"Мойсей"

8 0 0
                                    

Пролог

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!

Дивіться також








Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,Роздертим сумнівами, битим стидом,—Не нам тебе провадити до бою!Та прийде час, і ти огнистим видомЗасяєш у народів вольних колі,Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,Покотиш Чорним морем гомін воліІ глянеш, як хазяїн домовитий,По своїй хаті і по своїм полі.Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,Твойому генію мій скромний дар весільний.Д[ня] 20 липня 1905ІСорок літ проблукавши, МойсейПо арабській пустиніНаблизився з народом своїмО межу к Палестині.Тут ще піски й червоні, як ржа,Голі скелі Моава,Та за ними синіє Йордан,І діброви, й мурава.По моавських долинах марнихОсь Ізраїль кочує:За ті голі верхи перейтиВін охоти не чує.Під подертими шатрами спитьКочовисько ледаче,А воли та осли їх гризутьОсети та будяччє.Що чудовий обіцяний край,Що смарагди й сапфіриВже ось-ось за горою блистять, —З них ніхто не йме віри.Сорок літ говорив їм пророкТак велично та гарноПро обіцяну ту вітчину,І все пусто та марно.Сорок літ сапфіровий ЙорданІ долина пречуднаЇх манили й гонили, немовФата-моргана злудна.І зневірився люд, і сказав:"Набрехали пророки!У пустині нам жить і вмирать!Чого ще ждать? І доки?"І покинули ждать, і бажать,І десь рваться в простори,Слать гінців і самим визиратьПоза ржавії гори.День за днем по моавських ярах,Поки спека діймає,У дрантивих наметах своїхВесь Ізраїль дрімає.Лиш жінки їх прядуть та печутьВ грані м'ясо козяче,А воли та осли їх гризутьОсети та будяччє.Та дрібна дітвора по степуДивні іграшки зводить:То воює, мурує міста,То городи городить.І не раз напівсонні батькиГоловами хитають."Де набрались вони тих забав? —Самі в себе питають. —Адже в нас не видали того,Не чували в пустині!Чи пророцькі слова перейшлиВ кров і душу дитині?"IIЛиш один з-поміж сеї юрбиУ шатрі не дрімаєІ на крилах думок і журбиПоза гори літає.Се Мойсей, позабутий пророк,Се дідусь слабосилий,Що без роду, без стад і жінокСам стоїть край могили.Все, що мав у житті, він віддавДля одної ідеї,І горів, і яснів, і страждав,І трудився для неї.Із неволі в Міцраїм свій людВирвав він, наче буря,І на волю спровадив рабівІз тіснин передмур'я.Як душа їх душі, підіймавсьВін тоді многі разиДо найвищих піднебних висотІ вітхнення, й екстази.І на хвилях бурхливих їх душУ дні проби і міриПопадав він із ними не разУ безодню зневіри.Та тепер його голос зомлівІ погасло вітхніння,І не слухає вже його слівМолоде покоління.Ті слова про обіцяний крайДля їх слуху — се казка;М'ясо стад їх, і масло, і сир —Се найвищая ласка.Що з Міцраїм батьки і дідиПіднялись до походу,На їх погляд, се дурість, і гріх,І руїна народу.Серед них Авірон і ДатанВерховодять сьогодні;На пророцькі слова їх одвіт:"Наші кози голодні!"І на поклик його у похід:"Наші коні не куті".На обіцянки слави й побід:"Там войовники люті".На принади нової землі:"Нам і тут непогано".А на згадку про божий наказ:"Замовчи ти, помано!"Та коли загрозив їм пророкНовим гнівом Єгови,То йому заказав АвіронБогохульні промови.А на зборі Ізрайля синів,Честь віддавши Ваалу,Голосистий Датан переперОсь якую ухвалу:"Хто пророка із себе вдає,І говорить без зв'язку,І обіцює темній юрбіБожий гнів або ласку,—Хто до бунту посміє народНакликати, до зміниІ манити за гори, настрітьКінцевої руїни,—Той на пострах безумцям усімМіж отсим поколіннямНай опльований буде всімаІ побитий камінням".IIIВечоріло. Поменшала вжеЦілоденная спека,Над горою край неба палав,Мов пожежа далека.Наче дощ золотий із небес,Полила прохолода;Починається рух у шатрахКочового народа.Звільна, плавно ступаючи, йдутьКам'яними стежкамиЧорноокі гебрейки бичемЗ глиняними збанками —Із збанками на головах, генПід скалу до криниці,А в руках їх мішки шкіряні,Щоб доїти ягниці.Старші діти по голім степу,Наче зайчики, грають,В перегони біжать і кричатьАбо з луків стріляють.Де-де чути квиління з шатраАбо регіт дівочий;Там хтось пісню заводить сумну,Наче степ у тьмі ночий.Та ось старші, батьки та діди,Із наметів виходятьІ по горах, по голім степуСкрізь очима поводять:Чи не видно ворожих їздцівДе за жовтим туманом?Чи не котить де південний бісПісковим гураганом?Ні, спокій! І розмови пішлиТі звичайні, сусідські:Щораз менше в ягниць молока,І ягнята ось тільки.Навіть що для ослиць не стаєБудякової паші!Доведеться кудись кочуватьНа пасовиська кращі.Авірон радить край Мадіам,А Датан іще далі.А Мойсей? Той замовкне, мабуть,По вчорашній ухвалі.