День 23
Я ніколи не думала про те, що словосполучення "я втомилась" має два значення. Я не знала, що, коли місіс Мартелл сказала:" Мені потрібно вмитись. Я щось вже втомилась" вона мала на увазі:" Мені потрібно набрати цілу ванну крижаної води і зануритись в неї з головою, бо я не хочу жити". Я ніколи не знала...А вона змусила мене дізнатись.
Проводжу рукою по білосніжному покривалі. Воно досі пахне нею...Не дивно, адже батько всі ці два дні спав в кабінеті...Здається, то аромат ванілі й дорогого французького вина, яке вона пила щовечора... Я думала, що це було своєрідне лікарство для міцного сну, але, можливо, причина була іншою... Я ніколи не знала, що запах може бути настільки в'їдливим...Вона залишила свій невидимий відбиток у всьому. На столі лежить розкручений тюбик крему, яким місіс Мартелл зволожувала обличчя щоранку, сережки з діамантами, які одягала на день народження містера Айворі, червона помада, яку так любила наносити на кожен важливий захід, ніби вона надавала їй більшої впевненості та краси; на столі у вітальній лежать її улюблені журнали, які вона переглядала ще того останнього ранку; на кухні досі стоїть печиво, бо ніхто так і не наважився з'їсти його чи викинути...Ніхто не торкається до її речей, ніхто нічого не прибирає, так ніби ми боїмося прийняти реальність, ніби це може врятувати її чи повернути.
Але поки я сиджу в цій кімнаті, крізь аромат ванілі, у самісіньку душу, прокрадається запах сирості і холоду, тож я невпинно дивлюсь на білосніжні двері ванної, прокручуючи в голові події того дня вже незліченну кількість разів. У цьому домі її занадто багато. Часом мені здається, що я чую, як підбори стукають по мармуровій плитці, і чекаю поки місіс Мартелл зайде в мою кімнату...Але вона не заходить. Я чекала на неї, коли запихала в себе другу коробку шоколадних цукерок, бо місіс Мартелл неодмінно мала прийти і відібрати їх у мене...Але вона не прийшла.
Крізь відчинене нею вікно дме холодний вітер. Вже третій день йде злива. Мені подобається. Поки що не готова до сонця.
Небо розтинає блискавка...Вона була схожа на блискавку. Завжди з'являлася неочікувано, завжди була приголомшливою. Хтось нею захоплювався, а хтось - боявся. Для когось вона була лише далеким спалахом, а комусь шматувала небо прямісінько за вікном. Я завжди була магнітом, який приваблював її. Можливо, вона пожертвувала собою, щоб все-таки ніколи не потрапити всередину будинку, щоб не торкнутися до моєї шкіри фіолетовим струмом і не перетворити на попіл.
Відчиняються двері. Містер Мартелл майже безшумно сідає біля мене і також спрямовує погляд у бік ванної кімнати.
- Пробач мені...
- За що?
- Це я винен. Не слід було...
- О, не варто.
Він дивиться на мене з нерозумінням, а я відчуваю, як всередині розгоряється полум'я злості.
- Ніхто не винен, окрім неї, зрозуміло? Ми могли поговорити, усе добре обдумати, та вона вирішила, що найкращим виходом буде втопитися у ванній...
Ця думка руйнує мене. Можна ж було все зробити по-іншому. Виходів було так багато, а вона обрала найжорстокіший. Чому?..
-А може ми нічого й не могли... Ми її зовсім не знали. І, як думаєш,чому?..Бо вона не дозволяла нам знати. Завжди все тримала в собі, завжди топила будь-які відчуття, поки вони зрештою не задушили її. Місіс Мартелл вбила не вода, легені розірвалися не через брак повітря, а через її гордість, упередженість і егоїзм, як до себе - так і до інших.
- Не говори так...Ти несправедлива.
