Сьогодні за вечерею я в котре підняла тему варіантів свого майбутнього. Мама була категоричною:
- Олександро, не будь такою впертою! Ми з твоїм батьком бажаємо тобі щастя.
- Якщо ви бажаєте мені щастя, то чи не повинні ви зрозуміти та підтримати мене, та мій вибір? Чи я помиляюсь?
- Якщо твій вибір нічого не гарантує, то так, ти помиляєшся!
Я стримуючи сльози повертаю голову в сторону тата, який зараз сидить і напружено їсть свій кусок лазаньї, хоча повинен був би мене підтримати.
- Тату, але ж хто як не ти повинен мене розуміти. Я через стільки пройшла, я не можу так просто все покинути...
- Але ніхто не вимагає від тебе покинути все прямо зараз, - перебиває мене мама і кладе свою руку на татову, точно щоб відвести його від поля бою. - Закінчиш ліцей, у тебе ще два роки попереду, а потім обереш справді варту тебе професію.
- Варту мене професію? Це вже цікаво яка? Чи ти думаєш, що я піду на лікаря чи щось таке? - я не можу розгледіти в її сталевому погляді хоча б іскорку злості, образи чи будь-якої іншої емоції. Мені стає зрозуміло, що для неї все давно вирішено.
Розуміння програшу запалює глибоко в мені відчуття злості і навіть сили.
- Мам, мені буде вісімнадцять років і ти вже не зможеш керувати моїми рішеннями. Якщо я захочу продовжувати плавати, я буду. Якщо я захочу поступити хоч навіть на кондитера, я поступлю. Це зрозуміло?
- Олександро, притримай язика за зубами. Тобі шістнадцять, як ти можеш знати, що буде краще для тебе?! Якщо питання стоїть так гостро, чи не забула ти, за які гроші ти живеш?
Її останні слова колять гостріше, ніж зазвичай. Я здивована, бо думала, що жодні слова від цієї жінки уже не зможуть причинити мені біль.
- Якщо ти думаєш, що зможеш маніпулювати грошима, то ти глибоко помиляєшся. Якщо потрібно, я просто зараз зберу всі свої речі і покину цей бісовий дім! - я кричу, мій голос, здається, може розірватись, але я мушу виговоритись, бо відчуваю, що іншого шансу не буде.
- Якщо ти все вирішила, не маю причин тебе затримувати, - говорить моя мама. Я не здивована її словам, кидаю серветку на тарілку і піднімаюсь зі стола.
Але несподівано, тато, який за весь вечір не промовив жодного слова, стукає кулаком об стіл. Я так здивована, що моє тіло здригається разом із цим звуком.
- Олександро, повертайся у свою кімнату, нікуди ти не підеш. А ми, Корнеліє, ще з тобою поговоримо.
Я кидаю на них останній погляд і біжу в кімнату. Закриваю двері на ключ і ниряю в подушки, на цей раз не стримуючи сліз.
Через декілька годин, привожу себе в порядок, вихожу з будинку і сідаю у свою машину, виїжджаючи з двору.
Я довірилася Назару вчора і небо не впало. Я відчула себе краще, розповівши йому про тата. Якщо я змогла зробити це з Назаром, напевно я можу це зробити і з дівчатами .
Поки я сиджу в своїй машині навпроти будинку Ані, я думаю про своє життя.
Все йде зовсім не так. Десятий клас повинен був бути легким і веселим. Насправді, до цих пір він був всім окрім цього. Мама пресує мене, Назар стає більшим, ніж просто моїм партнером з хімії, а мої плани щодо плавання летять котові під хвіст. Що ще може піти не так?
Я бачу якийсь рух у вікні другого поверху, у спальні Ані. Спочатку показуються ноги, потім спина. О, Боже. Це Макс намагається вибратися з вікна і злізти по квіткової решітці.
Макс, напевно, помітив мене. Тому, що слідом за ним, висовується голова Ані, вона махає мені, сигналячи почекати.
Ноги Макса все ще не дістають до решітки, і тому Аня підтримує його однією рукою. Квіти відволікають його, і він падає вниз, розставляючи руки в сторони, мов зірка. З ним все в порядку, розумію я, коли він показує Ані два великих пальця і ховається з виду. Цікаво, поліз би хтось на квіткову решітку для мене.
Три хвилини потому, вхідні двері Ані відкриваються, і вона виходить назовні лише в нижній білизні і топіку.
- Сашка, що ти тут робиш? Зараз сьома ранку і у нас сьогодні не має занять у ліцеї.
- Я знаю, але моє життя вийшло з-під контролю.
- Заходь в будинок, поговоримо, - каже вона, відкриваючи двері моєї машини. - Я тут собі скоро дупу відморожу. Ох, чому літо в Детрої таке коротке.
У будинку я знімаю своє взуття, щоб не розбудити її батьків.
- Не хвилюйся, вони поїхали в оздоровчий клуб годину назад.
- Навіщо тоді Макс вилазив у тебе з вікна?
Аня підморгує.
- Щоб зберегти романтику відносин. Хлопці люблять пригоди.
Я йду за Аньою в об'ємну спальню, оброблену в лілових і зелених тонах, які декоратор її матері вибрав для неї. Я падаю на додаткове ліжко, поки Аня набирає номер Олі.
- Оля, приходь, у Сашки криза.
