані її мовби не помітила.
- Ви той тип, що порпається в наших сімейних справах?
- Я той тип, з яким Хенрік Ванґер уклав контракт, щоб я допоміг йому з книгою про сім'ю Ванґер.
- Це не ваша справа.
- Що ви маєте на увазі? Те, що Хенрік Ванґер запропонував мені контракт, чи те, що я його підписав? У першому випадку, гадаю, вирішувати Хенрікові, а в другому - це моя справа.
- Ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Мені не подобається, коли хтось порпається в моєму житті.
- Гаразд, я не буду порпатися конкретно у вашому житті. Про решту вам доведеться домовлятися з Хенріком Ванґером.
Ізабелла Ванґер раптом підняла тростину і ткнула наконечником у груди Мікаеля. Поштовх був несильним, але від здивування він відступив на крок.
- Тримайтеся від мене подалі.
Ізабелла Ванґер розвернулася і пройшла до свого будинку. Мікаель залишився стояти з відчуттям, ніби щойно зустрів персонажа з коміксів. Підвівши погляд, він побачив у вікні кабінету Хенріка Ванґера. У руці в того була філіжанка з кавою, яку він тут-таки іронічно підніс угору, показуючи, що п'є за здоров'я Мікаеля. Мікаель пригнічено розвів руками, похитав головою і попрямував до кафе.
За перший місяць у Хедебю Мікаель здійснив тільки одну поїздку - в бухту озера Сильян. Він позичив у Дірка Фруде "мерседес" і вирушив через снігові завали, щоб навідати інспектора кримінальної поліції Ґустава Морелля. Мікаель намагався скласти собі уявлення про Морелля, спираючись на матеріали поліцейського розслідування; зустрів же його жилавий старий, який пересувався неквапом, а говорив ще повільніше.
У блокноті, що його Мікаель прихопив із собою, було записано з десяток питань, які виникли за час читання поліцейських матеріалів. Морелль детально відповів на всі. Під кінець Мікаель відклав блокнот і признався, що питання були лише приводом для зустрічі з комісаром, що вийшов на пенсію. Насправді йому хотілося поговорити з ним і поставити єдине важливе питання: чи було в поліцейському розслідуванні щось таке, що не відбилося в матеріалах справи? Можливо, у Мо- релля тоді виникала якась думка або інтуїтивне відчуття, якими йому хотілося б поділитися?
Позаяк Морелль, як і Хенрік Ванґер, усі ці тридцять шість років роздумував над загадкою зникнення Харієт, Мікаель чекав, що його розшуки будуть сприйняті без захоплення - ще чого, якийсь новий хлопак приїхав і топчеться в заростях, у яких Морелль колись заблукав. Проте старий поліцейський вислухав його без найменшого невдоволення. Акуратно набивши люльку і тернувши сірником, Морелль спокійно кивнув:
- Так, думки у мене, звичайно, є. Але вони такі невиразні і розпливчасті, що навіть не знаю, як їх краще висловити.
- Як ви гадаєте, що сталося з Харієт?
- Думаю, її вбили. Тут ми з Хенріком одностайні. Це єдине можливе пояснення. Але ми так і не додумалися до мотиву. Я вважаю, що її вбили з якоїсь конкретної причини - убивцею не був божевільний, ґвалтівник чи хтось подібний. Якби ми знали мотив, ми 6 зрозуміли, хто її вбив.
Морелль ненадовго задумався.
-• Убивство могли скоїти спонтанно. Я хочу сказати, хтось міг скористатися випадком, коли посеред виниклого після аварії хаосу йому раптом випала така нагода. Вбивця заховав тіло і вивіз його пізніше, поки ми прочісували околиці.
- Тоді ми маємо справу з дуже холоднокровною людиною.
- Є одна деталь. Харієт приходила до Хенріка в кабінет і хотіла з ним поговорити. Вже заднім числом її поведінка здалася мені дивною - вона чудово знала, що в Хенріка повно родичів, які вештаються у будинку. Я думаю, що
Харієт становила для когось загрозу - адже вона хотіла Хенрікові щось розповісти, і вбивця зрозумів, що вона... ну, розсупонить язика.
