Здавалося, навіть замок власної ріднесенької квартирки клацнув з осудом, хоч і мусив за означенням у всьому підтримувати свого власника. Вічна подружка спонтанність теж відмовилася співпрацювати: наробивши різної шкоди, швидесенько втекла. Не стояла осторонь і розгубленість: певно, такий день був, що всі проти Те-Те. Вона то там детальку підправила, то там, і нині залюбки тиснула на моральний стан.
Техьон, між іншим, теж себе засуджував. А що? Винуватцем нинішнього перебування у власноруч створеній пастці є лише сам омега, який мимоволі втрапив не туди, куди треба.
Хіба ж Те усвідомлював, що дім в цьому випадку — не найкраще місце для схованки? Ниркою присягається — певно, що ні! Коли до тебе стрімко наближається парочка блогеротиктокерів, які остаточно (і дуже раптово!) тебе впізнали, поруч трясеться паніка, а зрадлива підсвідомість так і кричить: «Ось тут він, твій дім! Чимдуж туди!» — то шанси на будь-яку раціональність вираховуються з мінусом перед числом.
Що ж, та фортеця полягла надто швидко — без жодного бою чи зародків протистояння.
Тепер Техьон мов на долоні. Якщо зважати на зв'язки, то подібні і всілякі інші журналісти знають, де він живе, і не важко здогадатися, у яких місцях його шукати, коли неподалік є парк і навіть супермаркет.
Як взагалі можна було не помітити ту камеру? Хай вона й не була тією громіздкою бандурою, яку возять за собою оператори новин, та все рівно... подібні прилади зазвичай впадають у вічі.
З іншого боку, за виправдання Техьону могла слугувати приголомшлива зустріч із Сохі. І дивний настрій. І сум'яття через Чонгука. І оберемок нероз'яснених питань. І спека. І...
Загалом, виправдань у омеги була сила-силенна, та розчарованости в собі вони не притупляли. Навпаки: усе це руйнувало спокій повільно, крихточка за крихточкою. Нанівець же всі натяки на вмиротворення підірвало усвідомлення власної безпорадности.
Хотілося впасти під двері й розплакатися. Емоції немов вивергалися з вулкану й густими рівчаками текли прямісінько до Техьона, змушували шукати хоч якогось порятунку.
Допомога...
Передусім підсвідомо спадав на думку Чонгук. І це було трохи дивно, бо альфа не був його близьким другом, типу Сокджина чи Чиміна, або кимось рідним, як батьки чи сестра. Та й сприймався він дуже неоднозначно, мабуть, через ту традиційну закоханість у своїх айдолів, наразі для нього застряглої на хисткій межі.
Проте існувало й логічне пояснення, нехай воно з'являлося в голові й не одразу: усе-таки, причетність Гука до цієї ситуації неможливо ігнорувати.
Техьон збирає усі часточки сил і намагається зліпити з них щось, що могло б протидіяти дивному потягу до Чонгука. Але цієї миті з ліпленням є певні труднощі: якась паскуда покрала матеріали.
У думках немов на велетенських плакатах: «Тебе врятує тільки Чонгук!» І телефон, що, неначе липкий мармелад, приклеїв до себе погляд омеги.
Рука тремтить, поки шукає номер у контактах. Зовсім поруч вікно, тож оченята раз за разом перебігають на крихітні фігурки мисливців за сенсаціями десь унизу.
Якщо ще кілька хвилин тому складалося враження, що в душі Те вже все було вщент розладнано-покришене, то хвиля вже інакшої, спричиненої першими гудками в телефоні паніки, це спростувала.
Що казати? Скільки варто розповісти? Як Чонгук допоможе? Може, він зараз зайнятий? А коли слухавку не візьме? Яким чином стримати хвилювання в голосі? Чи слід..?
Чонгук уже не менше хвилини не міг достукатися до омеги. Його терміновий візит до керівництва (знову деталь концепту, чи що?) трохи відклався набагато важливішим дзвінком від Техьона.
— Техьон? Техьон-а, що сталося? Чому ти мовчиш? Техьон?
Можливо, той просто за своїми думами не вхопив миттєвости, коли айдол прийняв виклик?
Десь у своїй квартирі Те не знає, що з ним коїться. Голос Чонгука спровокував взагалі щось невідоме, непевне та моторошне. Раптом неймовірно захотілося розповісти про кожнісінький рух, звук і подих цієї історії, почути слова підтримки й відчути Гука зовсім поруч, аби точно переконатися у своїй безпеці.
— Техьон-і? Те-Те, все гаразд? — не перестає робити спроб нормально поговорити Гук, проте у відповідь він чує тільки коротке приглушене схлипування й недовгу мовчанку.
— Я не знаю... — беззахисно шепоче Техьон, стискаючи праву руку ледь не до болю. — У мене дещо сталося, і я... Мені зараз недобре.
Від таких слів у Чонгука виникає неймовірно сильне бажання вдіяти хоча б щось. Однак поки що його можливості зводяться до вислуховування того «дещо» від омеги та моральної підтримки.
Сьогоднішні сльози майже доводять до краю прірви, адже альфа занадто часто стає свідком страждань Те-Те. До того ж нерідко ці страждання спровоковані самим Чонгуком, що не спростовано й цього разу.
Такий варіант штовхає на ще один крок до безодні.
Роби щось! Тільки не мовчи!
— Ти зараз можеш говорити? Чи тобі треба трохи помовчати? — Гук лунає дійсно занепокоєно, старання якнайкраще сховати сум у своїй репліці ніяк не допомагають.
На тому кінці Техьон трохи підвисає, вимикаючи всі відчуття. Він подумки прокручує питання альфи, ніби платівку, кілька разів, бо легка затьмареність у мозку все викривлює.
