Хмм... щось дуже холодно.. У хмаринці було ж тепло...
Я відкрила очі.
І краще б цього не робила.
Перед моїми очима були різні, змазані кольори. То білий, то голубий. Мої вуха закалав вітер, і я чула тільки його різький шепіт.
Я падала.
Тобто я падала ?!?!?
Попробувавши обійняти себе, щоб зменшити біль у руках, я зрозуміла, що це було майже не можливо. Треба було прикласти багато зусиль, щоб зробити це.
Мої очі сльозилися через вітер і страху смерті.
Я хотіла зробити глибокий вдих і видих, але навіть прості ковтки повітря давалися мені силою.
Напевно, ще трохи і з мого тіла буде манка.
Я закрила очі.
Заспокойся, Мітсукі, все буде добре.
Ха-ха, добре, добра каша з тебе буде!
Після мого внутрішнього діалогу із писимістичною мною, мене окутало тепло і ніжність. Намацавши волосся, спину(а нище я не хотіла трогати) я зрозуміла, що мене хтось обійняв.
Відкрила Америку називається.
Я постаралася і привідкрила повіки.
Чорні пасма били мені в лице, а сильні руки обійняли мене за талію. Я з Домініком в обнімку падала на зустріч землі.
Ого... романтика, бляха муха.
А де Тео? Що було тоді, коли ми полетіли з Атланти? Чекайте дайте згадаю:...
- Тобто, ти не зможеш зробити Тео безсмертним??
- Бо той хто відкриває іморталіса може зробити його вічним.
- І хто відкрив мене - ми теж не знаємо.- підвів суть гімнаст.
Ми летіли зі швидкістю світла у хмаринці. Після того як ми поринули у небо, хмарка почала поступово розганятись, тому Домінік впихнув нас у середину, щоб ми не полетіли через вітер.
Ну хоча б , він наголосив цим, що я дуже худа, бо вітерець може мене здути.
Надійся Мітсукі, надійся...
Я сиділа поряд із Тео і це було до чортиків соромно тримати його за коліно. А Домінік либився цілий час, коли ми відвертатися поглядом одне від одного.
- Тео... а як ви познайомилися із Жас? Точніше коли..- спитала я.
- Жасмін батьки забрали у інтернаті США ще до мене. А потім вони поїхали у Швецію, на батьківщину матері. Де й усиновили мене і переїхали пізніше у Атланту.
- Ого як...- сказала я.
- Хм, то твій батько скандинавський бог води... бо ти провів дитинство у Швеції. Жаль, що я вивчив тільки слов'янську міфологію.- побивався опікун
- Так можна в Інтернеті пошукати..- сказав Тео.
- Нуу....та..
- Ось мені навпаки важко знайти хто мій батько, бо у японській міфології купа богів вогню.
- Ну, але ти знаєш свою матір.. До речі, Тео, якщо ти син води і твоя мати була у вишиванці, то це скоріше всього Дана - богиня прісної води, річок і озер.
- Ого.. клас..- без інтузіазму відповів блондин.- вона мені казала своє ім'я, але мене це не зацікавило і я забув. Але я запам'ятав, що вона слов'янська богиня і все.
Можливо, у гімнастичній школі він і був, як могутній король, але у житті, мені здається, це лінивий пофігіст.
Я зітхнула і подивилася на двох хлопців, які теж чуть не падали у сон.
- А якщо ми заснемо, то ми впадемо?- спитав Тео через хвилину мовчання.
- Ну, Мітсукі і я вже спали, і нічого не сталося. Плюс, я думаю, що ми підсвідомо знаємо, що ми лижимо на чомусь твердому і все одно на чому. Тому ми не падаємо
- А...тоді я на бокову, бо все одно нудно.- закрив очі Тео.
Я теж розслабилася і здалася сну.
А, ясно.... ми заснули.. але тоді чому ми падаємо, якщо ми не мали?
