— Детективе! — хтось вигукнув ім'я світловолосого чоловіка, він як раз розбирався з документами щодо викрадення маленького хлопчика, поблизу магазина. Він був радим, що зміг знайти дитину, він гордився своєю роботою, отримував від цього задоволення, а ще він жахливий трудоголік, — Пане Ігорю, викрадено дівчинку, дванадцять років, руде довге, волосся. Ось її фото.
Чоловік взяв фотокартку і уважно поглянув на дівчинку.
— Анна Вишневська, зникла сьогодні, приблизно о першій дня.
Пан Ігор тримав в руці фото, вивчаючи риси обличчя зниклої. Маленька, невинна дівчинка, кому знадобилося її викрадати, а головне, де вона зараз, і чи жива ще взагалі? Його серце обливалось кров'ю щоразу, як йому доводилось шукати дітей. Це було найгіршим випробуванням для нього, адже це просто ні в чому невинні діти.
— Де батьки? – питає він у темноволосого молодого хлопця, в формі. Це його помічник – Олександр. В нього світле майбутнє, хороші перспективи, це, пан Ігор знав точно.
— В залі допитувань, а ще є свідок.
— Хто?
— Христина Семенюк, дванадцять років, однокласниця Анни, живуть неподалік одна від одної.
— Ти думаєш, ця справа пов'язана якось зі справою Єви Дорошенко?
— Можливо, адже Христина каже, що міні-вен був білим і також, без номерів.
Чоловік взяв фотокартку Анни із собою і відправився в зал допитів. Він мусів зустрітися з батьками зниклої. Пан Ігор повинен був поговорити з ними, заспокоїти, розпитати дещо про Анну, зробити якомога більше нотатків для справи. Він не буде їсти, спати, але знайде Анну найближчим часом – він пообіцяв собі це. Те саме було і з Євою. Дівчинка зникла вже третій тиждень, і Бог тільки знає жива вона ще чи ні. Та, пан Ігор не губив надій на те, що це миле дитя все ще дихає.
Чоловік глибоко вдихає, повертає ручку дверей, штовхає їх від себе і опиняється в кімнаті для допитів. За столом сидять чоловік і жінка. Вони спантеличені, розбиті. Рудоволоса жінка витирає сльози хустинкою, та це майже не допомагає. В неї красиві, великі зелені очі, довга шия, сама вона худорлява, погляд пустий. Чоловік високий, чорноволосий, риси обличчя чіткі, очі в нього почервонілі від сліз. Він батько, а отже плакати в такій ситуації – нормально. Його дорогенька донечка зникла.
Пан Ігор вирішив не посміхатися, їм і так це не допоможе, можливо навіть цим він зробить ще гірше. Чоловік присуває стілець і сідає навпроти подружньої пари.
— Добридень, — почав чоловік. В таких ситуаціях йому завжди бракувало слів. Це не перша його справа, та навчитися спілкуватися з ріднею зниклих він все ще не навчився. Цьому навчитися було неможливо,— детектив Щебренко.
Батько Анни кивнув, а мати і не звернула уваги на нову постать, їй просто було важливо побачити свою дорогоцінну донечку.
— Співчуваю, — детектив ковтнув ком, який застряг в горлі і продовжив, — Вибачте, знаю, час не слушний, але я повинен задати пару запитань. Коли ви востаннє бачили Анну?
— Сьогодні вранці, — відповів батько Анни – Дмитро, — Будь ласка, знайдіть її. Розумієте, в неї слабке серце... — від згаданого в Дмитра відібрало мову. А що, якщо вона сильно злякалась, і її серце цього не витримало? Що, якщо його красуня більше не дихає? Ні! Про таке думати було неприпустимо! Він не хотів, але думки про це все літали в свідомості.
Пані Ольга заплакала ще дужче. Це було надто нестерпно, жінка вся трусилась. Тихо, майже подумки вона молилася. Говорила собі під ніс слова, які розчути було складно. Це було не вперше. Всі батьки такі. Всі моляться за життя своєї дитини, переживають, детектив до цього звик.
В кімнаті стало душно. Батьків допитували годину, хоча ті і так були виснаженими. Та, спати вони не зможуть! Ні! Не тоді, коли вони не впевнені де їх донька, чи дихає ще, чи живе.
Тим часом, маленьку дівчинку з чорним, довгим волоссям, в окулярах допитували. Вона була наляканою, все відбивала ритм ногою, ніяк не могла заспокоїтись. Їй дванадцять, але вона вже розуміла, що може допомогти в справі і пробувала пригадати ще щось, щоб допомогти в розслідуванні, та голова ходила кругом. Їй стало погано, але вона добре це приховувала, гарно трималася. В кабінет зайшов детектив Щебренко. Він здався їй добрим. Вонна ввжала що всі поліціанти добрі, адже вони на боці правосуддя.
— Привіт, — каже їй пан Ігор. Він посміхається, намагається одразу ж завоювати довіру у цієї маленької дівчинки. Хоче поружитися з нею, тоді, вона могла б розповісти все і не боятися.
— Привіт, — дівчинка поправляє свої окуляри і ховає руки під стіл, адже вони трясуться, а вона не хоче, щоб цей дядько подумав, наче вона слабка.
— Гарний светер.
— Спасибі, — відповідає вона і знову поправляє свої окуляри.
В кабінеті тиша. Детектив ніяк не може налагодити контакт з дівчинкою, від якої зараз залежить життя Анни.
— Ти не будеш проти розповісти трішки про свою подругу Анну? — Дівчинка махає головою. Вона не проти. Розуміє що і до чого, вона вже не маленька. — Скажи тоді, коли востаннє ти її бачила?
— Біля школи. Я чекала її неподалік, ми разом мали вертатись до дому, і я вже помітила її, вона як раз направлялась в мою сторону, та щось їй помішало. Я побачила білу машину, з неї випригнув чоловік і забрав із собою Анну. Я не встигла розгледіти його лице, і номерів машини не було. Скажіть, Анну знайдуть, чи не так? Знайдуть же ж?
— Ми працюємо над цим, я постараюсь її знайти.
Христина тільки пару разів кивнула. Вона розповіла все, що бачила, свою частину роботи вона виконала, більше їй сказати нічого, окрім того, що вона щиро надіється на те, що поліцейські знайдуть Анну, вона все ж як не як, була хорошою їй подругою.