- Я? - сміюсь і різко здіймаюсь на ноги.- Поки я обговорювала з батьком його коханку, вона набирала у ванну воду. Це не швидкий процес, так? Був час все обдумати, був час прийняти інше рішення, але ні...Поки я стояла на цьому ж місці, сміялася з Анною, вона вже лежала там мертва...Поки я була в сусідній кімнаті, вона занурилась з головою в крижану воду і не винирнула... Хоч легені розривалися від нестачі повітря, вона не піднялась. Чому не подумала про мене в той момент, коли втрачала свідомість, коли задихалася, коли її серце відчайдушно билося об грудну клітку, у намаганні жити? Чому не подумала про своє творіння? Це справедливо, як гадаєш?
Містер Мартелл тільки опускає голову. Все, що він може останнім часом...Адже зачинитися в кабінеті на кілька днів й ігнорувати всіх довкола - це рішення. Краще заливати в себе алкоголь кінськими дозами і відключатись на кілька годин - бо це рішення. Ось, які виходи знаходять дорослі. У мене теж скорбота, мені теж болить, але він ні разу не зайшов у мою кімнату, не запитав, чи все гаразд, не намагався обговорити все, що трапилось. Вони завжди думали тільки про себе, завжди приймали рішення, які були б вигідні тільки їм. Усі ці дні усвідомлення реальності зі мною були служниця Анна і Чарлі - хлопець, якого я спершу зненавиділа всім серцем. Не батько і навіть не дядько Шон, який поїхав одразу після похорону. Мамині батьки навіть не з'явилися. Навряд чи вони знають... А може і самі вже під землею.
- Не ми вирішуємо коли вийти з лабіринту...- продовжую, бо він досі не має що сказати.-Однак всі чомусь намагаються вилізти на стіну, знайти шпарину, і вибратись самотужки. Я не знаю: було це проявом сили чи слабкості, але я знаю, що завжди є вихід. А тепер у мене залишилось тільки нестерпне відчуття ненависті до себе, тому що моя мама помирала, поки я була в сусідній кімнаті. Вона не подумала ні про кого, окрім себе. Вона перестала відчувати і залишила нас страждати замість неї...Але я не буду звинувачувати себе в тому, що моя мама вирішила покинути мене...У тому, що вона не з'явиться на випускному і не обійме мене з гордістю, у тому, що не побачить моїх перших фото на обкладинці якогось відомого журналу, хоча це була її головна мета...Чому вона не подумала, а я не можу перестати думати про неї від того самого дня? Тепер на кладовищі мені доведеться навідувати дві могили, і все це тільки через неї... І через тебе.
Виходжу з кімнати в сльозах і відразу стикаюся з Чарлі. Швидко прямую до своєї кімнати, перш ніж він встигне що-небудь запитати. Щільно вкриваюся ковдрою, зручно вмостившись на правому боці. В кімнаті холодно. Я не зачиняю вікно вже другий день. Слухаю дощ. Погляд ковзає на букет зів'ялих півоній, які я ніяк не наважуюсь викинути. Вона ж сказала, що вони гарні.
Чарлі сідає поруч. Шумно видихає повітря з грудей...Він досі може дихати, а мама - ні...Чи знала вона, що під землею повітря немає? Чи знала, що робить останній подих, коли він був останнім?
- Завтра ввечері літак...Ми поїдемо звідси, і все буде до...Хоча...Не буде.
Нарешті хоча б хтось це розуміє.
- Але ти впораєшся з цим і продовжиш жити, бо такий вже жорстокий закон нашого існування...А я буду поруч.
Усміхаюся. Коли я вперше зустріла цього хлопця, то й уявити не могла, що він буде сидіти поруч зі мною, заспокоювати і підтримувати. Коул ні разу не зателефонував мені, а Чарлі весь час тут. Я навіть звиклася з його присутністю за ці кілька днів. Не могла заснути сама. Значно спокійніше, коли біля тебе хтось є. Нехай це і хлопець, якого я знаю не так вже й добре, тільки б не сама. Місіс Мартелл завжди проходила через все наодинці, і це її вбило. Людям потрібні люди. Це істина, яку, на жаль, не змінити.
- Дякую.
Його рука заспокійливо лягає на моє плече, і я полегшено заплющую очі. Завтра мене вже тут не буде. Містер Мартелл залишиться сам...Як залишалась я все життя.
