Клара. Мелодія серця.

Вступ

     Першого квітня у будинку здійнявся дзвінкий вереск. Саме в цей день, коли лив сильний дощ і небо здавалось прорвало, а стукіт капельок не переставав битись об підвіконня у сім'ї Лаксгеральдів, відомих музикантів, художників, представників мистецької діяльності народилася третя дитина. Це була маленька червонощока дівчинка, із виразними зеленувато-блакитними очима і ледь помітним рудуватим пушком на голівці яку назвали Кларою. Батьки не могли нарадуватись новоспеченій дитинці. Постійно намагались перебувати з нею, заколисували чарівними мелодіями скрипки і солов'їним голосочком, ніжно обіймали і всіляко приділяли малятку якомога більше уваги. Дні тягнулися протяжною смугою безтурботності і спокою. Старша сестра Елізабет з братом Севастьяном також пильно спостерігали за малятком. Вони читали казочки, показували свої малюнки, а крихітка Клара усміхалась їм у відповідь. Елізабет наспівувала різні мелодії, а Севастьян підігрував їй з Річардом, батьком сімейства на фортепіано у чотири руки. Їхня мати тримала старенький фотоаппарат і навість встигла зробити декілька знімків.                                                                                

     Минув час. І ось десятирічна Клара уже стоїть на порозі музичної школи. Із прочинених вікон долинала Прелюдія Баха у до-мажорі. Звуки нерухомо застигали у повітрі, та нагадували про тепло сонечка, подорож у ліс а також про бабусю, до якої вся сім'я приїжджала ще коли та робила перші кроки. На відміну від своїх однолітків, у дівчинки була незвичайна пам'ять. Вона пам'ятала себе чи не з самого народження і добре орієнтувалась у просторі. Після кількох невдали спроб віддати дитину на уроки танців, всі однодумно погодилися, щоб Клара спробувала займатись музикою. Одного дня, коли вона з мамою пішла на концерт, де диригував батько, Севатьсян акомпанував на фортепіано, а Елізабет виконувала арію Цариці ночі із опери В.А. Моцарта ''Чарівна флейта'', — то одразу ж загорілась бажанням стати такою чудовою як її сестричка. 

— Мікаелю, але ж ти обіцяв, що візьмешся за неї! — вигукнув батько.

— Авжеж обіцяв! Мікаель Сайнчоус слів на вітер не кидає. Однак прошу мене зрозуміти! У дівчинки геть немає музичного слуху. І мова йде тут не про талант як у вашої Лізі. Вона жодної ноти не може відтворити. Жодної! Мало того, ще й не чує висоти звуку... Не хочеться вас засмучувати, але...

— Але що? — схвильовано запитала мати. Вона довгий час залишалась примою-балериною, брала учать у численних постановках і до заміжжя не сходила з афіш. Олівію Чарську знали навіть звичайні перехожі. Жінка довго відштовхувала факт, що її чадо не може танцювати взагалі. Надто неповоротка... а ця новина її геть збила з пантелику. — Гаразд. Нехай не співає. Тоді що нам робити? 
— Співати вона не буде. Це нереально. Якщо вже так хочете запхати вашу квіточку в світ музики, то можете вдатись до котрогось із інструментів. — спокійно відповів Мікаель.
— Ми якраз тиждень тому були на концерті Річарда, начеб то їй сподобалась скрипка...

— Ну ось бачите. Ситуація не є безнадійна. Пробуйте. — швидко промовив Мікаель поспіхом витерши спітніле чоло, та додавши — а я піду вип'ю ароматного чайочку з гвоздикою.

     Клара навшпиньках підійшла до дверей і підслухала кусочок діалогу. Юнка неабияк засмутилась, адже воліла співати. В сльозах швидко побігла до саду, який знаходився на задньому подвір'ї музичної школи, та сіла на гойдалку. 

     ''Що мені тепер робити? А якщо не вийде навчитися грати на скрипці? Я... невдаха?''— крутилось у голові дівчинки.