Джесіка Роялс і Клер Мансетр

Глава13

Ми вирішили знайти це Прокляте Озеро🌊
Ми йшли прямо за курсом карти. Через декілька хвилин хотьби, ми вийшли до дерева, з надто цікавими надписами на ньому. Клер знову бубуніла собі щось під ніс. Я спитала подругу, чи не бачила вона таких значків у бібліотеці. Вона тільки стояла як вкопана і дивилася на нас з Деном, ніби ми їй щось зробили. Нам здавалося, що зараз вона нас просто з'їсть своїм жахливим і холодним поглядом! Я почала відходити і ненароком наступила на щось маленьке, але водночас дуже тверде, можливо, навіть металеве. Я хотіла взяти це в руки, але я все ще дивилася на подругу, яка ще досі дивилася на мене , і деколи зиркаючи на Дена. Коли, я підняла фігурку, я не дивилася на неї, але тільки спробувала розібрати, що вона собою являла. Це було схоже на ключ. Незабаром Клер впала просто на землю. Я дуже злякалася і одразу побігла до неї. Пульс у неї майже не бився. Я сказала Дену, а він почав ритися в рюкзаку. Взагалі супер, тут його подруга помирає, а він в рюкзаку щось шукає! Але коли він витягнув воду, я вже не думала так. Спочатку він дав їй попити, а потім полив їй на лице. Це було дивно, але Клер відкрила очі, встала і пішла прямо. Ми пішли за нею, я дуже переживала за подругу, адже ніколи нічого подібного з Клер не було. Я дала Дену ключ, який знайшла на землі. Він оглянув його і був трошки збентежений. Він вже нічого не розумів, нам потрібен був відпочинок. Але спати в лісі, під відкритим небом, було далеко не найкращою ідеєю. Але іншого виходу не було, тому ми знайшли велике дерево, схоже на дуб та лягли під ним. Клер ще ходила навколо дерева, але швидко лягла біля мене та заснула. Ми чули дикі звуки, ревіння, але найбільше нас насторожував плач. Той самий плач, який ми чули до того. Друзі та я, вирішили чергувати по черзі. Спочатку була я, після мене Клер, а потім Ден. Так ми протянули до ранку. Проснувшись, Клер знову стала сама не своя, але я та Ден, були повні сили. Ми ще трошки посиділи з другом під деревом. Те що я знайшла, це був ключ. Але для чого? Ми поговорили про те, що ми будемо робити далі...
Зібравшись ми пішли далі. Ден знову занурився у карту, ніби шукаючи там якихось підказок. А я знову мала багато питань. Але найбільше мене тривожило те, що ми не знаємо, що буде далі!