Попробувавши подивитися на землю, я зрозуміла, що вітер не хоче зі мною мати дружні відносини, тому він не давав мені змоги це зробити.
Я закрила очі. Головне довіряти Домініку, а дальше, цей придурок хай сам рішає як вилазити з цього лайна.
Я відчула як швидкість зменшилась, і ми легенько приземлилися. Я зрозуміла, що під моїм тілом, тепле річкове каміння, яке нагрілось від сонця.
Домінік валявся на мені пару секунд, а потім різко встав і подав мені руку.
- Пробачте, міледі, за таку посадку.- усміхнувся він.
Я скористалися його "послугою" і роздивилися навколо.
Ми були на берегу ріки серед міста. Сонечко припікало, а у повітрі грали нотки рибячої сонати.
Люди ніжились на "пляжі", точніше колись, бо їх спокійний відпочинок розігнали, дві падаючі тушки, якщо не щось інше.
- Д..Де ми?- ще не війдійшла від падіння я.
- Богуслав. Україна.- посміхався Домінік, ніби тільки що ми не могли попрощатись із життям.
- А чому ми падали і де Тео?
- Думаю, він скоро буде.
І тут я відчула великий удар. Бризки від води були маштабними і чуть не переросли у річкове цунамі.
Я подивилася на ріку.
Хвилі розтупилися і по річковому дні, як Мойсей, ішов наш блондин.
- І чому ця хмарка не могла нас нормально висидити?- вийшов сухим на берег Тео, ніби й не торкався води . Заді нього, стіни із води впали, і річка повернулася у нормальне русло.
- Думаю, Шені хотіла мені помститися за те, що у ночі розбудив. Або просто забагато позитивної енергії тут, тому її магія розвіялася.
- Ого... припустимо - мені все зрозуміло....
- Ідем.. нам треба у ліс, але спершу перекусимо. Плюс ці люди шоковані тим, хто так міг бомбачкою стрибнути.- сказав Домінік і побрів у напрямку будинків.
- ЧОМУУУ ТЕО ТАКИЙ СИЛЬНИЙ????- відійшла від падіння я і згадала те, що мене завжди турбувало
- Бо мачо сильніші за принцес.- пояснив Домінік
- Коли мені наснився той сон. Я почав замічати зміни на своєму тілі, руну, колір волосся і очей. Я загуглив про слов'янських богів і про слов'янські руни. І вивів теорію, що моя сила це вода. Потім якось мені тренер на гімнастиці сказав: " Перш ніж зробити - уяви це все в деталях. Кожний свій крок. І ти уявиш це всім своїм тілом, м'язом, нервом. І ти тоді досягнеш бажаного." От і мені не було що робити і прокрутив у своїй голові, ніби вода із стакана піднімається, як змійка. А дальше ви розумієте що сталося.- пояснив свій секрет успіху блондин.
- Дурням везе... Але це так образливо. Ти ж теж відкритий і я відкрита, ми на одному рівні, а між нами така прірва.
- Бо ти багато скиглиш . І він слухає, коли йому кажуть, а не випитує сам. - сказав Домінік, який йшов впереді.
- Вчитель від богів.
- Є й погірше. Можливо, хочете попробувати українську національну їжу? - усміхнувся загадково Домінік- Звісно, у різних регіонах по різному роблять ці страви, але тут Макдональдсів немає.
- Ну, якщо ти сам будеш її їсти. - промовив Тео.
- Якщо помирати, то разом.- уточнила я.
- Чого?!? Це дуже смачно.
- Все одно Японська їжа смачніша.- сказала я.
- Макдак і KFC краще!
- Ей, ви ще Третю світову через їжу зробіть.- на задньому фоні пробурчав опікун.
- Япоські морепродукти найсмачніші!!- не припиняла я.
- Картопля фрі порве твоїх молюсків і кальмарів!- гнув своє блондин,
- Рамен затопить чізбургер!!
- Хот-дог з'їсть твій рамен і вдавиться, бо такого ще не пробував!
