Я нишком тікав в смарагдовий ліс,
Де квітки би випили моїх сліз.
Ба я не барвив його в чорняве;
Відчув, як щось легке обійняло.
Турботливий легіт змахнув сльози,
Віддав етер, щоб зробити подих.
Показує мені танок листя,
І з нього ж вчинив мені намисто.
Змусив гравітацію забути,
Сміх повсюди весело роздутий,
З ним квіти не співають про журбу.
Під кінець мовив, що завше є дім,
Зі мною смуток та щастя вітрів,
І я просто посміхнувся йому.