Вигнанець. На Чужині

Розділ 4. Зіпсований Товар.

***
Ніч вони провели вже на каменях біля моря. Мамай так і не промовив ні слова за весь день. Зараз він оглядав свої босі ступні, перемотані тим ганчір'ям, що їх їм, як собакам, кинули люди Матвія. Йти по каменях виявилось важко. Ноги тепер розбиті в кров. Хотілось б зайти в море, але Соленим його називали не просто так, тож бажання відчути зайвий біль, від потрапляння соленої води на свіжі рани не було.

Раби ледь могли впоратись з втомою. Навіть досвідчені, бувалі воїни горців зараз лежали без сил, і лише грудні клітини підіймались, жадібно хапаючи повітря.

- Зате немає сил на втечу, — реготали охоронці.

Розводити вогнище біля рабів, Матвій суворо заборонив. Ще скоять якусь шкоду собі, або нам. Тож менш ніж два десятки наполовину голих, стомлених, голодних та босих людей з неприхованою заздрістю та презирством дивились на загін, що їв навколо вогнища.

- Скоро ми будемо купатись в золоті! — Судячи по похмурих та скептично налаштованих обличчях, Матвій не раз вже це повторював. Але йому, мабуть, не набридало. — Ми скоро зможемо собі дозволити не займатись работоргівлею. Відкриємо щось законне і будемо возити вже інші товари з гетьманщини. Лишень трішки почекати, і не доведеться більше переживати ці жахіття.
- А якщо хтось з них повернеться? — один з работоргівців показав на них пальцем.
- Повернеться? Лесику, ти серйозно? Жоден не втік звідти. І не втече. Вони помруть на галерах, або в копальнях. Але така їхня доля, так заповів Всевишній, чиї шляхи воістину незвідані. Ми всього лише зброя, для цих грішників у його руці. Кожний з них винен не менше, ніж ми, а може й більше. Якщо подумати, то наша професія потрібна: ми це природний відбір. Слабші працюють на сильніших і помирають по бажанню сильніших. Маленькі гвинтики, що допомагають рухатись великому механізму.

- Ну що за маячна! — тихо прошепотів хтось поблизу Мамая.

Люди Матвія між тим і далі дискутували з цього приводу, але Мамай не слухав.
- Для чого їм ці тіла у возі? — поцікавився козак.

Дикуни промовчали, вороже дивлячись на козака. Майже голі, босі в крові та сухій багнюці, що вже стала частиною них, вони дивились на Мамая вовчими очима. Вони пам'ятали, що козак забрав життя кількох з них...

- Для продажу. — врешті відповів один з дикунів. — Я чув, що старший казав, ніби завтра надвечір вони прискоряться, щоб зустрітись з замовником.