Вона знову приходила уві сні. Завжди в темній каюті, завжди без лиця. То спиною до нього, то просто її світле волосся опускається вниз, закриваючи лице. Мамай кричав їй, волав, що аж вени на шиї випинались, але не чув власного голосу. А вона в якийсь момент йшла і раптом провалювалась вниз, крізь дошки корабля.
Після цього Мамай прокидався. Завжди спітнілий, завжди тяжко дихаючи. Вона не перестане, — говорив собі козак.
***
Заклад Лео був весь закладений столами, де постійно точилась гра. Там закладалось капітанство, раби, кораблі, боргові зобов'язання. Там продавались душі Богу Азарту. А Бог азарту хитрий — ти думаєш, що можеш виторгувати дорожче за свою душу, аж поки не зрозумів, що продешевив, але угода укладена, а ти ще й винний.
Можна було сказати, що заклад Дикуна Лео "Щасливі вісімки" це один суцільний ігровий стіл в напівтемряві, де збирались простофілі та шулери всіх специфік. Лео ж обладнав кабінет над ними з балконом з видом на своє маленьке королівство шулерства.
Мамай йшов за його слугою, готуючись до зустрічі з його хазяїном. Він крадькома оглядав столи, котрі майже ніколи не бували пустими. Цікаво, за котрим з них Гро-Алор програв всі їх збереження, загнавши їх в борги?
Вони піднялись по сходах, минувши кількох працівниць закладу Мадам Шафо. Карти та повії — рука руку миє.
Лео пив ром зі склянки, стоячи на балкончику і поглядаючи, що діється за його столами.
- Я був тут, майже однаково з Аресом. Колись Затока Воронів була просто скелями та водою, що жадала повернутись в морське лоно. Колись жоден поважаючий себе пірат не зупинився б тут. Тепер жодний поважаючий пірат не пропустить можливості зайти сюди. Для деяких з них "Щасливі вісімки" стали домом...
- І борговою ямою. А в далекій перспективі й останнім цвяхом у труні.
- Котрі вони самі й збудували. — Лео повернувся до нього лицем. — Я не змушую їх програвати усе.
- А я не змушую ворогів вмирати, коли стріляю навмання.
Дикун Лео всміхнувся. В співрозмовнику він цінив гостроту язика, та вміння сказати влучне слівце. Мабуть, він скаже Мамаєві слова комусь іншому, видавши їх за свої власні.
Лео першим сів за стіл, запросивши Мамая приєднатись. Козак протягнув крісло по підлозі зі скрипом і сів.
- Мамаю, перейдімо до справи. Може розпалимо люльку, чи зіграємо в партію, доки розмовлятимемо? Випити не пропоную, ти вже не ображайся.
- Це ти не ображайся за одного зі своїх слуг.
Лео набив люльку тютюном і передав Мамаю. Козак майже миттєво розпалив її. В напівтемній кімнаті піднявся густий сірий дим.
- Та я сам думав його пристрелити, бо остогид мені. Ходив з таким важливим видом, ніби він тут хазяїн. А я цього не люблю, ти ж знаєш.
- Знаю. Так чим зобов'язаний?
Мамай передав люльку Лео. Коли той потягнувся по неї, Мамаю захотілось увігнати йому лезо шаблі межи очі, але він не став цього робити. Покарання за порушення одного з чотирьох законів жорстокі.
- Я недавно дізнався з великої землі про корабель набитий цінностями. Кажуть, мав плисти до Каффи з Шейлару. Але, оскільки зимою море мертве, то плисти він мав з гаком...
І проплисти недалеко від них. Мамай знав морську карту, знав силу і напрями вітрів. Корабель, що йшов би з Шейлара на Каффу в таку погоду на морі, або заблукав би, або розбився об скелі. Значить він повинен йти в обхід...
- А в мене якраз один капітан програв ледь не власний корабель. Жаль його стало. Думаю: нехай відпрацює борг. І своє становище підправить. Команді заплатить. Суцільна вигода нам всім...
Мамай не перебивав. Мабуть, капітан мав програти більше Гро-Алора, щоб наважитись плисти зимою.
- Що сталось далі, я не знаю. Але до мене дійшли чутки, що Гарпію, корабель котрий я послав по золото яничар, бачили біля одного з островів рабовласників. Хотілось би дізнатись, що сталось з екіпажем...
