Очі кольору грозового неба

Розділ 1

Так склалося, що ми всі в щось віримо. Віримо в існування або не існування єдиної любові, Бога, дружби і всього найціннішого для нас. А в що вірю я? Я впевнена в тому, що всі зустрічі і знайомства невипадкові і ось моя історія...
Був теплий літній дощ, небо блискало і гриміло десь далеко, вже наближалось до вечора. Я насолоджуючись красою вечірнього міста попрямувала до трамвайної зупинки. Не знаю, як для кого, та романтика трамваїв просто зачаровує. Просто, як завжди, в своєму світі музики і фантазій, вуличка за вуличкою, я направлялась додому.
Літо закінчується, скоро знову пора в університет.
Так в своїх думках я і не зрозуміла як хтось до мене звернувся:
-Привіт,...- я підняла очі на незнайомця, і тут страшенний грім рознісся містом,- зараз, мабуть, буде злива- знявся вихор, полив дощ.
-Привіт, зараз якраз моя зупинка, доведеться десь перечекати- сказала я.
-Я знаю одне таємниче місце недалеко, воно дуже особливе, впевнений ти там ніколи не бувала- це аж розсмішило мене. Я знаю цей район, всі вулички, кафе і найкрасивіші місця тут з народження.
-Гаразд-сказала я- Я також маю особливе місце тут недалеко і нам обов'язково потрібно туди зайти Там іноді буває мій маленький друг.
-Привіт Мелл-сказав Андрій. -Давненько не заходила. А хто це з тобою?
- Привіт, вічно на роботі, Там на вулиці просто шторм. Це....
-Привіт, Ден.-сказав незнайомець
-Можна какао і плед будь ласка, вся промокла.
-Ден будеш щось?-запитала я
- Мені капучіно.
-Гаразд-сказав Андрій.

Ми піднялись по сходах вище. Це був невеликий будинок. Тут на перших 3 поверхах було кафе. На четвертому жив Андрій І на даху був мій маленький куточок.