Вона легкою ходою йшла верандою на заняття. Погода була не з кращих: в знаки давався початок весни – пронизливий холодний вітер, сіре небо, похмурий колір дня пригнічували душевний позитив. Ні про що не думаючи, вона спостерігала за цією бурею навколо. З кімнати попереду вийшов чоловік, Лара відразу впізнала цю потилицю: волосся кольору темного шоколаду з природним блиском і оливкового кольору шию, на якій красувалося знайоме татуювання. Завжди було цікаво, - в честь чого воно набите?! Він був одягнутий не по робочому: важко було не звернути уваги на його накачані стегна і ікри, які було помітно через чорні брюки, що облягали його, напрочуд, гарні ноги. Дівчина зменшила крок - не хотілося зараз з ним зустрітись обличчям до обличчя. Їй було просто приємно йти поряд і розглядати його прекрасну статуру. На її обличчі з'явилася ледь помітна посмішка від думки про це. Вона спостерігала за його плечима, руками, що при ході легко гойдались,- мабуть, він в гарному настрої, з посмішкою на її юному личику подумалося Ларі.
Але такій прекрасній хвилині не судилося тривати довго. Позаду почулися голоси, хм.. знайомі голоси, знайомі кроки, а потім... біг...і на Ларі вже повисла Алексі.
-Я так скучила, -душачи мене в обіймах, закричала вона. І це звичайно призвело до того, що володар моїх думок повернувся на наш ґвалт. Доки я обіймалася з усіма хто мене зустрів, до нашої компанії підійшов той, кого сьогодні я бажала уникати.
- Радий вас всіх бачити живими і здоровими,- з легкою посмішкою привітався він. При цьому він обвів нас всіх своїми сталевими очима, а коли черга дійшла до мене, я навмисне уникла зіткнення наших поглядів.
Видно такий хід подій йому не сподобався: м'язи на його вилиці стали особливо помітними.
- Що у вас зараз?- звернувся він до моєї групи.
- Ем.. та ж...,- загаялася на секунду Алексі, як завжди випереджаючи своєї відповіддю всіх,- народ, підкажіть!
- А сама ти куди зібралась?- запитала я з явним сарказмом у своєї явно забудькуватої подруги.
- Куди й юрба!- з веселою та щирою посмішкою відповіла вона, на що ми всі дружно засміялися. Я несвідомо в це момент зустрілася поглядом з ним. На його обличчі промелькнула тінь неспокою.
Кожного разу, намагаючись дивитися їй у вічі, вона тікає від мого погляду, невже соромлячись?! Так дивно, дівчина в двадцять один рік соромиться дивитися своєму викладачеві у вічі.
Але при цій згадці, насправді ж , в його душі з'являється почуття не здивування, а образи, яка обпікає зсередини його груди.
***
- До побачення, Ларочко!- пані Беатріс Рамон покинула кабінет східних мов.
Я відразу вийшла за нею слідом, тільки зібрала свої речі зі столу. Я вже йшла в напрямку своєї кімнати по лівому крилу будівлі, як несподівано в коридорі пролунав голос нашого наставника: «Після занять чекаю в кабінеті всіх!» Хм...я не кваплячись на цю зустріч, забігла до своєї кімнати і поклала речі на ліжко. А навіщо кудись поспішати, ніби він скаже нам щось важливе, думала я дивлячись на себе у зеркало.
Ларі дуже подобалося це дзеркало: воно було величезне, поставлене при правильному освітлені, а внизу була намальована пташка схожа на ластівку. Хоча, можливо, ця пристрасть була викликана відображенням, яке вона там бачила.
