《 Я його покохав 》

Я бачив відчай у його очах,
І відчував ту люту ненависть до світу.
Дитина зовсім ще мала,
А була змушена увесь цей біль терпіти.

"Скажіть, у чому сенс мого життя?
Для чого я існую у цім світі?" -
У його голосі було стільки надії,
Він так чекав, що я почую й відповім...

Самотній, відчайдушний, дикий.
Із поглядом, що проникає в душу.
Нехай пізніше я, можливо, пожалкую
Та зараз все ж заговорити мушу.

Тож мовив я:
"Як ти не знаєш в чому суть життя,
Живи заради мене, дороге дитя.
Вважай, що я тепер - сенс твого буття".

Пройшли роки, століття пролетіли.
Я вже й забув про ті свої слова...
Наївні, самовпевнені, але все ж щирі.
Та чим все обернеться я не знав.

І я зустрів його.
Зустрів і не впізнав.
Він так змінився... Виріс, погарнішав,
І князем привидів могутнім став.

Але дізнавшись ще одну деталь,
Я і повірити не міг, що це є правда.
О Небеса!
Він жив заради мене ввесь цей час!

Він жив і вірив. Щиро, свято, палко!
І він чекав на зустріч вісім сотень літ...
Відповіді не знав я лиш на одне питання:
Невже мене можна так сильно любúть..?

Сміттєвий бог. Той, що несе нещастя.
Вигнанець і позорисько для всіх.
Але йому було, здається, байдуже на тих,
Хто косо поглядав на нас. Казав:

"Не знайдеш ти нікого щирішого за мене"
- І неймовірно дорогим моєму серцю став.
Назавжди. І ніщо цього не змінить.
О Небаса! Я його покохав...