Було близько сьомої вечора, коли Анну виписали з лікарні. Їй дійсно стало трохи легше, та лишень фізично, душею вона була хвора, сильно хвора. Брат не розмовляв із нею по дорозі до дому, розумів, що від цього не буде ніякого толку, вона і так не відповідатиме, він уже звик до цього, звик, що його маленька життєрадісна сестричка вже не та, що це вже просто дівчина яка існує, не живе.
Вдома ніхто не допитувався де вони були так довго, ніхто і слова не сказав, тому що батьки не хотіли давити на Анну, вони розуміли, що вона зараз настільки тендітна, як фарфор.
Дівчина просто поспішила на горище, в свою схованку, як найдальше від реальності. Їй не хотілося жити, але і смерті вона боялася. Це просто було існування, нічим не заповнена пустота.
Все що її рятувало – це світ книжок, так вона не думала про все те, що з нею сталося, вона просто поринала в інший світ, реальність, де вона – ніхто.
Сьогодні зірок було дуже багато, і це дуже заспокоювало. Анна поглянула на годину і згадала про того дивного хлопця на ім'я Денис, адже була одинадцята вечора. Їй дійсно стало цікаво, чи він чекає її, їй дійсно хотілось дізнатися, чи є такі божевільні, яким він себе представив.
Дівчина накинула на себе светр, злізла по драбині вниз через вікно, і поспішила на зустріч до того загадкового хлопця. Це було такою собі подорожжю в ніщо. Дівчина була певна, що ніхто її не чекає, адже це було б дурістю, тим більше їй хотілося прогулятися під небом, вкритим зірками, їй хотілося вдихати це свіже повітря, цей запах осені.
До університету, де навчався Петро було йти не далеко, тому дівчина не поспішала, йшла повільно, наспівуючи якусь пісню.
Коли вона вже нарешті дібралася до місця призначення, глянула на годину і помітила, що спізнилась всього на п'ять хвилин. Дівчина поспішила до тієї лавочки, на якій вона познайомилася із Денисом, і сіла на неї, дивлячись на небо. Вона не чекала хлопця, ні. Вона не вірила, що він міг би прийти, вона просто сіла перепочити, просто дивитися на зорі і рахувати їх до тих пір поки не зіб'ється з рахунку. Їй подобалось помилятись в чомусь, адже їй здавалось, що саме її існування – це суцільна помилка, вона не повинна була народжуватись, того і любила робити щось неправильне.
— Я знав, що ти прийдеш, — раптом дівчина почула голос і швидко зреагувала на нього. То говорив Денис. При пітьмі він був ще гарнішим. Риси обличчя ставали різкішими а волосся ще темнішим, — Я настільки тобі сподобався?
Анна тільки фиркнула. Вона й подумати не могла що цей ненормальний все ж таки прийде.
— Що? Щось не так? – хлопець сів біля неї і заховав руки в кармани своєї куртки.
— Не думала, що ти прийдеш, — пояснила Анна.
— То чому ти прийшла, якщо думала, що мене тут не буде?
— Тому і прийшла, була певна, що тебе не буде. Просто вийшла прогулятися і вирішила прийти сюди.
— Це неважливо. Головне – ти тут. Я склав нам програму сьогоднішнього вечора, тому прошу слухатись мене у всьому. Ти ж знаєш – відмов я не приймаю.
— Якщо ти думаєш...
— Перше... — перебив її Денис, — Ми йдемо творити, тому...
Хлопець підвівся і подав їй свою руку. Дівчина дивилася у вічі Дениса і не могла зрозуміти його намірів. Їй було цікаво, але й вона не могла так просто взяти і піти кудись із зовсім незнайомим їй хлопцем. Дівчині просто хотілося далі снувати у тій пустоті, що її окружила. Їй це було потрібно. Але така спокуса, як цей хлопець, зі своїм безумством не дала їй пройти повз, тому Анна пішла назустріч, подала йому свою руку.
Дівчина пленталась за хлопцем уже от десять хвилин, і їй дійсно здалось, що Денис заблукав, та коли вона в нього про це питала, він заперечував.
Нарешті вони дійшли до якоїсь старої, закинутої будівлі, яка розвалювалась на очах, і хлопець якнайшвидше вирішив дістати все необхідне знаряддя для того, що він задумав зробити.
Дівчина тільки спостерігала за тим, як Денис діставав балончики з краскою різних кольорів. Він загадково посміхався, і майже увесь час спостерігав за Анною. Вона йому була дуже цікава. Та він не міг пояснити чому саме.
