Магія- таємні двері, що хоче відчинити майже кожен. Але що за цими дверима? Які наслідки від такого "підглядання". Кара і насолода, вбивство душі і приємна залежність. Що ж ми побачимо за дверима? Ходімо...
Я звичайна дівчина Олександрія. Ну як звичайна... Чесно кажучи, я відьма, але я не люблю коли мене так називають. Моя бабуся була ворожкою тому я перейняла її дар. Але доки розібралась з усіма Богами, правилами, голова шла обертом. Для мене це вже було покаранням, я проклинала себе, бо родилася дівчинкою, але нічого не могла змінити. Я не маю багатьох друзів, бо тварин, лісових мар, лярв, болотяних русалок, водяних, домовичків та інших нечистей я не рахую. Я дуже люблю гуляти, сама звісно, бо всі хто зі мною ходив хрестилися і плювали як бачили моїх друзів. Це неприємно взагалі, бо я потім маю у всіх просити пробачення і благати, щоб тих людей не карали. Тому мій внутрішній голос-кращий друг. Одного дня я згадала своє легке дитинство, коли ще не розумілася на травах, а просто вдихала їх аромати та заквітчувала волосся. Тому мій настрій був досить меланхолійний, я шла по рідному лісі і лягала на соковиту траву. Раптом, мене збила з ніг дівчинка, я здивувалася і почала її наздоганяти, але що саме дивне-я не могла її знайти, вона то з'являлася, то зникала.
-Що за бісові витівки?-почала я лементувати.
-Йди за мною.-легко шепотіла примара.
Я йшла і не знала де я, аж раптом земля зникла і я попала у невідоме. Я знаходилася у коконі з якого не могла вийти, а все більше мене обмотувала та мала дівчинка. Я злякалася,кричала, та ніхто не міг мені допомогти. Та заспокоївшись, я зрозуміла-та дівчинка це я, це моє дитинство.
-О Боги мої Всевишні! Що мені робити?-намагалася я достукатися до Вищих Сил, але було мовчання. Мене осяяла думка, що я застрягла у минулому. Через це я не насолоджуюся майбутнім, скоро я так втрачу зв'язок і помру. Я виривалася, але нічого не виходило. Тоді я почала відпускати себе радісну і звичайну, я захотіла жити і творити, пути слабшали, а дівчинка ставала злою. Її миле обличчя перетворилось на якийсь жах. Вона хотіла мене задушити, але не могла. Скривавлені руки від ниток втрачали силу. Всіма силами я почала прощатися з минулим і випала з того кокона наче жовток з яйця. Які то були бридкі відчуття.
-Бррр.
Я опинилася знову на траві. Раділа і голосила від щастя, це моя земля. Моє життя. Моє натхнення. Я цілувала все навколо і була зовсім знесилена. Тому невдовзі мене охопив міцний сон. Трави мене закутували, а квіти дарували чудовий аромат.
-Так, тепер я тут, нізащо не віддам і не покину.
Oops! This image does not follow our content guidelines. To continue publishing, please remove it or upload a different image.
