Вуд Бігмен проживав в великому гуртожитку, в самому занедбаному районі Лютермаргета, що знаходився біля південного вокзалу, який часто називали Санрайз Стейшин. Південна частина міста ніколи не була привітна, але навіть зараз Санрайз був доволі теплим і щирим. Зимня пора прикрасила білою гладдю вулиці, світло яке сочилося з вікон приємно надихало на прогулянки і освітлювало темні вулиці. Сніг падав помірно і рівно, великими ватами. Вуд жив на самому вищому поверсі свого гуртожитку і вечорами зазирав у вікно, розглядаючи малюнки міста в вогниках. Працював він на заводі по переробці скляних пляшок, на мийному апараті. Робота була монотонна і важка, та і платили мізерні гроші. Вуд ніколи не був ледацюгою, але він не вмів робити щось особливе і не було ніяких професійних навичок, тому брався за все, що можна. Хоча вже протягом чотирьох років, був оператором на заводі. Сам із себе це був чоловік невеликого зросту, худорлявий, але з густим чорним волоссям. Очі були світло сірого кольору, а на лівій щоці невеличка родимка, розміром не більше стержня олівця. Вуду прийшлося багато на чому економити, щоб хватало на їжу і на оплату проживання, але він ніколи не забував відкладати гроші. Відкласти він міг не багато, але все ж який не який запас був.
По суботам, біля однієї з перукарень, один стиліст якій був досить відомий в місті підстригав людей які були не в змозі оплатити собі стрижку. Вуд ніколи не ходив до нього, але вирішив, що можна спробувати.
Наступного ранку він прокинувся, зробив всі свої домашні справи і вийшов з дому. На вулиці було сонячно, хоча і прохолодно. Сьогодні цей перукар приймав відвідувачів у себе в майстерні, що знаходилась на вулиці Стренжлайт, бо на вулиці вже було прохолодно. Черга була ще не великою, але все ж потрібно було трохи зачекати. І от вона дійшла до нього.
- Сідайте, добрий день.
- Дякую.
- То як, що будемо з вами робити.
- Чесно кажучи я не знаю, я довірюся вашій майстерності і баченню.
- Хай буде так, тоді поїхали. – весело сказав майстер і почав скубати то там то сям.
«А гарно виходить» - подумав Вуд. Не пройшло і двадцяти хвилин, як він вже був готовий.
- Вуаля, - сказав перукар. – вийшло дуже не дурно, ви схожі на Вуді Аллена, в молодості.
- Ай справді. – сказав Вуд і щиро всміхнувся.
- Ніколи не пізно змінюватись мій друже, запам'ятайте це, все, що вас оточує може приносити радість і крім цього всього може змінити вас в кращу сторону, треба тільки трохи зусиль і терпіння.
- Дякую вам велике.
- Наступного разу, я чекаю вас в будній день, тільки вже по власному бажанню, хай щастить і щасливого Різдва.
- Вас також зі святом. – сказав Вуд і підвівся.
Він підвівся і вийшов з перукарні. З цього моменту він був іншою людиною, хоч і це була така нісенітниця, звичайно стрижка, але як вона його підбадьорила. Вперше в житті Вуду захотілося просто побути людиною і відпочити від всіх негараздів які в нього були, побути вільною від турбот людиною і зустріти Різдво не самотнім. «От халепа, Різдво вже завтра, що ж робити?» - запитав він сам себе. Думати довго йому не прийшлося, він повернувся додому, перерахував всі гроші які він накопив за деякий проміжок і пішов по магазинам, залишивши частину коштів вдома, щоб були на всяк випадок. Він пішов до секондхенду і почав перебирати речі. За досить невеликі кошти знайшов прекрасне пальто, гарний светр, взуття, сорочку, брюки і капелюх. Після чого подався до кафетерію і купив кави з пончиком, чого не роби жодного разу.
Вуд сидів і посміхався і дивився крізь скло на людей які проходили мимо закладу, на людей які сиділи поруч, на кухарів і офіціанток. Вуд відчув себе живим, живим на повну, він відчув себе людиною, безтурботною людиною.
Повернувся він після обіду, ближче до вечору і поклав речі прати до машини. Пральня була як і багато чого в гуртожитку спільна, тому він був не сам. Розговорився з своїм сусідом, якого недолюблював, навіть трохи посміялися і чесно кажучи, він вже до нього ставився інакше.
Речі були випрасувані і вже висіли біля батареї вдома. Вуд сидів біля вікна і як він часто робив, дивився вдалечінь міста. Час від часу чувся стукіт коліс від потягів, які проходили не так далеко від дому. В руках у нього була чашка з вином, яке він купив перед тим як прийти додому. Воно було не дуже смачне, але в ньому було щось таке, чого не вистачало йому весь цей час. Спокій.
Через пару годин, Вуд сказав сам собі:
- Добраніч тобі, завтра буде новий день і нове життя.
Наступного дня він не находив собі місця, вітав усіх зі святом, відкривав двері і пропускав, і насамперед був просто привітним. Йому це дуже подобалось, набагато краще, ніж ходити похмурим і накручувати себе.
Ближче до вечора, речі вже були сухі і мали приємний запах. Він одягнувся і вийшов надвір. Лютермаргет був переповнений навіть в Санрайзі, всі вешталися, сміялися, падали і качалися в снігу, і це не могло не визивати щиру посмішку в нього.
Вуд вирішив йти, поки щось не припаде до його зору. Сніг все падав і падав, а людей ставало все більше. І ось він помітив бар «Літл Куппер». Він часто бачив його, але не придавав значенню і ніколи туди не заходив, тому рішення було очевидним і Вуд зайшов до бару. Як тільки він переступив порі, він почув і побачив, як люби співають різдвяні пісні і сів біля барної стійки.
- Зі святом вас, чого бажаєте? – запитав бармен.
- Мені будь-ласка келих вашого нефільтрованого пива і стейк
- Буде зроблено пане, сідайте. – і усміхнений бармен налив пива.
- Дякую. – сказав Вуд і вся ця атмосфера ,пісні сміх, люди, вони знову пробудили в нього життя.
До нього приєднався якийсь чоловік який замовив теж пиво і на додаток крильця.
- Гарний буде вечір пане, га? – сказав чоловік і теж йому всміхнувся.
- Так, цей вечір буде незабутнім, мене звати Вуд, Вуд Бігман.
- Ларенс Крістоф, дуже приємно.
- Думаю нам теж треба приєднатися до свята і співати разом з усіма. – сказав Вуд.
- Таааак, я не проти, будьмо!
Келихи зійшлися і цокнули, і так настала перша тепла лінія, після довгої зливи в житті Вуда, який жив у Лютермаргеті в районі Санрайз Сейшин.
***
Через пів року, Вуда підвищили до управляючого свого відділу і однієї середи, у вихідний, він зайшов до перукарні на вулиці Стренжлайт.