В цей момент її вигляд не був втомленим, незважаючи на виснажливий перший день після відпочинку. По волоссю можна помітити, що цілий день вона провела на ногах: деякі золотисто-русі песики вибилися з її високого хвоста, але в її тигрових очах залишився помітний блиск, а ця посмішка повних уст додає привабливості її образу. Лара посміхнулась своєму відображенню ще відкритіше – і залишилася задоволеною. В цю мить, дивлячись на свою чарівну посмішку, в її пам'яті мимоволі зринули спогади: півтора роки тому всім учням було запропоновано підкорегувати зовнішній вигляд. Дехто з моїх одногрупників ліг під хірургічний ніж в надії виправити вади обличчя, я ж не пішла на такі радикальні зміни: скористалася послугами стоматолога, який виправив форму моїх зубів методом «штукатурки». Після тих вихідних дехто повернувся зовсім іншою людиною...Адже, працюючи з людьми, ми повинні виглядати ефектно, а краса - це все, що потрібно для першого враження і легкої довіри. В усій нашій роботі лише і відчувається підступ...
Вже виходячи з кімнати я побачила Ріаз, свою сусідку. Ох, як добре, що я запізнюся не сама.
-Ріаз, я бачу ти не дуже поспішаєш?-з посмішкою запитала Лара.
-Пф, та нафіг треба?!-фиркнула темноволоса дівчина. Лаурі подобався цей природній, як вона сподівалася, темно-коричневий колір з легким пурпуровим відливом. Її світло-зелені очі неймовірно вдало пасували до волосся. Завдяки такому поєднанню фарб вся зовнішність здавалася чимось прекрасним і загадковим...
Ми не спішно йшли в напрямку кабінету нашого наставника, обговорюючи вихідні. Незнаю чому, але їй я могла розповісти більше, ніж іншим. Щось є таке в ній, що викликає довіру, може, на мене так впливає й досі її одкровення, яке вона мені повідала декілька років тому при нашій першій зустрічі. Мабуть, зробивши перший крок назустріч, вона несвідомо підштовхнула і мене до цього.
За декілька метрів попереду я вже бачу табличку з ім'ям «Арес Дейкл». Кожного разу бачачи ці двері мене смішить в них напис Арес... Арес. На нашому першому знайомстві я ледь стримувалася від сміху.Арес – бог війни?! Та годі?! Арес – бог війни, тоді він просто майстер своєї справи, якщо він вже БОГ ВІЙНИ...Навіть зараз мене це не залишає байдужою. Ох.. я вже відчуваю на своєму обличчі зрадливу посмішку, яка колись мене видасть..
-Греморі, Телль! Чого ви запізнюєтесь?-крикнув на нас злий Дейкл, як тільки ми ступили на поріг кабінету, що я б назвала аудиторією через її розміри. Ми поспіхом зайняли місця в першому ряду, а його погляд не відпускав нас доки ми не сіли.
Треба ж, тільки малесеньке запізнення, перетворило його такий ще люб'язний голос вранці на грізний крик.
- Хочу нагадати вам,- почав наставник,- що ви вже переступили високий рівень підготовки, залишилося не так багато часу до випуску...- Я підперла голову руками і намагалася не думати ні про що зайве, але чим далі він вів ці пусті розповіді про зусилля, старання, наполегливість...я починала відволікатись, наглядаючи за ним – як він опершись руками на стіл, вдивляється в наші обличчя і хоче знайти там розуміння і підтвердження своїх слів...але для мене його голос був як музика на задньому фоні:він говорить, а я ніби уважно слухаю, і ледь-ледь в такт цій мелодії киваю, показуючи свою зацікавленість. Від цього блефу на моєму обличчі з'являється посмішка, я поступово повертаюся до реальності, тепер сприймаючи його слова, які всього декілька хвилин тому розчинялись в моїх мізках.
- Добре, думаю ви зрозуміли, що все залежить від того, як ви настроїте себе,-закінчив нарешті свою промову Арес, так ні. - Завтра о 6.00 чекаю вас на полі.
- Фуу,- почулись незадоволені вигуки одногрупників.-А для чого так рано? -спитав Марк Таргар.
- Бо завтра ми вчимося пілотувати,-з їдкою усмішкою відповів Арес своєму вихованцю.
- На чому?- не втрималася я від запитання. Він перевів свій погляд на мене, і вираз його обличчя перемінився: його сірі очі ледь прищурились, уста витягнулися вперед, а сам він якось приторно відповів:
- Нехай це буде сюрпризом.