- Бо на твій хто-дог, наступило просвітлення! Тому що ра....
- Равлики найсмачніші. Тому її замовкніть обидва.- "закінчив за мене "Домінік із таким тоном, ніби ще одне слово і ми политимо на кухню у Париж замість равликів..
- І взагалі ці всі страви різні, по-своєму кращі. - продовжив опікун, легенько вдаривши нас поголові кулаком- тому ідем, пожуєте те чого ніколи не жували.
Ми потерли голови, від удару, і продовжили йти за брюнетом.
Маленький тісненькі вулички...трошки людей. Повна протилежність мегаполісам. Ну це ж очевидно, бо це містечко, а не столиця.
Ми зайшли у якийсь маленький ресторанчик і сіли за вільний прямокутний столик.
Домінік сів у главі стола, я поправу сторону від нього, а блондин біля мене.
Тео сів поряд зі мною, а не напроти...Хм, і чому я на таку дрібничку звернула увагу?
Зразу до нас підійшла гарненька русоволоса дівчинка, яка простягнула нам меню.
- Напої вибіріть, які хочете, а основні страви я,-звернувся опікун до нас.
- Мені мохіто, - зразу сказав Тео, навіть не взявши меню.
- Мені напевно воду... або томатний сік..-задумалась, що вибрати, я.
Домінік почав відкашлюватися, а Тео дивився на мене круглими очима.
- А що?
- Томатний сік?!? Вода ?!? Дитино, хто тебе зурочив?!?- був шокований Домінік.
- Ніхто... ну тоді чай з молоком і цукром, або какао з молоком.- вибрала я інший варіант.
Домінік чуть не впав з крісла, а Тео тихенько відсунувся від мене.
- Так спокійно. Ти зможеш вивести її на шлях істинни.- промовляв собі підбадьорення опікун
- Звісно, я не підтримую тих, хто насаджує свою думку і смаки, але ти занадто дивна. - "підтримав" мене Тео.
- Коротше кажучи, тобі Мохіто.- вивів рішення брюнет.
- І де тут демократія? Навіть владу собі не я вибирала...
До нас підійшла офіціантка.
- Два Мохіто, червоне вино і все по два: борщ, голубці і вареники із вишнями. - проігнорував мене опікун.
- Дуже дивні назви...- сказали ми разом з блондином.
Офіціантка трохи шоковано подивилася на нас, бо наші слова були їй на рідній мові, тому як українці можуть називати свою їду дивною, як і їхню назву.
- Це все.- усміхнувся Домінік, проігнорувавши цей ляп.
- Переодягнутися, можливо, хтось хоче?- звернуся він до нас, коли офіціантка пішла.
- Я б радий, але вся моя колекція худі у Атланті.
- Ти помішаний на худі?
- Я поклоняюся їм.- виправив мене Тео.
- Ага... ясно... а ви мене ще дивною називаєте.
- Ну, у всіх є свої дивинки. Я піду переодягнуся- сказав Домінік і з своїм рюкзаком направився до ванни.
- І як він його ще не загубив..- промовила йому у слід я.
- Якщо б це була сумка, було б легше загубити.- відповів Тео, який переписувався з кимось на телефоні у навушниках.- Чорт! Чому погано ловить?!?-вдарив він рукою по телефоні, ніби зв'язок стане кращим.
- До речі Тео, скільки тобі років?
Він подивився на мене.
- А скільки даш?
- Ну... 17? 18?
- 15 і чому я так старо виглядаю...- знову зарився у соцмережу, блондин.
- А мені скільки даш ?- хитро спитала я.
- 14
- Чому?!? Мені навіть поліцейський дав 16!
- Ну, а я підліток, тому у інших особах свого періоду, краще розбираюся.
- Ну та, я ж дивна і не мала б розбиратися.
- Ей, ти тільки не ображайся..- подивився на мене Тео, але я давним давно дивилася у протилежний бік.
- І чому жінки, коли діти, хочуть виглядати старше, а коли вже у літах, молодше..?
