В кабінеті сьогодні було холодно, тому Анна сиділа в куртці. Вона звикла до такої погоди, адже в підвалі навіть літом було досить холодно, не говорячи вже про осінь чи зиму. Максим сьогодні був більш дружелюбним, ніж завжди. Старався посміхатись Анні, навіть пробував жартувати. Сьогодні вони не розмовляли про викрадення, просто ділилися думками щодо різних тем їхньої розмови. Психотерапевт зрозумів, що не потрібно так давити на цю дівчину, інакше, вона просто злякається:
— І що було дальше? – спитала Анна з захватом. Максим розповідав їй про своє перше побачення, яке пройшло не так лагідно, як він того хотів.
— Дальше мене знудило на її плаття. Хто ж знав, що продукти в пасті були не зовсім свіжими. Після того я не телефонував їй, думаю вона б вилаяла мене, якби я це зробив, ви як думаєте?
— Не знаю. Інколи людей дуже важко зрозуміти. В один момент вони можуть помінятися назавжди, і все, це вже не та людина, яку ти знав.
— Це все залежить від нас. Ми бачимо людей так, як самі цього хочемо, і тільки якась причина змушує нас подивитися на людину по-іншому. Ми не міняємось, змінюється лише наша думка.
День пройшов дуже швидко, наче пролетів, а не пройшов. Анна навіть не помітила, як проговорила із Максимом більше чотирьох годин, вона просто не повірила своїм очам, коли глянула на наручний годинник.
Всі ці три тижня тягнулися дуже довго, наче то черепахи пересували стрілки годинників, та цей день пройшов дуже швидко, адже одразу після зустрічі із психотерапевтом дівчина вирушила до Дениса.
Вони домовились зустрітися біля університету близько п'ятої дня. Він чекав її з корзинкою в руці, а дівчина тільки і могла гадати що в ній було таке.
— Нарешті, ти б знала скільки я тебе тут чекаю.
— Що це таке? – спитала Анна, кивнувши в бік корзинки.
— Наш пізній обід. Сьогодні прекрасна погода, як раз для пікніку.
— Ти ненормальний. Холодно, наче ми на Північному Полюсі.
— Не вигадуй, для пікніка не буває поганої погоди.
— Зараз ось-ось почнеться дощ.
— Із нову ці вигадки. Глянь на небо – ні хмариночки.
Дівчина глянула на чорне небо і тільки засміялася. Ден дійсно був ненормальним. Робив те, чого не зробило би більшість людей. Він змушував її сміятися, робити це щиро, від серця. Не тієї оманливою посмішкою, а справжньою, від якої Денис розцвітав. Йому дійсно подобались ті ямочки, які утворювались, як тільки кінчики Аніних губів при піднімалися в посмішці.
Вони йшли не поспішаючи, наче чекали, коли ж той дощ почнеться. Щоб як раз встигнути перекусити під зливою.
Вони не розмовляли, не було необхідності, навіть в тишині, їм було добре разом, спокійно.
Парк був порожнім, ні душі. Всі люди порозбігалися по домівках, як тільки глянули на чорне-чорне небо. Вони боялися дощу, боялися, напевне, самої найприроднішої дії – дощу.
Денис постелив на траву покивало і почав діставати із корзинки їду. Це були бутерброди і сік.
— Смачного, — промовив Денис, коли почав їсти. Дівчина дивилася на їду із жахом в очах. Бутерброди були величезними і вміщали в собі немало продуктів. Вони були схожими на гамбургери, тільки три рази більшими.
— І тобі.
Анна взяла бутерброд, відкусила зовсім маленький кусочок, і поклала на місце.
— Так жахливо? Повар з мене нікудишній, але бутерброди, вийшли, наче смачними.
— Я наїлася. Вони просто неймовірних масштабів, дівчина не змогла б з'їсти все це.
Анна зробила ковток соку, і дійсно відчула, наче скуштувала вже забагато. Хлопець розуміюче кивнув і продовжив пережовувати їжу. Хлопець дійсно багато з'їв, хоча по ньому було не помітно, адже сам він був худорлявим і високим.
Раптом, Анна, відчула, як щось капає на неї – то був дощ. Та він був теплим, і маленьким, тому друзі не поспішали використовувати свою парасольку.
— Хочу тебе декуди запросити. Але перед тим, як я це зроблю, нагадаю, що я не приймаю відмов.
— Кажи вже.
Хлопець дістав з карману куртки два клаптика паперу червоно кольору. Це були запрошення на благочинний бал, який мав проводитись у суботу о 16:00.
— Моя тітка дала мені їх. Сама, вона не може піти, тому, щоб запрошення не пропали віддала їх мені. Якщо чесно, вона помагала в організації цього балу, але через відрядження не зможе піти.
— Я... Вибач... Я не зможу.
— Ні-ні-ні. Я ж казав, відмов не приймаю. Буду тебе чекати.
Він протягнув одне запрошення Анні, і все що дівчині залишалося – це його прийняти. Їй дійсно не хотілося нікуди йти, тим більше в люди, де на неї будуть дивитися, де вона буде почувати себе не в свої тарілці, але і образити Дениса вона не хотіла. Дівчина просто заплуталась, але запрошення прийняла. Їй прийдеться добре подумати, чи варто йти на цей бал, чи продовжувати ховатися на горищі, як якась миша.
Більше хлопець не говорив за бал. Не було необхідності, він був певний, що вона прийде, він відчував це, а тому і не було сенсу її переконувати дальше.