- Тож нам чекати посадки пасажирського літака на майданчику?- обпершись ліктем на бильце стільця, так же приторно запитала я, а потім разом з його відповіддю до мене дійшо, - а не виглядало це ніби я фліртую?
- Все буває вперше,- ухилився від конкретної відповіді наставник, провівши рукою по волоссю, відкидаючи свою масивну чолку назад. Що це за жест?
Ми всі скоро покинули його кабінет, направляючись у корпус лівого крила, де розміщені наші кімнати, і домовились зустрітись на вечері.
***
- Ще не всі зібрались?- запитала я, оглядаючи присутніх.
- Ні, ще Емі, Марк, Алексі,- мило відповів Айзек. Пф, не пам'ятаю такого разу, щоб цей люб'язний юнак залишив мене без уваги. Але мене насторожує голодний блиск його чорних, темно-карих, очей. І зараз він дивиться на мене мило з посмішкою, а його очі видають душу – вони прищурені і звернені кудись позад мене, і від цього павлина форма очей стає ще більш продовгуватою і хижою. Я відчула легкий вітерець, ніби хтось пройшов поряд. Я обернулася – так і було: це Арес прямував до свого звичного місця в нашій їдальні. Я слідкувала за його рухами, доки голос Марка не повернув мене до реальності. Хуух, я довго так витріщалась? За столиком я помітила нових людей: Алексі вже сиділа поряд зі мною,- і чого я цього не помітила? Емі обіймала спину Макса і не сіла з нами,- чесно, я навіть не уявляю, що між ними, хоч я трішки розумію її – така приваблива дівчина, а вішатись тут особо ні на кого, як і обирати. Марк, відкриий смуглявий юнак і близнюк Айзека, вже зайняв центральне місце між нами. Я мимоволі краєм ока звернула увагу на Айзека, - все-таки близнюки – це зовсім різні особистості: дивлячись на добродушне обличчя Марка, і якесь хитре Айзека не зрозуміти яка риса характеру так радикально впливає на зовнішність. Ніби схожі, як дві каплі води, але ж ні, не так.
- Народ, коротше кажучи, завтра у мене з братом днюха, і ми хочемо вибратися відгуляти! – з особливою веселістю повідав Марк. Хм.. відразу в голові спливає завтрашня дата – 13 березня?!Хах, отже ці хлопці - справжні дияволи. І з цією думкою я несвідомо обернулася до людини, яка навіть подумки мене зрозуміє. О так, по прекрасному личику Ріаз пробігла усмішка, а її очі блиснули вогником відповіддю на мій виразний погляд. 13 березня – день народження грішного ангела,хмм... дуже іронічно..
- Мені ідея подобається, я – за!- скрикнула Емі, а потім всі гуртом за нею, крім мене,- якось ця ідея мені не по душі, але покинути їх не зможу, тим паче, Алексі, мою милу подругу, яка в приступі кайфу має здатність творити дивні речі - і як вона тільки пройшла іспити?!
-А хто нас випусте за межі корпуса, коли будні тільки-но почались?! Ви про це подумали?- я мала намір відговорити їх.
- Це ми зараз владнаємо:коротше, народ, завтра один з наших гостей за свою відвагу може приходити без подарунка,- з посмішкою оголосив Айзек.
- І чим нам треба пожертвувати?- запитала Алексі.
- Відпроситися за всіх у Дейкла.
- Та ну його!- поспіхом сказала Алексі. Пф, хто на таке погодиться? Тільки самі винуватці свята і повинні брати на себе таку відповідальність..боягузи...
- Зараз розбиваємося на групи і граємо на юзефа – хто програє, той і піде просити.- Спокійно мовив Айзек. Мда.. і як таких дітей я покину?
Всі так і зробили: я грала з Алексі і Марком. Мені було ой як смішно, коли я програла. Мене кинуло в жар, як подумалося, що мені загрожує зазнати повного краху. Залишився Макс – я повинна востаннє зіграти з ним. Я в голові швидко перебирала комбінації, доки ми трусили руками, і вже зупинилась на папері, як мене накрило - і я показала ножиці... Це провал:
- Бліннн..- розпачливий крик душі, який вирвався на зовні.