- А що, ви інша стать, цього не хочете?
- Та мені чисто пофіг.- знову почав переписуватися з невидимим другом, Тео.
- Знаєш, як це все роздули?- продовжив він.
- Ась? -не зрозуміла я.
- Нас із Жас викрали четверо вбивць, які притягли у квартиру наступної своєї жертви, а потім хотіли домогтися моєї сестри як і самого мене...
- Я знала, що Домінік голубий, але ж не на таку ступінь, -перебила я його.
- Дальше, я заступився за свою сестру і сказав, що викликав поліцію, із-за цього ж ви взяли мене як заручника, а Жас вирубили.
- Зрозуміло. І що, вони нацькували за нами гончих псів? - підійшов до нас Домінік, який переодягнувся у білу сорочку. Видно, приготувався до якоїсь зустрічі.
- Смертні? Ну, мені повідомили, що по США рискають.
- Ось і добре, але вони знають, що я з міста Мороку, тому точно попробують смертних направити сюди, щоб ускладнити нам життя, -сказав брюнет.
- Але ти ж казав, що нам у Місто Життя ..-сказала я.
- Вони двоє находяться в Україні . І монстри, і інші релігії, не знають, де саме на землі прохід до них. Це знають тільки діти слов'янської міфології і головні боги інших релігій. - сів на стільчик у главі стола опікун.
- І нічого, що у нас тече кров інших релігій?
- Нічого, просто якщо ви жили у країні з якої походить ваш батько, то дальше ви маєте право жити у країні, де була етнічна релігія матері.
- То я могла б жити у Японії...-
- Але ніхто не спохватився тебе забрати, можливо це зв'язано з тим хто твій батько, а Тео взагалі не легал.
- Йоу!- помахав нам блондин у знак згоди і якоїсь гордості, що він офіційно серед богів там жити не мусив.
- Але те що я використав силу у Китаї, а Тео у США.... мене дехто уриє...- побивався брюнет.
- Чого? Бо нам не можна використовувати свою силу на території релігії, до якої ми не відносимся?
- Ага.... бляха муха...!!! Якщо ще й та мафія буде підколювати китайців і релігії Північної Америки, то розпочнеться війна, якщо не зможе богиня це все зам'яти...
- Богиня?- спитав Тео, який відірвався від телефону.
Але Домінік не встиг відповісти, бо перед нами поставили страви.
- Смачного!- сказав брюнет, ніби не почув запитання Тео і почав квасити своє вино.
- А, що не міг б поїсти, а потім вживати алкоголь?
- Це мені, як чашка кави. Тому хавайте.
Я подивилася на червону рідину у якій щось плавало... Сама страва була дуже красива і раніше я такої не бачила, але для мене вона була незвичною.
- До речі, ти ж свинину і так далі не мала б їсти..- сказав Тео, який уминав те ж саме блюдо
- Ну тоді тобі прийдеться їсти вареники з вишньою, бо ті дві страви із свининою.- сказав Домінік.
- Народ, не заморочуйтесь. Плюс я їла гамбургер, тому все добре. Та я маю свою думку і смаки.
- Ми чули, які у тебе цікаві примхи що до напитку...- сказали разом хлопці.
З'ївши одну тарілку української кухні, я зрозуміла. що сита, як ніхто інший. А це ще й тільки перша страва.
- Фухх... яка називається це?- я показала на пусту тарілку.
- Тарілка.- відповів Домінік, який шарив у Інтернеті.
- Дякую, Капітан Очевидність.
- Немає за що.- повернувся до свого діла, брюнет.
- Це блюдо, ідіот, як називається???
- Борщ.
- Спасибі. А це голу... голубийци?- попробувала назвати іншу страву, я.
- Ого, яке тупе....голубці. Тебе за твої голубийци давно б на інквизицію відвели.
- Ну дякую. Тео, як тобі їда?
Блондин поки я з'їла одну тарілку зжер свої порції і допивав Мохіто з трубочки.
