Руки поповзли по її тілу, Дан схилився над дівчиною і жадібно покривав її губи поцілунками. Кров вдарила в голову, а потім спустилась униз. «Некерований, прекрасний і солодкий, як персики у серпні». Коли він спустився до шиї дівчина обхопила його ногами, і темні руки теж зімкнулись на твердій шиї. Гучні видихи розлітались вздовж стін. Дан однією рукою тримав її за сідницю, а другою стягував корсет. За декілька секунд Лада опинилась на своєму ліжку, лежачи на спині. Хлопець провів пальцями від гомілки, вище до коліна, до стегна і вчепився в оголену шкіру. Він подивився на неї, срібноволосу, магічну, блакитнооку красуню, його груди піднімались від тяжкого дихання. Ноги у мокрих штанях дотикались до її внутрішньої частини стегна.
Дан обережно потягнув знімаючи сукню, Лада допомогла йому, хоча і прикрила очі від сорому. Тканина впала складками біля ліжка. Вона була прекрасна: з тонкою талією та невеликими грудями, сперлась на задні руки й дивилась прямісінько на нього, довіряла йому, відчувала, як швидко змінюється її життя прямісінько у цю мить. Данові поцілунки перебігли на ключиці, лишаючи мокрі сліди. Кожен дотик обпікав, розтікався по молекулах тіла і лишався на подушечках пальців. Лада хотіла торкатись усього його, бути з ним, бути ним. Він затримався нижче, переводячи поцілунки до грудей, виводячи кола язиком. Ледь помітно Лада не змогла стримати стогін. Його пальці почали масажувати найчутливішу її точку, на язику стало солодко. Стіни оповив персиковий запах і Лада впала на спину прикривши очі. Він цілував її живіт і продовжував масажувати, Лада не стримувала важке дихання.
Дан відгорнув з її обличчя срібний локон, наче хотів переконатися ще раз... Подумки він запитав: «Ти точно цього хочеш?», брови піднялись даючи їй знак. Лада кивнула. Переживання блукали під ребрами. Дан повільно подався вперед і зупинився не відриваючись від її прекрасного гострого підборіддя.
— Ти в порядку? — Стурбовано поцікавився він.
— Мг, — відповіла Лада позитивно, хоч і в животі відчувався легкий біль.
Дан продовжив втискатись стегнами й тягнучі відчуття змінились мокрими та приємними. Вчепившись пальцями у простирадло, Лада віддалась своїм відчуттям. Волосся на його ногах терлось об її шкіру, язик обводив мочку вуха і шию. Дан обережно провів по її грудях, за цим послідувало тремтіння її тіла. Ще декілька повільних поштовхів, і ще, Лада обхопила його ногами. Хвилі насолоди розлились тілом і дівчина на декілька секунд затримала подих. Вона згадала свої відчуття, коли занурювалась у Джерело під час ритуалу — зараз було навіть краще ніж тоді. Тіло обм'якло, сили покинули її, приємна втома надавила на м'язи. Сповільнюючись хлопець рикнув і опустив носа у її пасма. Спокій і тиша забриніли навколо ліжка.
Вклавши голову у нього на грудях, відьма вперше була Ладусею, маленькою ніжною дівчиною, що закохалась, Дан не відводив від неї очей і просто слідкував за довгим зморшкуватим носом, темними плямками ластовиння і довгими віями доки дівчина не заснула.
Він пригадав сварку, що щойно сталась:
— Яка до біса Уляна, — усміхався він.
— Я не сплю ще, — сонно пробурмотіла Лада.
***
Спогади про день пульсували, коли вона обідала, збирала часник, вдягалась на вилазку, дивилась у дзеркало, щоб повернутись у реальність. Разом вони полагодили місток і Дан відкрив рота, коли зрозумів, що насправді Лада і сама впорається з настільки важкою справою.
— Ти така сильна і така безпорадна, — задоволено підмітив хлопець. — Чи це тільки коли я поруч?
Дівчина розчервонілась.
— Припини.
Дан поцілував її у лоба.
— Мені уже час, зустрінемось завтра?
— Як і завжди. — Дан торкнувся голови двома пальцями й подав жест на прощання.
Лада переступала корінці, сьогодні обута у високі чобітки, бо кожного дня ходити босою вночі було неможливим.
— Я можу померти з хвилини на хвилину, а в мене у голові якісь дурниці. — Звернулась Лада до своєї кішки, що йшла поруч. — Треба сконцентруватись, відчути світ навколо. Усе таки це моя земля.
Кішка не відповідала.
Вони пройшлись звичним маршрутом — знову нічого. Лада встала на коліно, щоб погладити свою шоколадну подружку.
