Поки я роздумувала, то він додав:
- Ти будеш жити в своїй квартирі, - нарещі до мене дійшло.
- Що? - вдала, що не почула цих слів.
- Так. Міро, я з твоїм татом поговорили і він вирішив купити тобі квартиру, щоб ти жила самостійно, - відповіла тітка.
- А якже коледж? Чи я буду жити неподалік? - на емоціях відповіла я.
- Якраз за 10 хвилин від коледжа, знаходиться гуртожиток. І ти там будеш жити, - в мене настрій погіршився.
- Але чому?! Ну, так до коледжа близько, але чому саме він? Це покарання? Тату, чому я буду жити саме в гуртожитку? - почала кричати я.
Вони переглянулися один на одного і я зрозуміла в чому справа.
- Значить Рита, розказала тобі? Добре, я не проти. Але якщо ти мене хоч любиш і цінуєш, то добре знаєш, що гуртожитки - це пекло, - додала я і розвернулася та попрямувала кімнату.
Грюкнула дверима і плюхнулась на ліжко. Занадто важко це все для мене. Я ж не якась річ, яка має бути готова до будь чого, я жива і виявилось моя тітка не така вже "свята", підла та наївна. Нічого, скоро я дізнаюся геть все про них і про таємницю мами...
Я взяла в руки телефон і набрала номер. Йшли гудки. Згодом почувся знайомий голос.
- Лука, може зустрінемось?
- Міранда? Гаразд, давай в парку? - сказав він.
- Чекаю тебе за 20 хвилин, - відповіла я і вибила не дочекавши відповіді.
Я піднялася з ліжка і підійшла до шафи. Що ж речей в мене не багато. Я почала складати їх в сумку. Звісно взуття не помістилося і тому я залишила їх тут. Відкрила двері й попрямувала до виходу. Мій погляд зупинився на обличчі тата. Він хотів щось сказати, але я відповіла перша:
- Дякую, за вашу підтримку, але для мене це занадто. Не дзвоніть мені і не шукайте, - розлючено відповіла я і вийшла з цієї квартири. Він щось кричав мені в спину, але моя голова вде була зайнята думками.
Напевно комусь здається дивним, чому в мене така поведінка, але я так не вважаю, будь хто, б так поступив... Тепер нехай Лука мені допомагає, він же сам дав мені свій номер і нехай допомогає тепер мені. Я доїхала до парка за 5 хвилин. Звісно на таксі.
Йдучи з валізою по тротуарі, я ще не знала, як пояснити йому. Як він відреагує на такий вчинок? І все ж таки мені вже є 18 і я маю повне право покинути дім і жити самостійно. Піднявши погляд, я побачила чорняві очі які дивилися на мене з... цікавості? Що?
- Щось новеньке. Ти чого з валізою? - відповів він.
- Міг спочатку привітатися! - розлючено відповіла я.
- Привіт, - він знущається з мене?
- Може сядемо? - відповіла я проігнорувавши його "привіт".
Він мовчки підійшов до лавочки і сів. Я сіла поруч, а валізу поклала збоку. Мені було важко щось починати і тому я глянула на свої спотівши долоні які нервово перебирали пальцями.
- Так що ти хотіли мені сказати? - першим заговорив він. - Ти ж не просто так прийшла з валізою. Що сталося? - і тут він повернувся до мене обличчям і я чітко побачила його хвилювання.
- Просто... Ти можеш допомогти мені? - вже не витримала я і важко промовила.
- Щось сталося з батьком? Ви посварилися? Я вгадав? - він торкнувся моїх долонь і тепер я відчула його крижані руки, які обережно торкалися моїх рук.
- Допоможи мені, - вже сумним голосом промовила я.
Він ледь усміхнувся, а тоді витягнув телефон і в ту секунду приклав до вуха. Я лише почула, як він сказав: " Тату, вона має бути з нами" і я не помилилася. Після розмови, він перевів погляд на мене, а тоді підійшов до валізи і помахав рукою, щоб я йшла за ним. Невдовзі ми опинилися в машині. Було тепло в середині, так як на дворі було мокро і холодно, а тут я зігрілася.
Десь за 20-30 хвилин автомобіль зупинився біля якогось будинку. Лука вийшов з машини, а я слідом за ним. Настрою в мене не було і тому я ледь дивилися з під лоба. Мені було занадто сумно. Рита і тато наче не розумію, чого я хочу і як зараз мені потрібна їхня підтримка. Але це вже не від них залежить.
Коли я підняла погляд на двері, то з них вийшов серйозний Макс. Навіть дивно його бачити таким... Я зразу подивилася на Луку, але він весь час був серйозним і дивився на Макса. Коли ми підійшли ближче я почула серйозним голосом в свою сторону.
- Мірандо, а я неочікував тебе тут побачити, - він явно був спокійним і це видавав його голос. - Луко, покажи дім нашій гості.
Хлопець повернувся до мене і схопив мою руку в свою. Ми рушили в середину. Я була не те що здивована, а дар мови втратила, коли побачила цей дім. Так він великий. Так він майже такий самий як мій в Лаінині. Але чомусь я відчувала ебе комфортно тут і саме це відчуття надав мені Лука. Він справді підтримує мене. Допоміг мені. А я що? Я нічого не можу зробити для нього.
Він повернувся до мене обличчя.
- Що сталося? - запитав він і зупинився.
- Нічого... Просто згадала, як я з татом в Лаінині жили, - сумним голосом мовила я.
