Самотні коханки

(=^ェ^=)

- я..- сама не знаю - голос був більше відчаяний, складно зрозуміти свої думки коли розриваєшся між відчуттям смутку та полегшення. Вона хотіла щоб їй відмовили?

- ох Лесю.. - жінка обережно прибрала прядку волосся за вухо хтосі проводячи рукою вздовж всього волосся - не розуміти те через, що ти відчуваєш те чи інше - це нормально.. ти не повинна багато думати про це.. бо все ж.. - вказівним пальцем вона легенько постукала по лобу хтосічки вкриваючи її обличчя усмішкою - цю голівоньку не мають займати чоловіки, які не варті її

Ця жінка завжди вміла підтримувати? Складно відповісти на це питання, хоча вона завжди була доволі добра, через свої неординарні погляди суспільство часто не вважало її тою ким вона є. Цікаво які б були обличчя тих людей, що дивились на неї поверхнево? Хоча так можна казати про будь якого незнайомця на вулиці, який оцінює лише по зовнішності, а інколи і діям.

Але ця краса теплої душі Ольги не відлякувала її близьких, її друзів та.. Лесю. Хтось ніколи не ставилась до своєї товаришки як суспільство, можна сказати, що ця часткова ненависть до суспільства і об'єднала їх, вони знайшли одна одну в спільних поглядах на життя. Як це мати такого друга в такому жахливому суспільстві?
Відображаючи життя в картинах чи письмі, це суспільство та гармонійне поєднання Косач та Кобилянської не складно описати.

《Суспільство як поле квітів, кожна квітка може грати своїми кольорами, формами, та все що їх поєднувало це їх вид. Всі ці рослини - це квіти. В цій історії супутниця - це цвітущі колючі як голки кактуси.
На них є квіточки з якими вони намагаються відвести від себе підозри, щоб ніхто не побачив їх повторність. Хоча просто не всім дано побачити справжню красу в цих зелених шипах..》
Такі слова колись писала й сама Косач до Ольги..

- можливо.. - лазурові очі лише на секунду зупинились на буоих очицях, після цього погляд пані не можливо було спіймати, якими б яскравими не були її очі в осяянні сонця.
Сівши на галявину з положення лежачи руки невпевнено оперлись на землю трохи нахиляючись до чужого обличчя.

Рум'яна вже встигли покрити білосніжне обличчя, як тільки очі впіймали чужий погляд на своїх вустах від чого на обличчі Ольги з'явилось здивування.

- мені не потрібен був чоловік.. - до цього невпевнені рухи перебили повітря в просторі між губами притискаючись ними до чужих м'яких губ.

Час навколо немов зупинився в цю ж мить, все здавалось таким.. іншим. Зовсім не схожим на звичний жорстокий світ, життя за всі 38 років змінилось так кардинально вперше, можливо і в останнє, але назавжди. Вітер сповільнився, але все ще можна було на осліп відчути як коливаються кінчики чужого білявого волосся, яке злегка зачипляло обличчя.
Чужі руки огорнули шию, відчуття холодних кінчиків пальців пробивало на мурашки. Немов самопливом своя ж рука опинилась на теплій від рум'янця щоці Лесі, на безіменному пальці можна було помітити слід від обручки, яка колись там була.

Здавалось пройшла вічність перед тим як губи двох жінок розірвалися, хоча в реалі пройшло не більше і п'яти секунд. Як тільки очі розплющились, в каріх очах навпроти можна було побачити своє відображення. В цих очах був блиск, сяйво чи то від сонця, чи то від..  щастя.

Їм не потрібні були слова, так як вже через мить губи паняночок знову злились в одне ціле...