- Хенрік був зайнятий з іншими членами сім'ї...
- Крім Хенріка в кімнаті було четверо людей. Його брат Ґреґер, син двоюрідної сестри Маґнус Шьоґрен і двоє дітей Харальда Ванґера- Бірґер і Сесілія. Але це нічого не означає. Припустімо, Харієт виявила, що хтось украв гроші компанії - суто гіпотетично. Вона знає про це вже кілька місяців і навіть неодноразово обговорює справу з винуватцем. Намагається, наприклад, його шантажувати або жаліє його і сумнівається, чи треба його виказувати. Раптом вона наважується і повідомляє про це винному, і той у відчаї її вбиває.
- Ви вживаєте слово "його".
- За статистикою, більшість убивць - чоловіки. Щоправда, у клані Ванґерів є кілька справжніх відьом.
- Я вже зустрічався з Ізабеллою.
- Вона одна з них. Але є і ще. Сесілія Ванґер може бути дуже різкою. А Сару Шьоґрен ви бачили?
Мікаель похитав головою.
- Вона дочка Софії Ванґер, двоюрідної Хенрікової сестри. Оце вже справді неприємна і безжальна жінка. Але вона жила в Мальмьо і, наскільки я зміг з'ясувати, не мала мотиву вбивати Харієт.
- То й що ж?
- Проблема полягає в тому, що з якого боку ми на все це не дивимося, нам ніяк не вдається вловити мотив. А це найголовніше. Якщо стане зрозумілий мотив, ми будемо знати, що відбулося і хто за це відповідає.
- Ви дуже ретельно попрацювали з цим випадком. Чи залишилося щось недоведеним до кінця?
Ґустав Морелль усміхнувся:
- Ні, Мікаелю. Я присвятив цій справі хтозна-скільки часу і не можу пригадати, щоб не довів чого-небудь до кінця, наскільки це було можливо. Навіть після того, як мене підвищили і я зміг виїхати з Хедестада.
- Змогли виїхати?
- Так, я родом не з Хедестада. Я перебував там на службі з шістдесят третього по шістдесят восьмий рік. Потім мене зробили комісаром, я перебрався в Евле, де і прослужив у місцевій поліції до завершення кар'єри. Але навіть там я не полишав думати над зникненням Харієт.
- Напевно, вам не давав спокою Хенрік Ванґер.
- Зрозуміло. Але не тільки тому. Загадка Харієт не відпускає мене досі. Я хочу сказати... Чи знаєте, у кожного поліцейського є своя нерозгадана таємниця. Коли я служив у Хедестаді, старші колеги розповідали за кавою про випадок із Ребекою. Надто один поліцейський, якого звали Торстенссон, - він вже багато років як помер, - рік за роком повертався до цієї справи, присвячував їй вільний час і всі відпустки. Коли в місцевих хуліганів наставав період затишшя, він зазвичай виймав ті папки і думав.
- Ще одна зникла дівчина?
Комісар Морелль не відразу второпав, а потім посміхнувся, зрозумівши, що Мікаель шукає якийсь взаємозв'язок.
- Ні, я навів цей приклад з іншої причини. Я кажу про душу поліцейського. Справа Ребеки виникла ще до народження Харієт і багато років як закрита за давністю. Десь у сорокових роках в Хедестаді напали на жінку, зґвалтували й убили. В цьому немає нічого незвичайного. Кожному поліцейському за його кар'єру рано чи пізно доводиться розслідувати такі справи, але я хочу сказати, що деякі з них даються втямки, проникають у душу слідчих. Ту дівчину вбили по-звірячому. Вбивця зв'язав її і сунув головою в тліюче багаття. Важко уявити собі, скільки часу нещасна вмирала і яких мук їй довелося зазнати.
- От чорт!
- Атож. Дика жорстокість. Бідолаха Торстенссон першим виявився на місці злочину, коли її знайшли, і вбивство залишилося нерозкритим, хоча залучалися й експерти із Стокгольма. Він так і не зміг розстатися з цією справою.
- Розумію.
- Моєю "справою Ребеки" є справа Харієт. У її випадку ми не знаємо навіть, як вона померла. Технічно ми, власне, навіть не можемо довести, що було скоєно вбивство. Але мене ця справа не відпускає.