- Живих не залишати? — Перебив Мамай.
- Що?
- Ти чув, Лео. Тільки не розповідай, що тебе дійсно цікавить доля команди Гарпії. Раджу Восьмипалого я знаю достатньо добре, щоб розуміти, що його присутності тут ти не потерпиш. Він жодного разу не програвав у карти. Навіть не уявляю, як тобі це вдалось.
Чесно кажучи, Мамая засмутило зникнення бусурманського диявола, бо саме його він хотів попросити допомогти відіграти борг Гро-Алора. Кращого шулера годі було шукати. Видно найшла коса на камінь...
- Ти занадто жорстокий, Мамаю! — образився Лео. — І перекладаєш якості свого характеру на мене. Я всього лише підприємець, маю свій заклад, і все.
- І ти б хотів, щоб я привіз його та його команду живими?
Лео на мить замовк. Він крутив пальцем свої золотисті кучері, обдумуючи свої наступні слова. Врешті він не сказав нічого, заперечно похитавши головою.
- Можеш взяти один з закладених кораблів. Команда...
- Команду я зберу сам! — перебив Мамай. — При всій повазі, але я б волів довіряти тим, з ким пливу.
- Що ж, воля твоя. З тобою відправиться лише двоє з моїх людей.
Позаду Мамая з тіні вийшов Німий. Він повільно, немов пливучи по підлозі, пройшов попри Мамая і став позаду Лео.
- Я й не знав, що він так вміє! — Мамай не ховав свого здивування. — Думав то в тебе там шафа стоїть.
Німий жарт не оцінив. Його червоні очі люто зиркали на козака.
- Вам вже доводилось битись пліч-о-пліч. Думаю, ви поладнаєте.
Мамай подивився на Німого. Він спокійно стояв збоку біля Лео, готовий кинутись на Мамая щомиті. Шкіряний жилет закривав тіло, залишивши лише татуйовані руки.
Червоні очі було видно і в темряві. Він не походив на довгокосих, могутніх дикунів. Лисий череп, худорлява статура, все тіло в синіх чорнилах. Навіть на лиці не залишилось місця. На поясі два мисливських ножі. Ідея взяти його в команду Мамаю не подобалась. Тихий, безшумний, спраглий до насильства вбивця їм ні до чого. Ще й на боці Лео. При можливості потрібно буде перерізати йому горлянку й викинути за борт корабля — вирішив Мамай.
- Гаразд, а хто другий?
Однаково, нікого гірше Лео не дасть, — вирішив Мамай. Але ім'я котре назвав Дикун Лео змусило його подумки, а потім і не подумки вилаятись.
- Другим з тобою попливе Хаграст. Правда він ще не знає. Але ти ж повідомиш його, правда, капітане?
***
Гро-Алор з Джалалієм мовчки вислухали свої обов'язки, кивнули й розбіглись, пообіцявши ще до вечора набрати необхідну кількість людей. Де вони їх набиратимуть, Мамай не відав, але здогадувався, що Гро-Мор вже міг спробувати йому перешкодити.
Він зіщулився і закутався в куртку, потерпаючи від вітрів, що нарівні з піратами жили в затоці Воронів. Сніг в затоці не випадав, але це не заважало Соленому морю покриватись льодом, роблячи більшість морських подорожей небезпечними. Диво, що Мамай зміг колись привести сюди корабель, не потопивши його перед тим.
Проте тепер завдання стояло вивести звідси корабель і довести його до приблизного місця, де Гарпія могла перестріти бусурман. Це за умови, якщо таки зустріла...
На вулицях Затоки Воронів було пусто. Доки Мамай дійшов до домівки він аж занадто замерз та зголоднів, від чого злість з нього так і перла. Перед дверима він зупинився. Прислухався. А тоді дістав шаблю. Всередині хтось був, судячи зі знятого замка.
Раніше він би влетів, вперіщивши їх ногою і відкривши вогонь з пістолів. Але спогад про ту дівчину на кораблі, про котру він не знав нічого, навіть обличчя не бачив, його зупинив. Тому, з шаблею напоготові він, користаючись шумом вітру, тихо їх прочинив і обережно зайшов усередину.