Оля приходить через кілька хвилин у піжамі і шльопанцях. Вона живе всього в двох будинках від Ані.
- Ок'ей, колись, - коли ми всі в зборі, допитується Аня.
Тепер, з усією увагою, зверненою до мене, я вже не вважаю бажання ділитися з кимось, такою вже відмінною ідеєю.
- Нічого, в принципі, такого.
Оля випрямляється.
- Сань, ти витягла мене з ліжка о сьомій ранку. Давай викладуй.
- Так, - каже Аня, - Саш, ми твої друзі, якщо ти не можеш розповісти нам, кому взагалі ти можеш розповісти?
Назару Шевчуку. Але я ніколи не скажу їм такого.
- Чому б нам не подивитися старі фільми, - пропонує Аня. - Якщо Одрі Хепберн не змусить тебе виговоритися, ніхто і ніщо це не зробить.
Оля важко зітхає.
- Не можу повірити, що ви витягли мене в таку рань заради старючих фільмів. Вам слід завести собі життя. Мінімум, що зараз ви можете зробити, це викласти мені якусь плітку. Є що-небудь?
Я розумію, що вона жартує, але мені стає шкода, що з нами не має Маши, яка зараз з батьками в родичів.
Аня веде нас до вітальні, і ми влаштовуємося на дивані її батьків.
- Я чула, Катю Юрчук знайшли цілуючоюсь з кимось в шафі у вівторок.
- Ваааааааау, - каже Оля, зовсім не здивувавшись.
- Я згадувала, що це був Ігор, один з охоронців?
- Тепер це хороша плітка, Аня.
Ось як це буде, якщо я поділюся чимось? Все просто перетвориться на якусь плітку, з якої всі будуть сміятися?
Чотири години, два фільми, коробку піци, попкорн і величезну упаковку морозива по тому, я відчуваю себе краще. Може це була Одрі Хепберн у ролі Сабріни, яка дала мені відчути, що все можливо. Це змушує мене думати про...
- Що ви думаєте про Назара Шевчука? - питаю я дівчат.
Аня закидає жменю попкорна собі в рот.
- Що ти маєш на увазі "що ми думаємо про нього"?
- Ну, я не знаю, - кажу я, не перестаючи думати про сильний, безспірний потяг, що завжди присутній між нами. - Ми стали часто спілкуватися.
- І...? - Аня трясе рукою в повітрі, підганяючи мене. - Що ти хочеш цим сказати?
Я беру пульт і зупиняю фільм.
- Він красень, визнайте це.
- Ок, я згодна, він мілашка. Але він не один з тих, з ким я б могла коли-небудь зустрічатися.
- Він постійно приходить у ліцей під кайфом, - каже Оля.
- Я сиджу поряд з ним, Оль. І я жодного разу не бачила його під кайфом у ліцеї.
- Ти що жартуєш, Саш. Він накурюється перед уроками в чоловічому туалеті, коли він прогулює заняття. І я не кажу тільки про травичку. Він сидить на чомусь набагато серйознішому, - каже вона так, ніби це факт.
- Ти коли-небудь бачила його з наркотиками? - спорю я.
- Саш, мені не потрібно перебувати з ним в кімнаті, щоб знати, що він нюхає і колеться. Назар небезпечний.
Я відкидаюся на подушки дивана.
- Оля, не мели дурниць. Як би він став капітаном футбольної команди будучи наркоманом? Та і його сім'я скоріше вбила б його, ніж дозволила таким пліткам просочитись по всьому місті.
- Ну, значить, колись точно курив. Та годі, ви ж не думаєте, що він хороший хлопчик, правда? Скільки історій у ліцеї з ним пов'язано, згадайте хоча б перший навчальний день.
- Так, я знаю.
- Ми любимо тебе і хочемо тобі кращого, такі хлопці, як Шевчук, тебе не вартують.
Я мовчу, обдумуючи сказані ними слова.
- Може ще солоної карамелі з яблуками з' їмо? - каже Аня, мінюючи тему.
Три рази моя мати намагалася зв'язатися зі мною. Один раз вона дзвонила мені на сотовий, але те, що я його відключила, не заспокоїло її. Вона дзвонила ще двічі Ані додому.
- Твоя мама прийде сюди, якщо ти з нею не поговориш, - передає Аня, тримаючи трубку в руках.
- Якщо вона прийде, я піду.
Аня протягує мені телефон.
- Вона хвилюється, поговори з нею, а ми вийдемо на кухню.
Я все ж погоджуюсь, беру телефон і набираю маму.
- Алло, мам, я в Ані, не треба назвонювати.
- Дочко, я з твоїм батьком хвилюємось. Не треба було так без попередження їхати.
Я видаю коротких смішок.
- Мам, здається мені, ти була готова виставити мене за двері нашого дому.
- Ну все, досить. Я погарячкувала, ти погарячкувала. Пробач мене.
- Все нормально, - кажу я їй і спокійно видихаю, хоча й знаю, що все далеко не нормально, і мені краще швидше зі всім розібратись. Але зараз сил на сварки у мене не має.
Тому, попрощавшись з мамою, збираю свої речі, прощаюсь з дівчатами і виїжджаю додому.
По дорозі обдумую останній тиждень і, раптом розумію, що за ці декілька днів у мене кардинально змінилась думка про одну людину, і від цього розуміння, по всьому тілі пробігають мурашки.