Густий сірий туман закутує тебе з усіх боків. Ноги тремтять, а серце б'ється з неймовірною швидкістю. Таке відчуття, ніби секунду тому ти впала з великої висоти на те місце, де зараз стоїш. Але піднявши голову і подивившись у висоту, ти нічого не побачила, лише цей сірий туман... Ноги знову рухалися самі собою, не слухаючи наказів твого мозку. Але куди вони вели, ти побачити не могла. І ось нарешті твої очі змогли помітити хоч щось, а саме натрапити на гілки старого дерева. Вони прорізали цей надокучливий туман, даючи невелику нагоду подивитися що попереду. Ноги наступали на все більше і більше каміння, даючи зрозуміти, що ти на скелі. Ідучи далі, ти натрапила на величезне старе дерево, гілки якого спокійно погойдувалися від маленького вітерця.
-Яке величезне... - сказала собі під ніс. Зрозумівши, що нарешті можеш контролювати свої рухи, ти пішла ближче до цього дерева.
-Туман ... він .. - сказала ти собі під ніс, побачивши, що сірі навколо хмари почали розсіюватися. Ось нарешті можна добре озирнутися навколо. І перше, що тепер впало тобі в очі - це хлопець, що стоїть недалеко від дерева. Хоч він і був досить далеко, ти змогла його добре розглянути. Хлопець був досить високим з легким кучерявим каштановим волоссям і трохи гострим підборіддям; спортивної статури, але досить худий; одягнений він був у білу футболку з написом на спині, у чорних джинсах та кросівках. Це кучеряве волосся здавалося тобі неймовірно знайомим, хоч і раніше ти його не бачила. Щось ніби тягнуло тебе підійти до цього хлопця.
І знову ноги не розуміють вказівок і йдуть прямо до мети. "Що ж робити?" - Запитуєш саму себе, але не заспокоюючись продовжуєш йти. Хлопець стояв до тебе спиною, лише трохи повернувши праве плече. Він спокійно дивився собі в далечінь, не помічаючи тебе. Підійшовши ближче ти змогла оглянути його вже краще.
-Хто він? - бурмочиш собі під ніс продовжуючи йти. І ось ти вже стоїш поряд із стовбура цього великого дерева, трохи ховаючись за ним. Не відводячи погляду від хлопця, ти випадково зачіпляєшся за коріння старої рослини і падаєш на землю. В цей момент погляд незнайомця націлився на тебе.
-Та що зі мною таке ... - лаєш саму себе, продовжуючи валятися на землі. Ноги тремтять, не даючи можливості встати і сховатися подалі. Але піднявши голову перед тобою вже стояв знайомий силует. Його очі пильно дивилися на тебе, вивчаючи з ніг до голови. Вони практично вчепилися в дівчину, що лежала навпроти, не даючи їй спокійно зробити будь-який рух.
-Все гаразд? - запитав хлопець. Прозвучало це досить спокійно, навіть впевнено. Його грубий і сильний голос дзвенів у твоїх вухах, не даючи зосередитися.
Серце майже виривається з грудей, руки тремтять, і очі на емоціях миттю відкриваються.
-Ах ...! - Віддихавшись, ти встаєш з ліжка і знову підходиш до дзеркала. Подивившись на своє виснажене обличчя, ти повернула голову у бік будильника. На годиннику 7:30, значить настав час збиратися.
-І чому він не спрацював? - Запитуєш саму себе і підходиш вимикати механізм.Ще в піжамі ти спускаєшся на перший поверх поснідати.
-Айміро, у мене хороша новина.—з інтригою сказала твоя мати. —Наступного тижня ми їдемо до заміського будинку Тіни на кілька тижнів.
-Знаю, мам .. - Швидко відповідаєш ти їй.
-Так ось про що ви так довго вчора розмовляли. Ну, тоді будь готова, тиждень швидко пролетить. Якщо щось треба купити, ми можемо післязавтра піти по магазинах.— продовжила розмовляти твоя мати, поїдаючи свіжо-смажений стейк.
***
Як і говорила твоя мама, тиждень минув дуже швидко. Ви встигли пройтися магазинами і скупити одяг на місяць вперед. Вдома:
-Айміро, де твої речі? - голосно прокричала жінка в сусідній кімнаті.
-Я вже поклала їх поряд із входом. - відповіла ти їй.
-Візьми ще свої фарби. Може потрібно буде щось намалювати. Там дуже гарна природа, впевнена тобі захочеться сісти за мольберт.
-Картини не малюють, а пишуть. Це по-перше. А по-друге: я завжди у поїздку беру із собою свої фарби. — сказала ти, дивлячись у дзеркало і поправляючи своє руде волосся.
-Ну тоді залишається чекати машину Тіни, - промовила Камілла (так звати твою маму).
-Я подзвоню їй. - сказала ти, витягаючи з кишені телефон і набираючи номер подруги.
Чути було лише довгі гудки — дівчина не відповідала.
-Дивно... - пробурмотіла ти собі під ніс.
-Що таке? - Зацікавлено запитала твоя мати.
-Тіна не відповідайте. Таке рідко буває.
-Вона, мабуть, поїхала в аеропорт, забирати брата. - швидко продовжила жінка.
-Якого брата? - Здивовано запитала ти.
-Я хіба не казала? З вами буде ще її двоюрідний брат із батьками, і може з молодшою сестрою. Ви з ним знайомі, в дитинстві разом проводили багато часу. — почала пояснювати Камілла.
