Оповідки про двох вічних коханців

Двадцятилітня історія

З самого початку Касіан викликав лиш одне роздратування. Валтор часом шкодував, що урятував його, оскільки спокою він не відчував уже давно. Касіану наче медом було намазано біля Редгрейва, він постійно вештався поблизу, спостерігав як той працює та малює, намагався завести розмову, що часто переходило у чергову сварку.

•

— Я НЕ хочу тебе у себе бачити. НЕ ХОЧУ. Дай вже ти мені врешті спокій! — у Валтора вже вкотре вривався терпець. — Що тобі не зрозуміло у таких простих словах? Тебе в дитинстві увагою обділили, чи що? Навіть як так, то мені до сраки. Йди приставай до когось іншого, — не давши Касіану навіть слова втулити, він виставив його із кімнати, гучно гепнувши дверима, зовсім не розуміючи, що він різав по живому.

  Цього разу його було почуто, Касіан навіть близько не показувався Валтору, вони могли перестрітись хіба що випадково чи десь за трапезою. Так минали дні, а за ними й тижні. Спочатку було добре, Валтор отримав свій омріяний спокій, нарешті він міг бути на самоті, у тиші. Але згодом ця ж тиша починала тиснути на нього, а навмисне уникання — аж надто допікали, хоч він чудово розумів, що хлопець просто виконав те, чого він так вимагав. Хіба не цього він хотів? Тоді що ж не так? Ні, тільки не почуття провини. Він нізащо не буде просити вибачення.

•

— Касіане. — Почув позаду себе хлопець. Він був певен, що у саду один, але обернувшись, побачив перед собою рудого вампіра, якого так старанно уникав.

— Чого тобі, Валторе? Крові треба?

— Гадаєш, що я лише через це міг прийти?

— Саме так. Що ж ще тобі могло знадобитись? — Касіан відвернувся.Валтор сковтнув:

— Ти занадто поганої думки про мене.

— Ага, хто б говорив, ти сам створив такий свій образ у моїх очах.

— Ну, і те правда. Загалом пробач мені. — Редгрейв з надією поглянув на нього.

— Га? Що кажеш? — Хитрий погляд погляд був спрямований на Валтора.

— Не прикидайся. Я не буду повторювати.

— Ну але я справді не почув. Ну не хоч то як хоч, я піду, — Кас буденно знизав плечима та повільно попрямував до будинку.

— Та ти знущаєшся... — ледь чутно прошипів Валтор після чого пішов навздогін хлопцю, ледь не гукаючи. — Пробач!