Він трохи помовчав.
- Розслідування убивств, можливо, найсамотніше заняття на світі. Друзі жертви хвилюються, впадають у розпач, але рано чи пізно - через кілька тижнів або місяців -* їх життя повертається в нормальне русло. Найближчим родичам потрібно більше часу, але навіть вони пересилюють горе і тугу. їхнє життя триває далі. Але нерозкриті вбивства гризуть, і під кінець тільки одна людина думає про жертву і намагається відновити справедливість - поліцейський, який зостається сам-один з розслідуванням.
Із сім'ї Ванґер на острові мешкали ще троє людей. Син третього брата, Ґреґера, Олександр Ванґер, що народився 1946 року, жив у відремонтованому дерев'яному будинку початку XX сторіччя. Від Хенріка Мікаель довідався, що нині Олександр Ванґер у Вест-Індії, де віддається своєму улюбленому заняттю -■ ходить на яхті і коротає час в нічев'ї. Хенрік відзивався про племінника так різко, що Мікаель зробив висновок: Олександр Ванґер замішаний у якихось серйозних розбіжностях. Він задовольнився відомостями про те, що Олександрові було двадцять літ, коли пропала Харієт, і що він разом з іншими родичами був того дня на острові.
Разом з Олександром проживала його вісімдесятилітня мати Герда, вдова Ґреґера Ванґера. Мікаель її не бачив; вона хворіла і здебільшого лежала в ліжку.
Третім членом сім'ї був, природно, Харальд Ванґер. За перший місяць Мікаелю не вдалося навіть мигцем побачити старого прихильника євгеніки. Харальдове житло, що стояло поблизу від будиночка Мікаеля, своїми щільно заштореними вікнами справляло похмуре і зловісне враження. Кілька разів Мікаель, проходячи повз, зауважував, що фіранки ворушаться, а якось, дуже пізно, збираючись іти спати, він помітив світло в кімнаті горішнього поверху -■ штори були трохи розсунені. Мікаель хвилин двадцять стояв біля кухонного вікна як заворожений, спостерігаючи за світлом, а потім плюнув на все і ліг спати. Вранці все було як завжди.
Харальд Ванґер здавався якимсь місцевим духом і своєю невидимою присутністю накладав певний відбиток на життя селища. В уяві Мікаеля Харальд усе більше був схожий на злобливого Голлума,який шпигує за всіма з-за фіранок і займається в своєму забитому лігві якимсь чорним чаклунством.
Раз на день літня жінка з соціальної служби приносила Харальдові Ванґеру їжу. Розчищати дорогу до будинку він відмовлявся, і до його дверей вона заледве пробиралася через замети. Коли Мікаель спробував розпитати "двірника" Гунна- ра Нільссона, той тільки похитав головою. За його словами, він пробував пропонувати свої послуги, але Харальд Ванґер очевидно не хотів, аби хтось заходив на його ділянку. Першої зими, коли старий повернувся в Хедебю, Гуннар Нільссон єдиний раз автоматично завернув до його будинку на тракторі, щоб розчистити двір, як він це завжди робив у інших, але Харальд Ванґер вилетів на вулицю і скандалив доти, доки Нільссон не забрався геть.
На жаль, розчищати двір у Мікаеля Гуннар Нільссон не міг, позаяк ворота були дуже вузькі для трактора, і доводилося братися до лопати.
У середині січня Мікаель Блумквіст доручив своєму адвокатові дізнатися, коли йому належить відбувати тримісячне покарання у в'язниці. Йому хотілося покінчити з цією справою якнайшвидше. Потрапити за ґрати виявилося легшим, ніж він гадав. Після тижневого розгляду було вирішено, що 17 березня Мікаель сяде до в'язниці Рулльокер під Естерсундом - до пенітенціарної установи загального режиму для осіб, що скоїли не дуже тяжкі злочини. Адвокат також повідомив Мікаелю, що строк його перебування в ув'язненні, швидше за все, буде трохи скорочено.
- Чудово, - відповів Мікаель без великого ентузіазму.