— Я надіюсь, ти не вандалізмом вирішив зайнятись? Інакше, я точно пас, — промовила дівчина і глянула на хлопця так, наче то був головний її ворог.
— Саме це ми і збираємось зробити. Не переживай поліція тут не патрулює.
— Я не вмію малювати.
— У цьому і полягає вся суть. З мене також нікудишній художник. Тому ми просто будемо творити щось своє.
— Тоді ти перший.
Хлопець кивнув і взяв балончик із жовтим кольором. Він покалатав ним і почав малювати. Це були слова. «Ніколи не кажи «ні»» - ось що він написав. Потім, Денис почав прикрашати цю цитату різними лініями різних кольорів. Вийшло доволі непогано, як на хлопця, який ніколи не вмів малювати.
Анна взяла сірий колір і теж написала: «Не роби боляче тим, кого любиш понад усе». Вона не прикрашала цю цитату. Слова були сухими і строгими, наче це не була порада, а навпаки – наказ.
Дівчина кинула балончик на землю і глянула на Дениса, який читав ці слова. Хлопець кивнув, пробурмотів собі щось під ніс, підняв з землі рожевий балончик, і прикрасив ці слова сердечками.
— Не погано, — уже пізніше промовив Денис, коли почав малювати різні фігури, — та замало творчості. Сухо якось, я маю на увазі.
— Так було задумано, своїми сердечками ти вбив суть цих слів, — дівчина сіла на Денисів рюкзак і приперлась до стіни, по якій малював хлопець.
— Чому? Я просто добавив в них яскравості, надію, що боляче тим кого ти любиш не буде.
Дівчина тільки почала сміятися. Вона нічого не відповіла, просто сміялася, замість того, щоб плакати, адже їй так хотілося це зробити, так хотілося кричати у весь голос , та не було уже сил, не було необхідності, легше від того не стане.
— Ти дуже наївний.
— Можливо, зате щасливий.
Дівчина нічого більше не сказала, адже не встигла. Під'їхали поліцейські, і новим знайомим прийшлось тікати, що є сили. Анна не могла бігти так швидко, в неї не було сил, навіть просто швидко ходити, тому, коли хлопець це зрозумів, закинув її до себе на плечі. Їм все-таки вдалося якось втекти у двір, де були каруселі. Денис і гадки не мав, де вони опинилися, Анна тим більше, та вони за це не хвилювалися, головним зараз було те, що їм вдалось втекти.
— Ти казав поліція там не патрулює.
— Ні. Я знав, що вони завжди там ошиваються, але було б не цікаво, якби нам не прийшлось тікати. Єдине, що я не розрахував, це те, що ти повзаєш, як черепаха, хто ж би міг подумати.
— Ти ненормальний.
— Так, я знаю. Приємно, що ти це помітила.
Анна сиділа на колисанці і відпочивала, для неї це було важким випробуванням, та вона його пройшла на відмінно, адже їй помогли.
— Ну то, що? Не пошкодувала, що все-таки прийшла?
— Пошкодувала уже тисячу разів.
— Брехня. Тобі сподобалось.
— Тобі просто хочеться так думати.
Хлопець нічого не відповів, адже по очах дівчини він бачив, що вона в захваті від того адреналіну, що отримала під час втечі від поліцейських. Їй дійсно хотілося чогось такого і вона це отримала.
— Що би ти хотіла зробити?
— Наважитись на дещо.
— На що?
— На смерть.
Хлопця шокували ці слова, та він не почав допитуватись у неї про їхню суть. Ще не час її так відлякувати від себе. Він знав, що вона втече від нього, як тільки розповість свою історію, а йому не хотілося, щоб вона швидко зникала з його життя, ще був не час.
Денис розколисував Анну і спостерігав за тим. як її риже волосся гойдається то в один бік то в інший. Йому дуже подобались люди з таким кольором волосся, вони йому здавалися чимось божевільними, ніби не з цього світу.
— Ти увесь час дивишся на небо. Так подобаються зорі?
— Так. Вони такі неосяжні, наче наші мрії і бажання.
— Чому ти думаєш, що мрії неосяжні, просто щоб вони здійснилися потрібно діяти.
— Інколи, запізно діяти, інколи просто не вистачає часу. Є такі випадки, коли мрії дійсно нездійсненні.
Хлопець нічого не відповів, адже знав, що Анна говорить правду. Є такі неосяжні, майже невидимі мрії, важко знайти до них ключ, щоб ті здійснилися, інколи це просто неможливо.