А дійсно, що він розповість у такому стані? Мабуть, Чонгуку таки варто дозволити йому нічого не казати.
— Помовчати краще.
Схлипування майже зникають, але сльози не перестають поповнювати тонкі цівочки на щоках.
Тим часом Гук вирішує трохи розбавити тишу в слухавці:
— Я насправді зрадів, коли ти мені зателефонував. Ми не говорили по телефону з того моменту, коли ти вибачався за скотину...
Альфа долає бажання зафейспалмити тоді, коли рука вже починає тягнутися до обличчя. Як він міг згадати про те, про що не варто розмовляти навіть в разі апокаліпсису?
Одна з нун-стилісток киває йому, проходячи повз по коридору. Гук легенько кланяється й миттю повертається до розмови.
— Тобто... Я не хотів згадувати те... Тобто хотів, але... Словом, забудь.
Чонгук уже давно так не губився. Востаннє він говорив подібним чином по телефону, коли йому дзвонив його шкільний краш у випускному класі.
— Я радий тебе почути. Звичайно, мені шкода, що ти знову засмучений, — урешті каже альфа, а тоді додає: — Я скучив за твоїм голосом.
Те-Те завмирає. Його погляд вже не проситься перескочити на блогеротиктокерів, які оглядають вікна будинку, певно, щоб знайти самого омегу. Очі просто без сенсу роздивляються кімнату, поки думки розсипаються маленькими намистинами, а збентеженість випаровує призабуті за час монологу Чонгука сльози.
«Я скучив за твоїм голосом», — це з тих зізнань-компліментів, які ховають десь поблизу серця, щоб із сором'язливою усмішкою мріяти під тиху музику.
Те-Те вже знає, чим займатиметься увечері. І цього точно не зіпсують ніякі блогеротиктокери.
— Дякую... — мовить омега, коли народжуються найменші натяки на рішучість. — Я вже, певно, можу говорити.
Техьон оговтується швидше, ніж очікувалося, через що Чонгуку, хоч як дивно, стає краще: його методи таки дають результат.
Водночас у своїй квартирі, не зрушуючи з місця, Те наважується розповідь.
— Сьогодні я пішов у парк і там мене впізнали, — швидко вимовляє він, аби випадково не загубити хвостик думки. — Я спочатку злякався, але то була маленька дівчинка, і ми знайшли з нею спільну мову. Та за нами весь час спостерігала якась парочка. Я не міг добре її розгледіти, бо був зайнятий із Сохі.
Напевно, якби Чонгук зараз намагався вставити хоч слово в цей безперервний потік, усі б його спроби зазнали цілковитого краху. Або його репліку банально не помітили б у феєрверку історії Техьона.
— Сохі — це та маленька дівчинка, — згадує додати Техьон і продовжує: — А тоді, коли вона зі своєю сестрою пішла, ті двоє почали підходити до мене. А ще вони нібито знімали мене, ну, так тримали телефон, і я помітив це і втік.
Омега трохи зупинився, не здатний більше говорити на одному подиху.
— Я втік додому. І тепер вони стоять під моїми вікнами. Ось...
Те ковтав повітря наче після тривалої пробіжки. Подібні розповіді, якщо чесно, виснажують.
Тепер ця історія показала себе з іншого боку й не здавалася аж настільки катастрофічною. Ну стоять собі, та й стоять, що ж тут такого?
Проте потім у голову закрадалася думка про ймовірність подальших дій, і емоції знову перевертають цей світ.
Чонгук же був у шоці. І з тим шоком потрібно було негайно щось робити, бо йому тут, взагалі-то, ще до керівництва йти!
— Тільки не виходь на вулицю! — вигукує альфа, а тоді знову хоче дати собі стусана.
Він би ще сказав, що Техьону до кінця життя доведеться маскуватися, — вишенька на торті розташувалася б жах як ідеально!
— В сенсі, нехай до тебе поки ніхто не приходить, — миттю виправляється альфа. — І ти теж ліпше не виходь на вулицю. Краще просто займайся своїми звичайними домашніми справами. Добре?
Гук говорить трохи задумливо і з короткими перервами, не втрачаючи можливости знайти вирішення цієї проблеми.
— Добре, — бурмоче Те й замовкає разом з Чонгуком.
У слухавці висне крихка тиша. Кожен розгрібає свої думки: Техьон укотре ловить кінчики різних висновків, а Чонгук знову займається мозковим штурмом.
Це вже складніше, ніж було. Тут не викрутишся без конкретних осіб і статусів, як у пості про гейт у твіттері. Треба вигадувати щось більш дієве за просте звернення в інтернетах...
На голову непомітно падає провина. Скидається на те, що ще один подібний випадок, і Чонгук вже сам себе проклинатиме.
Однак несподівано в голові виплескується одна цікавісінька думка: а що, коли самому поїхати й у всьому розібратися? Розказати тим блогерам (а може й журналістам) легенду про дружбу, пообіцяти ексклюзивне інтерв'ю, а для житла Техьона організувати охорону?
Такий варіант швидко тягне за собою хитру посмішку, й альфі здається, що з його хистом створювати проблеми може позмагатися лише вміння їх вирішувати.
А тепер лишається сказати Техьону.
— Скинь, будь ласка, свою адресу. Я скоро буду, — Чонгук не затягує, одразу каже як є, і вимикає дзвінок.
Двері кабінету директора відчиняються.
А Те хочеться щось відповісти, та замість цього чується лише лункий гуркіт.
Його серце випало та покотилося? Чи то був його мозок? Щелепа? Голова? Що там ще відпадає від здивування?
І хоча перебування на підлозі телефона наштовхує на трохи інші висновки, не спростовано, що серце та решта органів звучали б інакше...
Техьон втрачає рештки самовладання, які так старанно оберігав у собі.