В цей час він сидів за кухонним столом і пестив плямисту кішку, яка взяла звичку раз на кілька днів з'являтися і ночувати у Мікаеля. Від Гелен Нільссон, яка жила через дорогу, він дізнався, що кішку звуть Чьорвен і вона нікому не належить, а просто бродить від хати до хати.
Зі своїм працедавцем Мікаель зустрічався майже щодня. Іноді розмова була короткою, а іноді вони годинами обговорювали зникнення Харієт Ванґер і всілякі деталі в приватному розслідуванні Хенріка.
Часом розмова полягала в тому, що Мікаель висував яку- небудь теорію, а Хенрік її спростовував. Мікаель намагався залишатися неупередженим, але разом з тим відчував, що в якісь моменти його страшенно захоплювала головоломка, в яку перетворилася подія майже сорокалітньої давності.
Перед приїздом сюди Мікаель запевняв Еріку, що паралельно вироблятиме стратегію боротьби з Хансом Еріком Веннер- стрьомом, але за місяць перебування в Хедестаді жодного разу не розв'язав старих папок, вміст яких привів його до суду. Навпаки, про все це він прагнув забути. Починаючи думати про Веннерстрьома і своє власне становище, він щоразу страшенно засмучувався і втрачав останні крихти цікавості до життя. Між нападами захоплення він навіть хвилювався, чи не стає бува й сам таким же чокнутим, як старий. Його професійна кар'єра завалилася, як карткова хатка, а він засів у глухомані і присвятив себе полюванню на примар. Окрім того, йому бракувало Еріки.
Хенрік Ванґер придивлявся до свого помічника із стриманим занепокоєнням. Він відчував, що часом Мікаель Блумквіст буває сам не свій. Наприкінці січня старий прийняв рішення, що здивувало його самого. Він підняв слухавку і зателефонував до Стокгольма. Розмова затяглася на двадцять хвилин, і йшлося в основному про Мікаеля Блумквіста.
Знадобився майже місяць, щоб Еріка перестала злитися. Вона зателефонувала якось наприкінці січня, о десятій годині вечора.
- Скільки ще ти збираєшся там сидіти? - спитала вона замість вітання.
Її голос у слухавці пролунав так несподівано, що Мікаель відразу не здобувся на відповідь. Потім він усміхнувся і щільніше закутався в ковдру.
- Привіт, Ріккі. Тобі варто було 6 побувати тут самій.
- Це ще навіщо? Життя у дідька в зубах має особливу чарівність?
- Я тільки що почистив зуби крижаною водою. Всі пломби дзвенять.
- Сам винен. Але в Стокгольмі теж собачий холод.
- Розповідай.
- Ми втратили дві третини постійних рекламодавців. Ніхто прямо нічого не говорить, але...
- Знаю. Складай список тих, хто відколюється. Коли-небудь ми розкажемо про них у відповідному репортажі.
- Мікке... я все підрахувала, і якщо у нас не з'являться нові рекламодавці, під осінь ми збанкрутуємо. Ото й усе.
- Скоро все зміниться на краще.
Вона втомлено посміхнулася на тому кінці дроту:
- Тобі добре це стверджувати, сидячи в лапландській норі.
- Послухай, до найближчого саамського села щонайменше кілометрів п'ятсот.
Еріка мовчала.
- Еріко, я...
- Знаю, знаю. Чоловік повинен робити те, що повинен, і тому подібна лажа. Не треба нічого пояснювати. Вибач, що я поводилася як найпослідуща дурепа і не відповідала на твої дзвінки. Може, почнемо все спочатку? Чи не відважитися мені тебе навідати?
- Приїжджай будь-коли.
- Мені треба брати з собою рушницю і патрони на вовків?
- Поки не варто. Ми наймемо кількох лопарів із собачою упряжкою. Коли ти приїдеш?
- У п'ятницю ввечері. Годиться?
І життя відразу здалося Мікаелю значно світлішим.
Крім вузької розчищеної стежки, ділянка Мікаеля була вкрита метровим шаром снігу. Окинувши лопату довгим критичним поглядом, Мікаель пішов до Гуннара Нільссона і спитав, чи не можна Еріці на час свого візиту поставити "БМВ" у них. Той нічого не мав проти - в гаражі багато місця, і вони навіть можуть запропонувати обігрівач для двигуна.