— Не сумуй. Ти в нас поживеш і нічого тобі не буде. Я гарантую твою безпеку, - відповів він і я усміхнулася, обняла його, а він навіть не пручався.
— Дякую, тобі, Луко, - промовила я.
Він нічого не відповів. Ми зайшли в кімнату. Тут знаходилось: велике спальнне ліжко, тумби з кожної сторони, дзеркало біля дверей, велике вікно, а точніше балкон, ще одні двері, шафа-купе, білий пухнастий коврик. Я присіла на край ліжка.
— Тут гарно, - і лише тепер я побачила, що тут немає робочого стола. — А де робочий стіл?
— Якщо ти про уроки, то не бійся, вниз спустишся в столову, - відповів він.
— Дякую, ще раз, - напевно сьогодні я вже дякувала, але це вже не важливо.
— Якщо потрібно буде щось, покличеш, - сказав він і вийшов.
Я навіть забула про ту валізу, вона стояла біля дверей і я вирішила розпакувати речі
* * *
Наступного ранку, я виспалась добре. Навіть не віриться, що я тут і що я буду разом з Лукою йти до коледжа. Але не час думати. Час збиратися! Я встала та пішла в ванну. Як виявилось ті двері були в ванну кімнату... Зробила водні процедури і вирішила не робити мейк. Все ж я така яка я є.
Підійшла до шафи і вибрала чорні джинси з дірками на колінах, білу блузку, білі красовки. Волосся розчесала і зробила хвіст. Схопила рюкзак і телефон, вийшла з кімнати. Зайшовши в столову я побачила Макса, який накривав на стіл. Я сіла за стіл і поклала збоку телефон.
— Доброго ранку, - промовила я.
— Як спалося? - сказав він, проігнорувавши моє "доброго ранку".
— Та добре. А ви? - запитала я.
— Також... Міро, що сталося? - вже втомленно відповів він.
— З татом посварилися.
— І що на цей раз він видумав?
— Він сказав, що мені потрібно жити самостійним життям і тому хотів, щоб я жила в гуртожитку. Я зробила істерику і пішла.
— Він і не на таке здатний... Їжи поки не охололо, - сказав він і поклав на стіл тарілку з омлетом.
— А ви вмієте готувати, - сказала я і усміхнулася.
— Все твоя мама, - і повисла хвилина тиші.
Поснідавши я побачила, як з сходів спускався Лука. Він поглянув на мене, а тоді відповів на ходу.
— Всім привіт. Міро, ти поїла? Ходімо вже, - сказав він і пішов до дверей.
Ми вийшла з будинку. Лука був якийсь сумний і стурбований. Я не стала його запитувати, адже він міг не сказати причину... В машині ми мовчки сиділи, аж поки він не заговорив першим:
— Тобі подобаються вовки? - неочікувано запитав він.
— Так. А що таке? - я поглянула на нього.
— Ні, нічого. Просто, о той хлопець... Такий блондин, - сказавши це я ге витримала і засміялася. Він напевно не очікував такого і тому так здивовано поливився на мене.
— Ти що ревнуєш? - досі крізь сміх сказала я.
— Ні! З чого ти взяла? - він був напружений і я добре бачила, як він стискає кермо і, як дивиться на дорогу.
— Твої руки все видають, - сказала я і не стримувала усмішки.
— Та де... - сказавши це він опустив погляд на свої руки які стискала кермо.
— Значить я тобі подобаюсь? - неочікувано навіть для себе це почути.
Він різко перевів свій погляд на мене, а тоді промовив:
— А я тобі подобаюсь? - він спокійним і весь час дивився мені ввічі.
— Я? Не знаю, - мені стало чомусь ніяково і тому така відповідь.
— Значить і я не знаю, - він перевів погляд на дорогу.
— Але все ж таки, я хоч трохи тобі подобаюсь? - вже впевненіше запитаоа я.
— Так, - він дивився на дорогу і я зрозуміла, що він сказав спокійно і впевненно.
Я нічого не відповіла, лише усміхнулася і опустила погляд на свої руки. Коли автомобіль зупинився, ми вийшли і всі лише дивилися на нас. І тут я побачила Марту і її компанію. Що ж зараз буде? Коли ми підійшли ближче, то вона почала:
— Лука, що ця з тобою робить? Вона ж з вовками! - почувся нестерпний голос цієї дівчини.
— Не твоє діло, - він був холодний до неї, а вона в свою чергу образилась. Такі люди вміють ображатися?
— Що? Взагалі-то, ми в одній банді! Ти не можеш так розмовляти зі мною, - вона була зла і коли я ледь посміхнулася, то вона звернулася до мене. — А ти чого стала? Йди до своїх вовчат.
Я мовчки відійшла від них, щоб не було скандалів. Але чиясь рука схопила мене і потягнула до входу.
— Лука, мені болячи. Відпусти, - кричала я.
— Вибач, - він відпустив і тепер я могла побачити його обличчя. Він був злий.
— Навіщо ти пішов за мною? А якже банда Марти? - сказала я.
— Я пішов від них, - сказав він і я здивовано подивилася на нього.
— Як? Чому? І що ти будеш робити тепер?
— Нічого. Я можу постояти за себе, тож ніхто мене не чипатиме. А ти ліпше тримайся вовків, щоб не буде жертвою в цьому коледжі, - сказав він.
— Тоді ходімо на урок?
— Пішли.
Уроки пролетіли швидко. Завтра вже п'ятниця і буде вечірка в когось там. Але не знаю чи варто туди йти? Я ж раніше не ходила на такі події. Що ж нехай завтра все вирішиться.