Син води не відриваючись від свого телефона і напитку, кивнув головою. Так він "сказав", що все добре і йому сподобалось.
- Ей народ, ви ще скажіть що разом переписуєтесь.
- Нє, ми ще до цієї стаді не дойшли- промовив опікун.
- Мгм- на знак згоди промугикав Тео, докінчуючи свій напиток.
- Ідем?
- Ти ще не доїла.- сказав брюнет.
- Мгм- почулося підтакування.
- Я наїлася. Пізніше якось попрбую ті дві страви.
- Ого, дивись я її забезпечую, а воно думає, що їжа з дерева росте. Швидко все з'їла.
- Мгм
- Народ краще давайте підемо до Міста Життя, а то все може бути.
- Мгм
- Тео, тебе заклинило?
- Мгм
- Ех, діти, діти. Чек будь ласка!- покликав офіціантку Домінік.
Розплатившись, ми вийшли на вулицю.
Легенький літній вітерець навіював спокій і умиротворення душі.
- Такс, нас підкинуть до лісу, тому почекаємо десь п'ять хвилин і за нами приїдуть.- промовив опікун.
- Ага...-ліниво ми промовили з Тео.
Я розглядала містечко. Гарне, звичайне, окутане столітньою історією.
Ні, щоб насолоджуватися гарною погодою і деньком, вони мають сидіти у телефонах!
Домінік і Тео стояли спершись на одну ногу, і шастили по Інтернеті або писали повідомлення.
Клас.
- Хм, і як ти Ігор? - звернулася я до метелика. - Все добре? А Як інший Ігор?
- Домінік, мені здається, що Мітсукі приймає заборонене....- не відриваючись від переписки, сказав блондин,
- Мені теж так здається...-промовив брюнет, так само не відклеюючись від екрану.
- Ідіоти.
Через 5 хвилин мого "діалогу" з метеликом, деревом, і кущем. До нас під'їхало сіре авто. Із нього вийшов дуже цікавий водій.
У нього було риже, як вогонь, волосся і зелені із натяком на легенько рожевий, як пелюстки піонів, очі. Зачіска у нього була по останньому писку моди. Він був одягнутий у білу теніску і спортивні чорні шорти.
- Домінік! Скільки літ скільки зим!- пішов обніматися хлопець.
- Тобі уже здається 25, а я у живу тебе бачив ще прищавим.- зробив "комплімент" опікун.
- Ну дякую. А це хто?- відійшов від брюнета, рижик.
- Мітсукі і Тео- іморталіси.- придставив нас Домінік.
- Йоу!- помахав рукою Тео, не відриваючись від телефону.
- А ясно-ясно. Ну хотя б ти не задротиш у приставці.- сказав водій.
- Тшшш.
- Я Роман син Лади - богині весни, любові і вогнища. - простягнув мені руку рижий.
- Лади?!? Так ти мені брат?!?- була я шокована.
Ти шо... у мене є кровний брат! О боги.... це просто.... рідна кров....
- А я ж не уточнив, що у тебе буде багато братів і сестер по матері, як і у Тео.
- Тео, ти чув, у нас є родичі !!!
- Мені вони, якось по горло. Особливо, коли вони тобі ножі тикають у шию.- промовив до мене блондин пронизуючи поглядом.
Я забила на сина води і захотіла обійняти брата. Це так було не очікувано і приємно.
- О, ти її вишкребок....і ще й іморталіс. Хах, а стара хоче жити. Їй напівбогів мало.- з усмішкою сказав Роман , що прибавило цим словам такої гіркоти й зверхності.
- Ну, що ж Хе Хе...підкинеш нас до Міста?- хотів розбавити ситуацію мій опікун.
- Ага. Сідайте.
Я сіла з Тео на задні сидіння, а двоє старших, на передні.