Еріка вирушила в дорогу серед дня і прибула в Хедебю близько шостої вечора. Зустрівшись нарешті, вони кілька секунд вичікувально розглядали одне одного, а обіймалися значно довше.
За винятком підсвіченої будівлі церкви, оглядати на вулиці у вечірній темряві було майже нічого, "Консум" і "Кафе
Сусанин" якраз зачинялися,тому вони подалися просто додому. Поки Мікаель готував вечерю, Еріка оглядала його житло, сипала зауваження на адресу журналу "Рекордмагазінет" 50-х років і вивчала папки, що лежали в кабінеті. Потім вони їли баранячі відбивні з тушкованою картоплею - надто багато калорій - і пили червоне вино. Мікаель спробував повернутися до початої по телефону розмови, але в Еріки не було настрою обговорювати справи "Міленіуму". Замість цього вони дві години говорили про свої власні справи і про те, як просувається Мікаелева робота, а потім прийшла пора перевірити, чи достатньо широке ліжко для них двох.
Третю зустріч з адвокатом Нільсом Б'юрманом було скасовано, перенесено і нарешті призначено на ту саму п'ятницю, але о п'ятій годині. Під час попередніх візитів Лісбет Саландер зустрічала жінка років п'ятдесяти п'яти, від якої пахло мускусом, вона виконувала в офісі роль секретаря. Цього разу робочий день співробітниці вже закінчився, а від адвоката Б'юрмана пахло спиртним. Він жестом звелів Саландер сісти в крісло для відвідувачів, а сам і далі з байдужим виглядом гортав папери, поки, здавалося, раптом не згадав про її присутність.
Відбувся новий допит. Цього разу він розпитував Лісбет Саландер про її сексуальне життя, яке вона твердо вважала своєю особистою справою і взагалі ні з ким обговорювати не мала наміру.
Після закінчення візиту Лісбет Саландер зрозуміла, що повелася неправильно. Спершу вона мовчала, ухиляючись від його запитань; він витлумачив це як соромливість, відсталість або бажання щось приховати і став витягувати з неї відповіді. Саландер переконалася, що він не відстане, і почала видавати небагатослівні і невинні репліки, які, як їй здавалося, відповідали її психологічній характеристиці. Вона згадала Маґнуса, якого змалювала як свого ровесника, захопленого програміста за фахом: він поводився з нею по-джентльменськи, водив у кіно й іноді лягав з нею в ліжко. Маґнус був чистісінькою вигадкою, яка в міру її розповіді знаходила все нові барви, але Б'юрман використав його як привід для того, щоб протягом наступної години детально розбиратися в сексуальному житті підопічної.
- Як часто ви займаєтеся сексом?
- Коли-не-коли.
- Хто буває ініціатором - ти чи він?
-Я.
- Ви використовуєте презервативи?
- Звісно. - Вона чула про СНІД.
- Якій позі ти віддаєш перевагу?
- Ну, зазвичай на спині.
- Ти любиш оральний секс?
- Ой, заждіть хвилинку...
- Ти коли-небудь займалася анальним сексом?
- Ні, мене не дуже тішить, коли трахають в зад, - але, чорт візьми, вам-то що до того?
Це був єдиний раз, коли вона скипіла в товаристві Б'юрмана. Усвідомлюючи, що знати про це йому не слід, вона втупила очі в підлогу, щоб не виказати своїх почуттів. Коли вона знову подивилася на адвоката, що сидів по той бік письмового столу, він посміхався. Лісбет Саландер тут же зрозуміла, що в її житті настають рішучі і неприємні зміни.
Вона покинула адвоката Б'юрмана з почуттям огиди. До такого повороту вона виявилася не готова. Пальмґренові ніколи 6 на думку не спало запитувати про подібне, зате він завжди охоче йшов назустріч, якщо їй було потрібно щось обговорити. Щоправда, така потреба виникала в неї рідко.
Б'юрман із самого початку був її головним болем, але тепер вона усвідомила, що він почав перетворюватися на серйозну проблему.
2