Кохання у зелених очах

***

Він щоразу повертався до цього міста. Не можна було сказати, що Лондон мав якийсь незвичайний чаруючий шарм або залишав у душі солодкий присмак після поцілунку. Ні. Тільки похмурі, однотонні дні та безперервні дощі — це все, що столиця Великобританії могла подарувати туристу. Але Поттер не був туристом, він просто любив повертатися додому. Знав, що знову відчує той же спектр емоцій, який починався з радості від зустрічі з близькими друзями, але дуже швидко вщухав, досягаючи туги та смутку.

Тепер Гаррі дивився на це місто іншими очима, лише зрідка усміхаючись кутиком губ, коли в голові зринали зворушливі моменти минулого. Він так поспішав стати дорослим, щоб нарешті розпрощатися з Лондоном, з усіма колишніми бідами та гірким минулим, а тепер зітхав за дитинством, що закінчилося. Зітхав і по тих днях, які переживав у голові вже багато років, їх йому подарував той самий Лондон.

У нього було рівно стільки ж причин любити це місто, як і ненавидіти.

Залізнична станція. Тут панувала особлива атмосфера. Кожною фіброю душі можна було відчути той ураган емоцій, що збивав з ніг. Тут люди зустрічалися після довгої розлуки, кидаючись одне одному в обійми. Вони плакали й сміялися водночас, намагаючись запам'ятати кожну мить жаданої зустрічі. Тут же люди й прощалися. Хтось вичавлював із себе слова прощання, обіцянки, що вони незабаром знову зустрінуться і розлука не встигне залишити відбиток під ребрами. А були й ті, хто прощався тільки з містом, притримуючи правою рукою невелику валізу на коліщатках.

Що б тут не відбувалося — це назавжди або на певний час.

— Гаррі! — з натовпу зустрічаючих вискочила Герміона. — Гаррі!

Вона ніколи не могла стримати сліз при зустрічі з другом. Їх відділяли кілька метрів, а Гаррі вже бачив, як сяяли її карі очі, як тремтіла нижня губа. Здавалося, саме в цей момент світ робив вдих і тамував подих. Зупинявся час, даруючи цю мить лише їм двом.

— Привіт, — Поттер підхопив подругу і закружляв у повітрі, зариваючись носом у каштанові кучері. — Як я радий тебе бачити!

Минуло трохи більше року з їхньої останньої зустрічі, але він пам'ятав, як вона пахла. Гаррі дуже сумував за нею — за своєю найближчою у світі людиною. Герміона обіймала його щосили, вкладаючи в ці обійми всі свої почуття. Їй навіть не треба було щось говорити, Гаррі й так чудово розумів. Кожен із них у цей момент тримав у руках серце іншого.