Мольфаровий трунок

Оповідка перша: Вурдалак

«Тіха черніговская ночь»

«Чи замислювались ви колись над тим, чому Олексій Арестович ніколи не проводить брифінги при світлі сонця? Чому всі його відео записані у півтемряві? Чому його шкіра так нереалістично рівна та біла? Чому Арестович з майстерною магнетичністю закохує в себе і жінок, і чоловіків? Чому його голос такий рівний, притишений, ідеально звабливий? Чому всі чоловіки так хочуть бути схожими на Олексія Арестовича, втілення упевненості та пристрастного шепоту? Пояснення може бути тільки одне. Воно шокує, здається неймовірним та несправжнім. Але єдине імовірне, підібране під усі факти тлумачення томливої сили Арестовича вам не сподобається. Він упир!» – у темряві просторого кабінету пролунав різкий ляпас тонкої кришки надсучасного лептопа по клавіатурі, яка ледь здималася над столом пластинками кнопок. Тепер масивний стіл і високу постать за ним освітлювали тільки приглушені вуличні ліхтарі. Їх світло пробивалося крізь заклеєні скотчем великі вікна Банкової. Постать належала Олексію Арестовичу. Це він слухав про себе цей короткий... «Звіт вітчизняної конспірологічної каналізації, випхнутої війною на маргіналії всюдисущих теорій про родину Клінтон», - подумав Арестович, занурюючи бліде обличчя в широкі грубі долоні масивних рук. Олексій взяв тонкий смартфон, подивився на своє відображення, на темні, майже досяглі райдужки зіниці. «Вже давно час на полювання», - майнуло у нього в голові. У невпинному торнадо цієї війни він зовсім забув дбати про себе. Треба реабілітуватись.

Арестович підвівся і одним швидким кроком перетнув величезну кімнату, опинившись одразу біля дверей. Усі стіни і меблі залишили від цієї проходки, яка б у людини зайняла хвилини три, тільки враження змазаної панорами у вікнах автомобіля, коли на великій швидкості минаєш кілометр за кілометром. Олексій озирнувся. Тьмяне світло з вікон, його кабінет. Він насмішкувато вигнув губи і вийшов.

Коридори офісу Президента краще проминати звичайною ходою: можливість, що хтось лишиться тут допізна і побачить, як радник ширяє на швидкості, яка залишає від нього тільки розмазану пляму... Словом, можливість, що хтось це побачить, завжди є. Тож треба бути особливо обережним.

Олексій відчинив важкі двері і вийшов на вулицю. Морозне повітря з присмаком згарищ обпекло його. Химери з будинку навпроти вдивлялися в нього своїми пустими білими очницями, скалили кам'яні ікла, світили блідою лускою, відбивалися різьбленими витонченими силуетами на темному нічному небі. «Цікаво, - подумав він, - таких як я, певно, уявляли потворами століття тому... А, якби дізналися, що ми справді існуємо, чи уявляли б потворами зараз?». Арестович розім'яв затерплі кінцівки, вдихнув запах холодної весняної ночі. Тепер, крім запаху пожеж, він відчув сотні інших запахів. Запахів людської крові. У кожного вона була різна. Кипуча, пекельна, вистигла, насичена, дивно водяниста, наче її носій був знекровлений (психосоматика, завжди думав Олексій) з присмаком алкоголю, супнабору чи квітів (цю він любив найбільше). Арестович гигикнув: «Так важко зараз знайти справді добірну. Авакову слід розширити контент свого блогу вин».