Волосся Анни ставало все вологішим, але дівчина на це і не звертала уваги, вона все продовжувала дивитися на Дениса. Він чимось нагадував їй Єву. Вони обоє були такими ж чесними і безтурботними, такими ж хоробрими і добрими. Тому хлопець їй і подобався, він нагадував їй ту маленьку дівчинку із світлим волоссям, що так відчайдушно її любила.
— Чому ти продовжуєш спілкуватися зі мною? Хіба я не нудна?
— По-перше, мені дуже подобаються люди з рудим волоссям. По-друге, ти не нудна, а навпаки дуже цікава. По-третє, в тебе надзвичайно красивий голос, його можна слухати вічно, це наче наркотик.
— Красивий голос? Ти знущаєшся? Мені самій вуха ріже, коли я щось говорю.
— Тому ти так часто мовчиш? Вся проблема у твоєму голосі?
— Не тільки. Є багато причин.
— І питати, про них буде безнадійно, адже ти не відповіси, так?
— Саме так. А ти розумніший, ніж здаєшся.
Хлопець тільки кивнув із загадковою посмішкою на вустах. Він не міг не посміхатися, коли біля нього була Анна. Це було, наче щось дуже особливо, те чого ні в кого більше не було, наче Анна повністю була його, і від цього він почувався дуже щасливим.
Сіре плаття дівчини вже геть змокло, та ці двоє і не думали користатись парасолькою, в один момент вони наче забули, що падає дощ, для них існували лишень вони, і більше нікого. Від цього було дуже тепло і спокійно.
— В тебе є мрія? Я не про ті нездійсненні бажання, про які ми говорили раніше. От дійсно, мрія, яку можна здійснити хоча б сьогодні. Наприклад поїхати в аквапарк чи в кіно, чи зробити щось дуже тобі не притаманне.
— Є. Я хочу пригнути з моста.
— Гадай, твоя мрія вже здійснилася.
Хлопець нічого не пояснив, тільки повів дівчину за собою, не кажучи куди вони йдуть і навіщо. Та дівчина і не питала, адже розуміла – він їй не відповість, буде казати, щоб була терпеливою, і що зараз сама все зрозуміє.
Він привів її до моста, біля якого стояли якісь хлопці, тримаючи в руках картонку, на якій було написано: «Роуп-Джампінг».
— Ні-ні-ні! — почала кричати дівчина і тікати, та хлопець стиснув її руки в своїх і не відпускав.
— Ти ж сама цього хотіла. Це ж твоя мрія, яку можна зараз втілити в життя.
— Ти здурів. Ні. Ніколи, тільки через мій труп.
— Пригнемо разом. Обіцяю, все буде добре.
Хлопець поглянув на Анну таким чесним поглядом, наче був упевнений на всі тисячу відсотків, що вони не розіб'ються і все буде добре. Його погляд був серйозним але теплим одночасно.
Анна зважила всі «за» і «проти» і зрозуміла, що їй просто нічого втрачати. Все і так буде так, як і має бути.
— Гаразд. Давай зробимо це, — нарешті промовила дівчина, — але обіцяй, що все буде добре.
— Обіцяю.
Вони підійшли до тих чоловіків, які рекламували так звану, розвагу і ті, їм пояснили що і я к треба зробити.
На них наділи кріплення, перевірили чи все гаразд і сказали, що можна пригати. Денис обіймав Анну, адже вони стрибали разом. Він сильно стискав її в своїх обіймах, щоб ненароком не відпустити. Він би ніколи собі такого не пробачив. Хоча він і сам боявся цього, адже стрибав вперше, на його обличчі сяяла посмішка. Ден поглянув на Анну в якої на лиці можна було прочитати страх. Вона дійсно вся тремтіла, та хлопець заспокоював її, погладжуючи її волосся.
— Я обіцяв, все буде добре.
Дівчина кивнула.
— Готова? Тоді на раз, два, три...
І вони пригнули. Вітер підловив їх і почав з ними танцювати. Це було щось дивовижне, що не можна було передати словами. Дівчина відчула себе птахою, яка кружляє по світу без яких-небудь на то причин, без цілей. Анна відчула те, що правильним зараз було б зірватися і впасти у прірву. Вона дійсно бажала цього, адже нарешті наважилась і стрибнула, та нічого не зірвалось, все було дійсно добре, як і обіцяв Денис.
Хлопець отримав від цього шалене задоволення, адреналін в організмі підскочив і все здавалось таким несправжнім, наче то був простий сон. Але найбільше, він радів через те, що стрибнув не сам, а з Анною, він відчував, наче цей стрибок зблизив їх ще більше, і напевне, так і було. Адже, дівчина почала йому довіряти. Він ще ніколи не порушував свого слова. Ніколи.
— Вітаю. Одна твоя мрія здійснилася.
Промовив Денис, коли вони вже поверталися назад до університету, адже Анна хотіла якнайшвидше дістатися дому і прийняти гарячу ванну, щоб заспокоїтись, адже вона ледве йшла. Ноги наче стали ватними.
— Яка на черзі?
— В мене більше немає мрій.
— Як це?
— О так. Мені нічого більше не хочеться із здійсненного.
— Так не піде. До завтра подумаю що ще хотіла би зробити і тоді скажеш мені. Обіцяю, що постараюся допомогти. Це твоє домашнє завдання.
Дівчина нічого не відповіла. Не могла відповісти «ні», адже цей ненормальний не приймає відмов.