— Тільки ти мене розумієш на усі сто.
Ззаду почулись кроки. Дівчина не чекаючи, схопилась за ножик. У різкому повороті, Лада кинула зброю в бік шуму. Постать стояла серед пшениці занадто далеко, щоб ніж влучив. Капюшон прикривав обличчя, здалеку не відчувалось нічого. Прикинувши де стоять пастки, Лада не могла зрозуміти, як ворог зміг непомітно крізь них пройти. Одна за одною летіли стріли, ворог почав бігти висипаючи за собою шкідливий порошок, потрібно було затамувати подих. Лада побігла на зустріч, деколи спиняючись, щоб прицілитись. Чохол помітно пустішав.
— Ну-бо, як татко вчив.
Вона присіла навела лук на противника і спокійно видихнула. Стріла пролетіла свою відстань і поцілила у бік фігури. Не видуваючи звуків, людина схопилась за плече і пришвидшилась у декілька разів. Слідом бігла Лада, та не могла наздогнати. Боліли груди, ноги й голова.
— Якщо я змогла поцілити у руку, я зможу поцілити й у серце, вона ж вернеться завтра. Якщо ця людина ще досі тут, у неї як і у мене лишилось мало часу і лише козирі у руках.
***
— Ладусю, зірочко, то ти поясниш мені, що придумала? Це по тій справі, що той дивний чоловік говорив?
— Він не людина, він дух. Вітер. Усі вітряні потоки його дітище, назвемо так.
— Не важливо, мене більше цікавить до чого тут ти.
— Хтось заважає моєму округу, конкурує зі мною. Не знаю, напевно, щоб звільнити для себе місце.
— Нащо ті округи?
— Так за правилами треба. — Занадто легко збрехала вона. — Як охорона природи.
— То ти наш місцевий лісник.
— Й гірник, й річковик.
— Мати буде у захваті. — Покрутив він головою.
— Ні, тільки нікому не кажи, буде іще одною нашою таємницею.
Відьму дивувало, яке враження на Дана складала магія. Селяни побоювались її, ненавиділи, а він захоплювався.
— Що там Уля?
— Не говорить зі мною. Ти доречі не говорила, що усе таки їй щось відповіла.
— Вона думала я тебе приворожила.
— А що ні? — Дан підхопив її під талію і поцілував у щоку.
— Якби хотіла вже когось причарувати, то обрала б не тебе.
— А що зі мною не так? — Ямочка проступила на лівій щоці.
— Перше — незграбний, друге — балакучий, третє — неможливо тебе позбавитись. — Лада загинала пальці. — Продовжувати?
— Неймовірно смішний і веселий, ти забула додати та красивий наче один із твої Вищих.
Лада сміялась:
— Я не бачила Вищих.
— Давай ще раз повторимо. Ти будеш стріляти, а я побіжу за тим у кого ти поцілиш.
— Ага.
— Не думала стріляти так, щоб не треба було ні за ким бігти.
— Дурнику, досить, це важливо. — Насупила Лада брови, — Забери, будь ласка, ось ту скриньку з верхньої полиці.
Дан озирнувся у вітальні, щоб знайти хоч щось, на що можна було б вилізти, а потім усвідомив, що дістане і так. Лада роздивлялась свої записи на столі з ніжками сплетеними з корінців.
— І ще другу... — Дівчина придивилась до його високої статури, у жовтому світлі він здавався іще більшим через падаючу тінь.
Міцні ноги, широкі плечі, руде волосся у різні боки. Насупивши брови, як вона робила завжди, Лада зупинилась на плечах. На лляній сорочці Дана проступали багряні сліди. То була свіжа кривава рана. Тканина просочувалась темно-червоною рідиною і пляма ставала більшою.
«Схоже на різану рану... наче від пострілу стріли». — Занадто швидко зрозуміла вона. У відьми запаморочилась голова. Стіни вітальні закружляли навколо.
«Не може бути».
Лада приглянулась ближче і мимоволі спогади полетіли у її голові. Він був її ворогом коли уперше сюди зайшов, кожного разу коли говорив до неї, коли цілував, коли вдавав, що зачарований нею. Пройшло менше секунди, коли хлопець спустився зі скринею і зрозумів, що вона здогадалась. Лада навіть не могла проковтнути слину. Він знав, що збирається її вбити, сьогодні, чи завтра, хай там як, противника має бути знищено.
«Як я не помітила раніше?» — Відьма ще і ще згадувала усе, що між ними відбулось. Пригадала, як думала про нього перед сном, як чекала на нові зустрічі, як довго вмовляла себе довіритись йому. Вчорашній день промайнув у думках, а унизу живота досі лишився легкий біль. — «Невже він кожного дня приходив сюди, щоб убити мене? Я не хочу вірити, тільки не він, тільки не зараз».