Я знаю, що вона нікуди не зникне. Я бачитиму її в усьому, бо це Вірджинія Мартелл...ЇЇ неможливо забути, від неї неможливо позбутися. Я завжди відчуватиму її крижаний подих за спиною...Кожного разу, коли робитиму щось, чого вона ніколи б не дозволила зробити.
Чую гуркіт двигуна. Хтось приїхав.
- Поглянь хто там.
Чарлі неохоче підіймається і повільно підходить до вікна.
- Не видно. Мабуть, гість вже в будинку,- сідає назад і починає збирати з підлоги обгортки від цукерок, що неприємно шарудять в його долонях.- Мабуть, знову хтось до містера Мартелла щодо роботи.
- Він не вийде,- зітхаю. - Анна вдома? Здається, я бачила як вона виходила.
- Так, поїхала придбати деякі продукти.
- Тоді я вийду і скажу, щоб не приїжджали найближчим часом.
- Я можу...
- Не треба. Можливо, це хтось знайомий.
Неприємний холод огортає тіло, коли я знімаю з себе ковдру. Нарешті прошу Чарлі зачинити вікно і зникаю за дверима. В коридорі нікого не видно. Невже хтось таки зміг пробратися до нього? Підходжу до кабінету. Двері зачинені, але, через мертовну тишу в домі, я можу розчути невиразні голоси. Намагаюся якнайтихіше відчинити двері й несміливо заглядаю всередину одним оком.
- Тут уся сума. Я про все домовився, тож не хвилюйся.
Білий конверт. Клятий білий конверт.
Заходжу в кімнату. Їхні погляди відразу зупиняються на мені, і розмова уривається, наче плач немовляти, якого відволікли іграшкою. І знову стає тихо.
- Що тут відбувається?
Він дивиться на мене порожніми очима. Запихає конверт у кишеню.
- Почекай в машині,- містер Мартелл звертається спокійним, серйозним голосом.
Такий діловий. Не вистачає тільки чорного костюму, замість сірої зім'ятої футболки і синіх джинсів.
Коул відразу слухає. Розвертається в моєму напрямку, а я простежую кожен рух, згадую худу високу постать.
- Пробач,- усе, що він говорить, перш ніж вийти, хоча це слово й схоже на тихий шелест холодного осіннього вітру.
Дивлюся на батька. Він забрав у мене всіх. Чому б не залишити хоча б його?
- Будь ласка, сядь,- опускається на крісло і втомлено відкидає голову на спинку.
- Навіщо? Заради чергової брехні?
- На цей раз заради правди.
" Правда"...Він змусив мене забути, що означає це слово. Я так звикла жити в брехні, що правда для мене, як шторм для корабля, який пливе посеред океану: погіршує видимість, лякає, нещадно руйнує і збиває з курсу...Але так само як я звикла до брехні, я й звикла до болю від правди.
Опускаюся на стілець. Містер Мартелл наливає собі чергову склянку віскі.
- Ти не ображайся на цього хлопця, він ні в чому не винен.
- Аякже. У всьому завжди винен ти. Я думала, що це мама увесь час гралася зі мною, але ігри завжди придумував ти.
- Ну гаразд, кажи...що не так? Що тебе не влаштовує?
- Що?! Ти брехав мені все життя!
- І що з того? Невже тобі було погано? Кому сьогодні взагалі потрібна правда? Усі тільки мріють жити безтурботним щасливим життям і нічого для цього не робити...Життям, яке мала ти. Що тобі не подобається? Модельне агентство? Скажи, а що поганого в тому, щоб у свої сімнадцять років уже заробляти великі гроші? Тобі потрібно буде позувати перед камерами, ходити по подіумах в дорогому одязі, їздити в лімузинах, ночувати в найкращих готелях, подорожувати країнами і отримувати компліменти. Жахлива професія, так? Я у свої сімнадцять працював на кількох роботах, бо батьки не мали змоги оплатити мені навчання. Я жив посеред тарганів і бруду, працював ночами, і при цьому вчився на відмінно. Я розумію, що ця професія теж вимагає зусиль. Дієти, щільний графік, високі вимоги, але де легко? Кожна професія потребує неабияких старань, а ця ще й надає купу переваг. То була ідея твоєї матері, але я не вважаю, що вона є надто поганою. Чи, може, погано бути журналістом-моделлю, чи письменницею-моделлю?..Не дивись на мене такими очима. Ні, Чарлі мені нічого не розповідав, але не важко здогадатись, що просто так ти б не погодилась на переїзд, ще й після тієї неприємної ситуації між вами. І я не проти, це твій вибір, але міцно стояти на ногах у твоєму віці і гарно заробляти - це також привілей та успіх, а ти чомусь не хочеш цього зрозуміти. Ти думаєш, я хотів працювати кур'єром чи офіціантом? Але перебирати не було змоги, бо в цьому світі неможливо вижити без грошей. Можеш назвати мене меркантильним, але це правда, яку ти так любиш. А тепер порівняй: що мав я, і що пропоную тобі. Але, ні, батько завжди поганий.