- Успіху...давай...я в тебе вірю,- всі ці голоси мені одній здаються лицемірними?
Я повертаюся в бік його столику, але там нікого вже немає... Мені пощастить, якщо він недалеко відійшов, а то доведеться шукати по всьому корпусу, про що я не хочу навіть думати.
Я вибігаю в коридор в надії зустріти його тут..Пусто..Біжу далі...Яка іронія:переді мною розгалуження на ще два коридори,- більше всього він піде в свою кімнату, тому треба звертати вліво в напрямку правого крила будівлі. Ні, я не йду спокійно, я біжу, біжу, щоб встигнути до того, як він зайде в кімнату. Пробігши хвилину в швидкому темпі, я помічаю, що в коридорах справжня пустка, нікого немає..якщо йому не сподобається моя пропозиція, боюся він мене проковтне, і ніхто про це не дізнається..Ця знайома обстановка підказує мені, що за цим коридором двері в його кімнату, і якщо зараз я його тут не зустріну, то знаючи себе, в мене не вистачить сміливості зайти до нього – я просто підведу всіх...
Хох, я зупинилась: переді мною йшов він, він, я це знаю, без ніяких «але», це він - я вірю...Хм... і тут до мене доходе, що за весь цей шлях я не вигадала, що мені сказати - доведеться імпровізувати:
- Аресе...- голосно КАЖУ я. Він зупиняється..в сутінках коридору я бачу як він обертається, вдивляючись в мій силует...А я невпевнено ступаю, моя ліва рука несвідомо потирає шию - і цей жест видає мою ніяковість..Я наближаюся, його очі впиваються в мене, а мені ні на кого відвести погляд:
- Я хотіла поговори, - починаю я не доходячи до нього ще на два кроки, і застигаю. Він сам неквапливо підходить до мене.. Хух, краще мені самій було обрати дистанцію між нами – тепер вже пізно..
-Я слухаю,- піднімаючи угору брову, він не відводе від мене свого сталевого погляду, я вже відкриваю рота, щоб говорити, але так і стою з напіввідкритими устами, витримуючи погляд його сірих очей, які через густі вії здаються підфарбованими. Я різко переводжу зір на те, що в нього за спиною: коридор в коричневих тонах в сутінках здається таким таємничим, ніби ти зараз перетнеш свою свідомість, потрапивши на інший кінець..
- Лара!- він взяв мене за плечі, щоб струснути?!
- Я тут,- блін, дурна відповідь. - Я хочу попросити у Вас дозволу вийти завтра ввечері моїй групі в місто!- це я від шоку так поспішила з відповіддю?! А досі не могла сказати ні слова..
- Навіщо?- його руки почали спускатися з моїх плеч, щось він затягує цей момент..можна просто відсмикнути їх.
- В наших близнюків день народження, і вони влаштовують свято в кафе,- вигадала на ходу я. Хоча, я це так впевнено сказала - що можна і повірити..
- Надовго?
- Години на чотири,- знову обманула я, коротше завтра веселитимемось за графіком..
- Якщо ти тільки береш на себе відповідальність за цю вилазку в місто?
- Беру,- поспіхом сказала я, щоб швидше піти від нього. Тепер його руки опустились до моїх пальців – мене вдарило током. Я відскочила, зробивши вид ніби все вирішено і готова йти. Я вже збиралась обертатись, коли до мене дійшло те, на що я погодилась.
- А в чому полягає моя відповідальність?
- В тому, що всі повернуться вчасно, живі і здорові, плюс – в тверезому стані,-і на останніх словах до мене дійшла думка, що я підписуюсь зараз на нездійсненні умови. Тому я обережно запитала:
- А що буде, коли я чогось випадково не дотримаюсь?
- Сюрприз.-З посмішкою відповів він, але його позитив мені нажаль не передався. Я піджала рот і покивала - ну, це не дуже впевнений жест на випадок важливих переговорів, але більше мені сказати нічого - розвернулась і швидко, набираючи темп до бігу повернулась до їдальні.
Арес дивився услід доки її постать не зникла за рогом. З його обличчя не сходила самовдоволена посмішка.