Земля, головний офіс корпорації
Пальці Кейт якось мимохідь торкнулися скронь. Дівчина думала. Думала, що тут можна зробити. Час, брат, шанс вислизали з її рук. Чому ж він такий впертий?
— Нам потрібно йти.
Кейт підняла голову і глянула на Лі, свого чоловіка, котрий у білій формі ледь не зливався з теж білою стіною її кабінету.
— Знову він? Облиш.
— Не можу, — вона обернулася до нього і рвучко підвелася. — Уявляєш, він спеціально ходив до банку, щоб заборонити будь-кому сторонньому оплачувати свої рахунки. Я дізналася про це сьогодні, коли транзакція не пройшла.
Дівчина зміряла кімнату роздратованими кроками, але це мало допомогло.
— Ти надто його опікаєш, — похитав головою чоловік.
— Він мій брат, Лі! Останнього разу, коли Шон вчасно не заплатив за користування Ніру, та почала йому показувати рекламу. У голові. Ти ж знаєш як це робиться, коли ти займаєшся власними справами й раптом не бачиш і не чуєш нічого, окрім її реклами, — вона затулила долонею рота, намагаючись спинити власні слова, а разом з ними і спогади. — Він не такий як ми, Лі. Він...
— Зманіжений егоїст, котрий не думає як житиме завтра, бо в нього є для цього сестра, — чоловік обійняв Кейт за плечі. — Облиш його хоча б на сьогоднішній вечір, люба.
— В мене лихе передчуття, Лі. Лихе.
Чоловік уважно глянув у її очі, на ці стримувані сльози від того, що не можна втрутитися, допомогти, підстрахувати. Це ламало її. Він мусив щось зробити, хоча б заспокоїти.
— Коли у нього не стане чим платити за Ніру, обіцяю, що силоміць підключу його до якоїсь соціальної програми. Їх так багато зараз. Я щось придумаю, Кейт. Обіцяю. Та і Ніру пригляне за ним.
— Дякую тобі, — дівчина опустила очі, а потім прошепотіла ще раз "дякую" тій, що завжди слухала.
Обіцянка наостанок блимнула далеким світлом у вікні витонченого скляного хмарочоса, де стояли в обіймах двоє, Кейт та Лі. Вогник говорив надією, проте самотність зорельоту Шона шепотіла страхом.