Мовчу. Починаю сумніватися в собі. Почуття вини підступає до горла, та не знаю, чи справді повинна це відчувати.
- Далі. Пітер. Згоден, ми з мамою "підштовхнули" вас до стосунків, але хіба тобі було з ним так погано? Хто навчив тебе водити автомобіль? Хто повіз в омріяну поїздку в Францію? Хто подарував політ на повітряній кулі, від якого ти була на сьомому небі від щастя? Згадай скільки хороших моментів у вас було. Так, він напартачив, але поплатився за це...Так, він красивий дурненький спортсмен, за яким бігають ледь не всі дівчата, а ти набагато глибша, але це те, що було потрібно тобі на цьому етапі життя.
Змушена погодитись. Пітер ніколи не був поганим. Він завжди старався заради мене... Але я не знала, що ті старання були тільки через домовленість і батьківський бізнес. Врешті, тому ми й збайдужіли одне до одного вже останніми місяцями.
-Рейчел. Тут я не винен. Вона мені ніколи не подобалась, але ти принаймні вже знаєш, що нікому не можна довіряти. Я теж мав найкращого друга, який зрадив мене і кинув на велику суму...Усім все одно на твої почуття, Ді. Ти була занадто наївною і доброю, щоб це зрозуміти. Щоправда, у цьому винен я. Думав, якщо побудую довкола тебе красиву казочку, то вбережу, але забув розповісти, що реальність далека від казки. Тепер ти знаєш. Ось твоя правда...Ох, чекай. Джейсон. Звісно, я шукав його після втечі. Намагався повернути додому, переконував пройти лікування, але він був занадто впертий і навіть слухати мене не хотів. Ти думаєш, Джеймс одразу згадав про свою молодшу сестричку? Пройшов майже рік, перш ніж він з'явився біля твоєї школи, але, на щастя, охоронці його вчасно помітили і вигнали. Після, намагався зустрітися з тобою знову, але безуспішно, тож врешті здався. Ти пам'ятаєш тільки хороші моменти з братом, бо все погане ми не дозволяли бачити. Продовжуй і далі вважати його жертвою й ангелом, але не звинувачуй мене в тому, що з ним сталось...Хто там ще? Коул?
Хочеться попросити його замовкнути, не згадувати більше цього імені, але я тільки сумно підводжу заплакані очі, готуючись зустрітись віч на віч з черговою правдою. Насолоджуйся, Ді, ти ж хотіла. Ось твоя правда.
- Звідки ти взагалі його знаєш?- я думала, що Коул був моєю таємницею, але він завжди був занадто видимим.
- Пітер, звичайно, розповів мені про нього. Ти стала занадто неконтрольованою після його появи, тож я почав шукати інформацію. Я подумав, що, дивлячись на його нещасне й позбавлене будь-якого сенсу життя, ти зможеш зрозуміти, що тобі дуже пощастило, і почнеш цінувати все, що маєш. Ще було важливо зрозуміти чому так змінилась твоя поведінка, і чого варто чекати. Я запропонував йому гроші на лікування в чудовій клініці від наркотичної залежності. Спершу він погодився, потім чомусь передумав, тож я мусив знайти якийсь ричаг впливу...І яким же був мій подив, коли я дізнався, що він причетний до смерті Джеймса.
