Зупинка

Але то були лишень примарні мрії. Зоопарк мав уже зачинятися і ми повинні бути сховатися до певного часу, аби не привернути увагу сторожа. За "Дідовою хатою", приміщеням якраз поблизу лавочки було досить затишне місце практично впритул до паркану. Нам там було затишно - стояти близько одне до одного, я обіймала його і чим більше наступав морок на землю, тим ціннішою була Гордієва присутність поблизу.

Нарешті все затихло. Не проїжджали автівки дорогою біля парку, не чутно було кроків пізніх перехожих, шурхоту у вольєрах. Миколаїв спав.

Не спали лиш ми, чекаючи на магічну північ, яка б мала розвіяти таємничі міфи про цю місцину. Стало темно, хоч око стрель, поступово насувався густий туман. Дерева на алеї зловіще шурхали віттм.

Мене охопило невимовне почуття жаху. Я міцно стиснула Гордієву руку. Раптом, в іншому закутку парку голосно, болісно-протяжно завили вовки. Їх голос, неначе звуки самого пекла пробивав наскрізно нічну тишу, змушував з кожним переливом виття здригатися всім єством. Нам було вже не до сміху. Милий різко прихилив мене до себе, а згодом швидко повів до зупинки.

Ви, мабуть, зараз вирішили, що ми, злякавшись цього виття хотіли тікати додому.Ні, адже автобуси не їздять опівночі, тим паче, що це була зовсім інша зупинка. Вона розташовувалася на території самого зоопарку і ніхто й гадки не мав навіщо вона тут здалася.

З кожним кроком я відчувала новий прилив жаху - всепоглинаючого, бридкого... Коли ж зупинка замайоріла між деревами, освічена сяйвом молодого місяця, що пробивався з туману й одиноким промінчиком тягнувся на землю, я абсолютно здивувалася, адже, як видалося, у парку ми були не одні. Тут і там сновигали людські постаті в дивних, як на сучасність, костюмах. Чоловіки були зоряджені у чорні фраки, білі накрохмалні сорочки, темні лискучі туфлі. Жінки красувалися чорними довгими платтями, спідницми, у деяких на головах були чудернацькі шляпки минулого століття. Серед натовпу ми помітили навіть силует нареченої, теж в старомодній, проте вишуканій весільній сукні, білих туфлях, з довжелезною фатою, прикріпленою до гарноукладеного білявого волосся.

Попри все це видовище вовче виття не припинялося, доповнювало картину близького лиха... Аж ось до пекельної мелодії зла, додався гуркіт трамваю, що був протяжнішим за саме виття. Люди, не помічаючи нас, вистроїлися в чергу, нетерпляче чекали його зупинки. Їх обличчя були навдивовижу бліді, а погляди цілком спустошеними: вони охоплювали усе навкруги і водночас нічого.

Трамвайчик зупинився, але гудіння не припинилося. Відчинилися скрипло дверцята, побиті іржею. Люди заповнювали тепер цей дивний транспорт, заходячи досить мляво і неохоче. До виття і гуркоту додалося ще й левове ричаня, я відчувала, що звірі вже не спали, були такі ж насторожено-боязкі, як і ми обоє. Я стояла, мов вкопана, ноги ниділи від довгого стояння на підборах, голова паморочилася від перенапруження. Раптом, Гордій відпустив мою руку й хутко попрямував до трамваю, але я все одно не могла зрушити з місця.

Я дивилася йому всід, і зненацька знову ввічі впала мені та загадкова наречена. Вона, як нявка манила його рукою з довгими почорнілими пальцами до себе і... мала МОЄ обличчя! Він же практично біг до неї, поспішав сісти разом з дівкою до трамвайчика... Я заволала на повну силу, кликала його на ймення з усієї мочі, але почувала те, що я СПРАВЖНЯ для нього більше не існую.

Сльози душили моє горло, засліплювали очі рясні кравлі відчаю, але я силувала себе йти, мусила дібратися до нього. Я пройшла кілька кроків. Впала знесилено біля стовпа зупинки, роздряпавши коліна, з них текла пекуча кров, але серце пекло сильніше і я вже тільки шепотіла - Гордій..

Тим часом уже всі пасажири ввійшли у трамвайчик і він почав рухатись. Я бачила лищ спину старезного, лихого і байдужого водія, схожого на найгірші витвори пекла( як я згодом згадала,це був 66 трамвай, чи не дивно?). Я гарячково відшуковувала Гордія серед натовпу, але не знаходила, адже він тоді, певне, купував свій останній квиток...

Чому все це трапилося з нами? І де мій коханий? Ці питання хворобливо гніздилися в моїх думках, але ж я чудово знала відповідь.

Того вечора Гордій розповідав про те, що зоопарк був збудований на місці старого кладовища і зупинка на його території слугувала пунтком перевезення мерців... відчуваю себе винною в зникненні коханого, бо не відмовила лишитися його у цьому лихому місці. І винна ж і в тому, що не зуміла зупинити його, коли він прямував до трамвайчика.

Усе, що в мене лишилось - журливе кохання до Гордія і віра в потойбічне. Знайте ж і в, що існують такі сили, що здатні змінити ваше життя за одну лиш мить, тому оберігайтесь від них, як тільки здатні...

А зараз я піду назустріч своєму милому, і, може, там, ген далеко від цієї землі, ми плекатимемо вічне кохання!

Цього листа-сповідь знайдено 6 серпня в оселі громадянки Вікторії К*****, що, якщо слідкувати за новинами, покінчила життя самогубством, зістрибнувши з Інгульського мосту опівночі...

Містичне коло історії зачинено і ми віримо, що справжнє кохання цих двох з'єднається в сплетінні душ уже в іншому світі.