Зі звичайною холоднокровністю вона дивилась на Дана, щелепа напружилась від злості, серце калатало. Вперше після смерті батька, вона не знала, що мусить робити. Хлопець не промовив ні слова, свідомість покинула тіло.
Швидко, різко, некеровано Лада навалилась на нього усім тілом підсилюючи рухи магією. Навколо неї загустилось повітря, від волосся відходили легкі смужки чорного пару. Дан здивувався і не встиг заблокувати атаку. Широкі плечі вдарили об шафу і склянки у ній цокнули позаду. Вихопивши ніж на його поясі, дівчина притисла його до горла. Лезо драпнуло шкіру і Дан по-вовчому шкірився.
— Ти.
— Я. — Сумно відповів його солодкий голос.
— Нащо?
— Мені обіцяли місце у кривому королівстві, поруч з однією відьмою. — Відвів він очі у бік. — Безсмертя, гроші. Усяк краще ніж ті корови на хуторі.
— З якою відьмою? То їй вигідно, щоб я щезла?!
— Не знаю кому це вигідно, завдання передав Вітер.
Лада зловила себе на думці, що він завжди усе знав і лиш брехав про зацікавленість. Завжди. З першого їх знайомства, нагадала вона собі ще раз.
— Кажи! — Лада натиснула ладом сильніше. — Що за відьма, яке завдання?! — Чорні потічки магії навколо неї слабли.
— Відьма, то дівчина яку я кохаю. — Данове обличчя видавало смуток. — Колись кохав. — Додав він.
— Я уже зрозуміла, що кохати ти можеш декількох.
— Ладусю, пробач, як таке можна прощати. — Він притримав її плечі, але відьма уперлась передпліччям так, щоб заблокувати його рухи. Руки боліли, але Лада не ослабила хватку.
— Руки! І давай без ось цієї нудоти. — Лада усе ще стояла статично та не розуміла, чому він не скидує її. Адже при їх різниці у вазі, Дан міг би спробувати атакувати.
— Вітер обіцяв мені безсмертя, що я зможу служити при дворі, разом з нею. Сказав, що потрібно щоночі ходити за тобою, діставати руни, труїти воду. Сказав що ти швидко здасися і тебе заберуть Вищі на суд. Приносив листи від моєї коханої, роздавав інструкції. — Дан похилив голову. — Сказав, щоб я сходив до тебе познайомився, підлив отрути й тобі у їжу. — Він спробував висвободитись від її рук.
— Далі. — Не дозволила вона.
— Я не розумів, я закохався у тебе, по справжньому, хотів наблизитись і просто закохався. Ти чарівна, така чудернацька. Ще у перший день, я розумів, що не можу тебе труїти.
— Та продовжував заважати моїм ритуалам.
— Вітер погрожував. Сказав, що угода є угода і як не буду слідувати, то і сам втрачу своє життя. Я не знав! — З очей проступили сльози. — Я хотів кращого, поводився як самозакоханий дурень.
— Як завжди загалом. — Прошепотіла вона абсолютно беземоційно і втупилась крижаними очима у його розчервоніле обличчя.
Вчора вона мліла від його дотиків, а сьогодні безжалісно притискає ніж до горла.
— Я не хочу безсмертя, я не хочу до Вищих і ладен усе життя пасти тих корів, Ладо. — Він майже кричав. — Прошу тебе, пробач, зрозумій мене, Ладусю! Домовмось з Вищими, розірвемо угоду, втічемо, хоч що. — Щиро виривалось з уст Дана, сльози здавили горло.
— У кривому королівстві кажуть: «Не водись з духами, бо дні зоставиш муками. Не бери у Вищих, бо лишишся нищий. Не тягайся з богом, бо пропаде дорога». — Лада посміхнулась одним куточком рота, де зібралась гіркота від несправедливості. Сум розповзався по темній шовковистій шкірі.
Вона притулилась губами до його окроплених сльозами губ. Час застиг. Біль здавив груди, живіт, свідомість. Лада встромила ніж поміж його ребер прямо у серце. Губи відірвались від неї, у погляді Дана впала пелена. Бездиханне тіло повалилось на підлогу і криваві калюжі почали розтікатись по старому дереву. Золоті очі усе ще пусто дивились у стелю. Лада почухала кривавою рукою носа і слід лишився на обличчі. Під ногами розтікалась багряна рідина. Вона відчинила двері, щоб подивитись на місяць, що майже підходив до повні. Кругленьке обличчя з пишними темними губами засвітилось у місячному сяйві. Жаль пішов разом з Даном.