Останнє коло Пекла, найхолодніше, крижане озеро. Нема тут нікого, абсолютна тиша. Куди йти далі – не зрозуміло, прийшов час відпочити. Заплющив очі на мить і відразу почув голос знайомий: «Я тут». Обернувся, оглядаюсь навколо і нікого не бачу. З-під криги сяйво блищить, а після — коханий пливе до поверхні, але не може випливти, товстий лід заважає. Б'ю, і б'є вже з рук — кров ллється, а повітря в легенях закінчується. В очах життя зникає, щосили арфою вдарив я, і лід весь зламався. Пожертвувавши арфою, зберіг життя коханого. Плинув до нього і міцно обіймав у холодній воді, теплотою сердце налилось.
Поцілунок за поцілунком, і знову разом. Випливши з озера, сидимо на березі, цілую його в лоб. Але щось не так, чи мені просто здається? Серце відчуває, а розум не приймає. Доторкнувшись до тіла, тепла знайомого не відчуваю, розбираю тільки його голос: «Це я».
Але чи вірю в ці небилиці я?
Пройшов сім кіл Пекла і кого ж знайшов? Не свого коханого так точно, в очах нема тієї іскри. Чужий, але не рідний.
— Ти не він, — промовляю. В ту ж мить змінюється його вигляд, світле волосся, чорні насуплені брови, золотисті очі і роги чорні, а крила білі, як пухнасті хмари. Не таким його уявляв, не червоний чорт з копитами та хвостом, він ангел.
— Я можу принести тобі більшу насолоду, ніж той твій хлопець, тільки дай мені те, що є в тебе.
— Не потрібен ти мені і задарма, піду я далі.
— Як смієш ти, людино, так казати. Поклонись царю Пекла.
Присівши непомітно взяв частину арфи, загострений уламок. Не слухавши далі Люцифера, вдарив йому в шию, впавши велич він втратив. Кров'ю подавився і на березі помер, а я продовжую свій шлях. Застрибнув я у озеро, і забрав мене водоверт, із заплющенними очима я наче летів кудись, далеко від Пекла. Серце холод охопив.