- Щось я не пригадую, щоб у дитинстві гралася з братом Тіни. - обурено продовжила ти.
-Він старший за тебе на рік. Думаю, коли побачиш його, згадаєш.
За кілька хвилин тобі на телефон надійшло повідомлення від Тіни:
"Виходьте, ми поруч із вашим будинком☺️". Ви швидко взяли свої речі і спустилися ліфтом на перший поверх, після чого вийшли на вулицю. Не встигнувши й озирнутися, як на твоїх плечах уже буквально висіла подруга, обіймаючи з усієї сили.
-Айміро! - Вигукнула дівчина в твою сторону.
-Якщо продовжиш так сильно обіймати, мене вже не буде. - Жартувала ти над подругою. З машини вийшли батьки Тіни. Її мама-Беатріс, і батько-Людовік, підійшли до вас. Чоловік узяв ваші валізи і заніс їх у багажник. Окрім родини Вард, де єдиною дитиною була Тіна, приїхала на окремій машині ще одна — сім'я Браунів: чоловік Карл і дружина Аліса. У них є двоє дітей - Ернест і Крісс. Вони сиділи в машині (окрім Крісс- вона вирішила не їхати, а відпочити з подругами поки не буде батьків), і тільки Аліса вийшла на хвилинку. Жінка була досить висока, десь 1,70 см, темне каштанове волосся додавало до її віку, ще два або три роки, а довгі й стрункі ноги руйнували думку що вона старша за твою матір.
-Каміло! Давно не бачилися. – радісно зустріла вона свою давню подругу.
-Боже, Алісо, та ти тільки гарнішаєш, - сказала твоя мама і всі від душі посміялися.
-Та мені тільки 36. Ми майже однолітки, пам'ятаєш? - Продовжила Аліса.
-От тільки ти народила на рік швидше за мене і Беатріс. - продовжила Камілла.
- На рахунок дітей. Айміра стала такою красунею, око не відірвати,— сказала Аліса, дивлячись у твою сторону.
-Спасибі, тітко Аліс.. - Ти трохи збентежено подякувала жінку і пішла з Тіною в машину.
-Дівчата правильно роблять, нам настав час їхати.
Під час їзди ви з Тіною говорили про що тільки могли, і навіть не помітили, як майже доїхали.
- Ще 5-6 хвилин і ми будемо поряд з будинком, - сказала мама Тіни.
-Ого, так швидко? - Здивовано запитала сама Тіна.
- Ви розмовляли весь цей час, тому так і здається.— відповіла твоя мама, і скориставшись моментом спитала: — Тіно, як змагання з волейболу?
-Тіткао Каміло, перше місце завжди у моєї команди. Ми виграли черговий чемпіонат міста. — радісно похвалилася дівчина.
-Було складно? - Продовжила розпитувати вже ти.
- Нашими суперниками були учні школи Phillips Academy Andover, звичайно ж було складно, - відповіла Тіна.
-Ця школа з десяти найкращих. - наче уточнюючи, продовжила ти.
-Так само як і наша, - втишливо сказала твоя подруга - The Putney School і Phillips Academy Andover вже давно не в найкращих відносинах. Ми змагаємось між собою вже десять років, хоч і дерекція навчальних закладів вважає, що обидві школи на одному рівні. Але навіть з такою силою вони не змогли перемогти, між іншим вони програють нам вже вп'яте – сказала Тіна з єхидною посмішкою. – Завдяки цьому виграшу, капітана команди відправляють на чемпіонат країни.
-Ти поїдеш на чемпіонат країни!? - Ти з великим подивом вигукнула на весь салон машини.
-Так.-коротко, але ясно відповіла Тіна на твоє здивування.
-Вітаємо, Тіно- сказала твоя мама - Ти повинна добре себе показати.
-Не сумнівайтеся, я зроблю все, що в моїх силах.
Ви під'їхали до великої будівлі у сучасному стилі у темно-сірих та білих тонах. Припаркувавшись на досить маленькій парковці поряд з будинком, ти швидко вийшла озирнутися.
-Давно я вже тут не була, - пробурчала собі під ніс.
- Пам'ятаю, як ми колись разом тут гралися, стільки шуму було. - Продовжила подруга, яка підійшла до тебе секунду тому.
Будинок був оточений деревами, а точніше густим лісом. На задньому дворі був величезний сад із різними видами рослин: від звичайних видів троянд, до рідкісної Алстромерії пелегринської. Двоповерховий будинок, оточений досить великою територією, дав можливість на хвилину поринути у далекий від галасливих буднів світ, де можна спокійно відпочити разом із рідними людьми. Звичайно ж, довго пробути в цьому світі тобі не вдалося, мама швидко покликала допомогти з багажем.
-А де тітка Аліса? - Запитала Тіна у всіх, хто був поруч.
-Скоріш за все розбираються з документами, тому й не виходять з машини. - сказала її мама і продовжила, - Людовік, піди подивися що там у них, може допомога потрібна.
- Звичайно, - відповів чоловік і зробив як сказала Беатріс.
Він не встиг дійти до машини, як тут вийшли містер та місіс Браун. Карл пішов за речами до багажника, а Аліса відчинила задні двері автомобіля, після чого хтось віддав їй кейс із гітарою. Людовік тим часом підійшов допомагати Карлу.
З машини почувся сильний і досить грубий голос хлопця, який за хвилину вийшов до свого батька, знімаючи з голови навушники та підвішуючи їх на шию. У цей момент ти якраз повернула свою голову у бік Браунів і від подиву застигла.