Після тих слів, мені стало страшно які будуть інші мої рідні. Роман сказав, що я просто ліки від смерті богині, а не його сестра. Я хотіла пригорнутися до когось, але така"доброзичливість" дала знати, що у цьому світі, не все йде по твоєму сценарію і бажанням. І справді я одна. Батьків я не знаю брат мене важає лиш інструментом... комусь потрібна я, моя душа, а не мої здібності і ціль з якою мене народили?
Тео поклав свою руку мені на плече.
- Нічого, у тебе є я і Домінік.- не відриваючись від телефона сказав блондин.
Це просто.... ці слова вернули мене із моїх думок. Ці висновки й припущення, могли мене затягнути не на той шлях або й націлити на смерть.
У моїй душі знову розцвіли квіти надії і любові. Я хотіла заплакати і кинулись обіймати цього пофігіста, але втрималась. Все ж таки вони мені не сім'я, не забувай. Бо найрідніші можуть зробити тобі боляче, що й сталось із Романом.
Ми проминали маленькі вулички, магазинчики і виїхали на трасу. У вікнах розливалася вся палітра зеленого кольору. Деколи, попадалися зустрічка, яка нагадувала, що ми не одні.
Десь проїхавши 10-15 км, ми зупинились. Навколо дороги були лиш дерева.
- Такс, наша зупинка! Роман, ти йдеш з нами?- спитав брюнет.
- Хіба що пізніше приїду до вас, бо мені потрібно у Київ.- сказав рижий.
- Агась. Спасибі.- усміхнувся опікун і вийшов на дорогу.
Ми з Тео теж подякували і вийшли ж машини. Перед нами розпростерся ліс, який кликав нас у свій світ і у свої правила.
- Ще трохи і ви побачите те, що не притаманне смертним містам.- сказав загадково Домінік і направився до лісу.
Було сиро.
Ліс, ніби дихав своїм холодним подихом. Звісно, це лиш піщинка природи, яка залишилася, але враження, яке складав цей ліс, про її могутність, були неймовірними. Напевно, це так саме для мене, бо я не була у простому лісі. Лиш парки і культурні місця. А не кусочок чогось не перебудованого під людський комфорт і бажання.
Ми йшли приблизно 20 чи 30 хвилин. І вони були довгими. Природа, звісно, прекрасна, але я вже встигла роздерти собі ноги гілками. І встати у якусь субстанцію.
Ми нарешті вийшли на маленьку полянку. Листя дерев не закривало небо, крізь нього пробивалося сонце і падало на землю покритою мохом, і маленькими трав'янистими рослинками.
Домінік встав посередь галявинки і подивився на землю.
- Такс, за руки не братися і не торкатися одне одного.
Опікун витягнув ліву руку і зробив жест, ніби щось витягує з плеча іншої руки. І справді він витягнув з правого плеча ту косу, яку мав на літаку. Чорний метал, на початку, переходив у срібний на кінці. Рукоядка була з кісток. Але ніяких троянд і колючих дротів...
Домінік взяв косу і, замхахнувшись, вдарив гострим срібним кінцем у землю. І зразу ж з місця удару з'явилося біле світло, яке осліплювало мене з Тео.
Опікун забрав свою зброю із землі. Світло потухло і ми побачили білий круг з руною у середині.
- Вставайте навкруги і доторкніться до руни рукою.- промовив брюнет.
Прямо як секта з трьох людей. А що? Лісочок, галявинка, кружечок. Ще б свічочки і повний комплект.
Ми з Тео мовчки виконали його примху. І коли сам Домінік зробив те ж саме... все навкруги побіліло. Я закрила очі, бо ця білизна осліпляла мене.
На задньому фоні я почула якийсь легенький шепіт, який був подібний на тихеньке наспівувавня. Мир.... розчулося мені.
Білов......... Не з цього часу.....
що цей голос хоче сказати? Що за Білов? Цей голос не договорив, чи це чиєсь ім'я?
Шепіт припинився і я обережно відкрила очі. Домінік і Тео вже стояли, і дивилися кудись . Я взяла з них приклад. І це було...