О...То він і про це знає. У мене ніколи не було таємниць. Тільки в усіх довкола завжди таємниці від мене.
- Зрозуміло, що юному хлопцю не хотілось сідати за грати, тому погодився. Я, насправді, не звинувачую Коула, адже Джеймс сам у всьому винен, а він був просто наляканою, дурною дитиною, яка навіть не здогадувалась про те, що зробила...Поки ви не поїхали до Зака. Це зіграло мені на користь, чесно кажучи, бо він міг і не повірити, якби почув все від мене...Але, знаєш, цей Коул перестарався з душевними розмовами. Ти почала думати занадто багато, і дивись до чого це призвело. А могла б просто мені довіритись...Та нічого. Чомусь корисному він тебе все ж навчив... Знаєш, мені вже й не так необхідно було змушувати його дружити з тобою, але, як я помітив, ти зацікавилась ним, і... Я хотів допомогти хлопцю з залежністю, бо він хоча б намагався це побороти і прагнув змін.
Містер Мартелл, як завжди, правий. Я була такою наївною. Як я могла повірити у те, що такий хлопець, як Коул, буде спілкуватися зі мною. Кожна наша розмова. Його мінливість. То він проганяє мене, то впускає у своє крихітне розбите серце, яке ледь-ледь билося від утоми. Я думала, він просто мені довіряє. Я думала, що стала для нього другом. Я думала, що розумію його...Я думала, що він єдиний, кому можна вірити, але вірити не можна нікому. Усім до тебе байдуже, коли потрібно рятувати себе.
- Чарлі. Не моя ідея, знай. Усе місіс Мартелл. Але поглянь яким боком це обернулось. Тільки краще для тебе. Я його не підкупляв, і ні про що не домовлявся, за це можеш не хвилюватися. До нього не лізтиму. Насолоджуйся свободою.
Містер Мартелл відсуває шухляду і дістає звідти мій блокнот з кліткою.
- Коул віддав. На жаль, тільки обкладинка уціліла.
- Іронічно, чи не так?
Він тільки втомлено зітхає і кидає блокнот на стіл.
- Можливо, колись ти мене зрозумієш, а поки - можеш думати, що я поганий. Біля воріт на тебе чекає Коул. Це буде ваша остання зустріч. Йти чи не йти - вибір твій.
Так складно зрозуміти, що для тебе є правильним. Я знову купаюся в шумі власних думок. Це танець з невідомістю. Це пошук зірки серед темного неба. Якби ж мені подарували білі крила. Але, як казав А. Франс: "Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?" Я б хотіла, щоб моє серце було створене з металу, а не скла. Я б хотіла бути темрявою, бо вона завжди мовчить...Бо вона повсюди, і ніхто не може втекти. Але я ніколи не стану більше, ніж просто людиною.
Дощ знову приймає мене у свої обійми. Я не могла не піти. Можливо, якоюсь частинкою душі сподівалася, що він засміється й обійме мене, сказавши, що це жарт...Але, сівши в авто, я зустрілась з його холодним поглядом, і реальність щодуху вдарила мене по обличчю. Забракло повітря. Запекло під грудьми. Я могла витримати будь-яку правду і будь-яку зраду, але не цю. Бо, коли я справді відчула спокій і підтримку, виявилось, що за неї заплатили. Здається, наче я й не була ніколи з ним знайома.
- Ти, мабуть, мене ненавидиш, але знай, що я не розповідав йому нічого, чого ти не хотіла б. Я був щирим з тобою завжди. Це не було грою. Мої слова не були сценарієм. Ти єдина людина, якій я відкрився настільки...
Відводжу погляд у вікно. Плачу разом з дощем. Він і справді є буревієм. Перевернув усе моє життя з ніг на голову і зникає. Настане тиша. Він піде, а мені доведеться жити з наслідками цієї негоди. Що ж, ти сама відчинила для неї двері.
