Сонце потихеньку ховається за обрій, нарешті спеку літнього дня починає зміняти прохолода. Джисон і Мінхо сидять у садку на задньому дворі, спираючись на одне дерево. Притуляються один до одного плечима, тримаються за руки. В повітрі можна відчути легкий аромат квітучих дерев.
– Соні? – тихо каже Мінхо йому на вухо
– М?
– А можна я ввімкну музику?
– Звичайно – шепоче Джисон і потирається носом об його щоку
Лі усміхається і дістає з кармана телефон, та натискає на першу ж пісню
– А потанцюєш зі мною?
– Ти ж знаєш, що я не танцюю
– Але ж тут лише я, і я хочу потанцювати з тобою, якби незграбно то не було – підводиться і простягає руку – Просто візьми мене за руку, а далі все саме піде – дивиться з благанням – Будь ласка
– Ти вмієш вмовляти – закочує очі, але вкладає свою долонь у його
– Ура, я знав, що це спрацює – легенько цілує Хана в губи – Ходи сюди
Лі притягає Джисона ближче до себе за талію. Вони опиняються впритул один до одного
– Так би і сказав, що хочеш зі мною пообжиматися – сміється Хан, закидує свої руки йому на плечі
– Одне іншому не заважає
Вони тихенько похитуються зі сторони в сторону, заглядаючи в очі, трохи сором'язливо усміхаючись, підспівуючи словам пісні. Потім Мінхо починає дуркувати дещо дуркувати, крутити Джисона, бігати, тримаючись з ним за руки, заціловувати обличчя. А згодом знову застигає і дивиться з такою невимовною ніжністю, що очі аж сяють.
– Скажи, коханий, мені здається чи пісня грає вже раз п'ятий – запитує Хан у момент спокою
– Можливо, я поставив її на повтор
– Тоді коли ми припинимо танцювати?
– Коли закінчиться пісня
– Але ж...вона не закінчиться – Джисон дивується хитрості свого хлопця в котрий раз
– Саме так – губи Лі розтягуються у переможну усмішку
– Ти нестерпний
– І я тебе люблю, Соні
Помітно потемніло, стає видно перші зорі на небі. Зрештою, Хан ні на що не жаліється. Це неймовірно приємно бути в обіймах коханої людини в супроводі тихої пісні і зірок. Вони танцюють до тих пір, поки Джисон не починає майже засинати на плечі Мінхо.