- Але визнай...Ми занадто різні. Ми б ніколи не змогли поладнати. Ти світло, а я темрява, і я вже погасив частинку твого сяйва своїм мороком. Я не хочу, щоб він огорнув усе твоє серце... А я не готовий до світла. Ти занадто яскрава для мене. Я боюся згоріти, тож я повинен хоча б трохи приручити свою темряву і підготувати її до світанку. Ти - сонце, Ді...А я - місяць. Це означає, що ми не можемо існувати разом. Я вдячний тобі за все. Ти не уявляєш як допомогла мені...Дуже шкода, що я не зміг зробити для тебе того ж. Я просто людина, розумієш? Я хочу мати шанс на світло. Мені шкода, що я не розповів тобі цієї правди.
Блискавка розтинає небо. Так боляче... Але це мало статись.
- І що тепер?- наважуюсь заглянути йому в вічі.
- Цього року не поступатиму. Лікуватимусь, а там буде видно. А ти?
Киваю. Опускаю голову. Можливо, я починаю його розуміти. Можливо. Він має врятуватись від своєї темряви. Вона теж була мені потрібна, хоч Коул про це й не здогадується...Але тепер я повинна повернути сонце.
- Лечу в Англію на навчання. Вивчатиму журналістику і...паралельно працюватиму на модельне агентство.
- Ти рада цьому?
-Я...Мабуть...Так. Я просто хочу втекти звідси. Занадто багато привидів минулого, з якими я не можу боротися.
Ми обоє спрямовуємо погляд на дорогу. Дощ продовжує стукати у вікна, але вже не так наполегливо.
- Ми так і не здали проєкт з соціології...- чомусь ця думка раптово з'являється в моїй голові.
- Та до біса його. Я б і так не мав, що написати. Нова Едісон Мартелл мені ще незнайома... Та й хто такий містер Робертсон, щоб дізнатися справжню сутність наших душ.
Автомобіль повільно рушає з місця. Залишає ледь помітні сліди від бруду на асфальті, але їх швидко змиває дощ. Здіймаю обличчя до неба. Вдихаю повітря. Я прийняла реальність, тож вона більше мене не лякає...
Я ніколи не любила Коула Гофмана. Я полюбила його темряву, бо вона була мені потрібна. Це допомогло побачити суцільну картину життя, а вона не складається тільки зі світла чи пітьми. Сподіваюсь, що я змогла віддати Коулу частинку свого світла натомість, і це допомогло йому знайти рівновагу.
Якщо ви подумали, що це книга про кохання між двома зовсім несхожими підлітками, то змушена вас розчарувати - це не так. Я написала цю автобіографічну історію про непередбачуваність і невипадкові збіги. Про те, як безповоротно змінилось моє життя всього за 23 дні. Я написала про те, як одна людина може змінити тебе до невпізнаваності...Про те, як одна людина може вбити тебе і врятувати. Я намагалась згадати кожну деталь, бо ж наважилась написати про це тільки п'ять років опісля всіх тих подій...Я не впевнена досі чого саме хотів для своєї єдиної доньки - Едісон Мартелл, її батько...Але він точно навчив мене не довіряти людям. Я не довіряю навіть власній тіні, що йде за мною по тротуарі, і віддано слідує від вхідних дверей до самісінької спальні, у моїй просторій квартирі...Але від тоді ніхто вже не може образити мене чи використати, як це було колись. Можливо, це мій привілей, а може - слабкість.
Мушу зізнатись...Я була не зовсім чесною щодо останньої розмови з Коулом, бо...Її не було. І той невеликий уривок, який вівся від імені Коула в одній з частин, теж вигаданий мною. Я ніколи не знала про що він думав і що відчував, а те тихе "пробач" стало останнім словом, що злетіло з його вуст, перш ніж він назавжди зник з мого життя ...Часом воно лунає в моїй голові, немов далеке відлуння...І я згадую про хлопця, що був буревієм, від якого я не змогла сховатись, а добровільно стрибнула в самий його епіцентр...Те тихе й невиразне, трохи холодне,"пробач" - моя остання згадка...Але я дописала ту важливу розмову, яку не раз уявляла в голові, щоб ви продовжували вірити в людей...Не зважаючи на те, що я більше не вірю.
Я полюбила темряву, а вона втекла від мене. Я полюбила шквальний, різкий, холодний вітер, а він зрадив мене. Тож тепер я віддана світлу...І більше ніхто не може заступити мені сонце.
Кінець