А втім, в таборі гомін і рух,Біганина і крики;Із шатрів вибігає народІ малий, і великий.Що таке? Чи де ворог іде?Чи впав звір у тенета?Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжаІз свойого намета.Хоч літа його гнуть у каблукІз турботами в парі,То в очах його все щось горить,Мов дві блискавки в хмарі.Хоч волосся все біле як сніг,У старечій оздобі,То стоять ще ті горді жмутки,Як два роги на лобі.Він іде на широкий майдан,Де намет заповітуПростяга свої штири рогиВ штири сторони світу.В тім наметі є скриня важка,Вся укована з міди,В ній Єгови накази лежать,Знаки волі й побіди.Та давно вже не входить ніхтоДо намету святого,Його жах стереже день і ніч,Мов собака порога.Але камінь великий лежитьКрай намету до сходу:З того каменя звичай велитьПромовлять до народу.На той камінь зіходить Мойсей —І жахнулися люде.Та невже ж волі всіх на докірВін пророчити буде?І прийдеться розбить, розтоптать,Як гнилую колоду,Кого наші батьки і дідиЗвали батьком народу?Ось між чільними вже АвіронЧервоніє з досади,А середнім щось шепче Датан,Лихий демон громади.IV"Вчора ви, небожата мої,Раду радили глупу;Се хотів я сказать вам теперЗамість першого вступу.Ухвалили печать наложитьНа язик мій, на душу, —Тож тепер вам усім вперекірГоворити я мушу.Зрозумійте й затямте собі,Ви, сліпців покоління,Що, як зглушите душу живу,Заговорить каміння.Вчора ви сприсяглися свій слухЗатикать на промови,Не мої, не тих глиняних уст,А самого Єгови.Бережіться, а то він до васЗаговорить по-свому,Заговорить страшніше сто раз,Як в пустині рик грому.А від слів його гори дрижатьІ земля подається,Ваше серце, як листя в огні,Зашкрумить і зів'ється.Вчора ви прокляли всякий бунт —І кляли його всує,Бо напроти тих глупих проклятьВаше серце бунтує.Бо в те серце Єгова вложив,Наче квас в прісне тісто,Творчі сили, — ті гнатимуть вас,У призначене місто.Вчора ви уважали спокійНайблаженнішим станом;Та чи радився ум ваш при тімЗ вашим богом і паном?Чи то він для спокою призвавЗ міста Ур та з ГарранаАвраама і плем'я йогоНа луги Канаана?Для спокою їх потім водивПо йорданськім поділлю?Семилітнім їх голодом гнавАж над береги Нілю?Якби хтів вас в спокою держать,Наче трупа у крипті,То ви й досі, як сірі воли,Гнули б шиї в Єгипті.Тим-то буду до вас говоритьНе від себе, а владно,Щоб ви знали, що з богом на прюВиступать непорадно.Бо Єгови натягнений лук,І тятива нап'ята,І наложена стрілка на ній —І то ви є стріла та.Як стріла вже намірена в ціль,Наострена до бою,Чи подоба стрілі говорить:"Я бажаю спокою?"А що вчора ви тут присягли,На подобу жіноцтва,Більш не слухать обітниць моїх,Ні погроз, ні пророцтва, —То навмисно про все те до васПобалакати хочу:І обітницю дам, що прийде,Погрожу й попророчу.І ви мусите слухать, хоч злістьВб'є вам жало студене.Рад я знать, чия перша рукаПідійметься на мене!..VЗареклися ви слухати слівПро Єговину ласку,Тож, мов дітям безумним, я вамРозповім одну казку.Як зійшлися колись дереваНа широкім роздоллі."Оберімо собі короляПо своїй вольній волі.Щоб і захист нам з нього, і честь,І надія, й підмога,Щоб і пан наш він був, і слуга,І мета, і дорога".І сказали одні: "Вибирать —На одно всі ми звані.Най царює над нами вовікОтой кедр на Лівані".І згодилися всі дерева,Стали кедра благати:"Ти зійди з своїх гордих висот,Йди до нас царювати".І відмовив їм кедр і сказав:"Ви чого забажали?Щоб покинув я сам ради васСвої гори і скали?Щоб покинув я сам ради васБлиски сонця й свободу,Бувши вольним — пустився служитьЗбиранині народу?Ви корону мені принесли?Що мені се за шана!Я й без неї окраса земліІ корона Лівана".І вернулися всі дерева,Стали пальму благати:"Ти між нами ростеш, нам рідня,Йди до нас царювати".І сказала їм пальма: "Брати,Що се вас закортіло?Царювати й порядки робить —Се моє хіба діло?Щоб між вами порядки робить,Чи ж я кинути в силіСвої цвіти пахучі та свійПлід — солодкі дактилі?Мало б сонце даремно мій сікВигрівати щоднини?Мого плоду даремно шукатьОко звіра й людини?Хай царює хто хоче у вас,Я на троні не сяду,Я волю всім давать свою тінь,І поживу, й розраду".І погнулися всі дереваПід думками важкими,Що не хоче ні пальма, ні кедрЦарювати над ними.Нумо рожу благать! Та вонаВсьому світові гожа,Без корони — цариця ростин,Преподобниця божа.Нумо дуба благати! Та дуб,Мов хазяїн багатий,Своїм гіллям, корінням і пнем,Жолудьми все зайнятий.Нум березу благать! Та вона,Панна в білому шовку,Розпуска свої коси буйні,Тужно хилить головку.І сказав хтось, неначе на жарт,Оте слово діточе:"Ще хіба би терна нам просить,Може, терен захоче".І підхопили всі дереваСе устами одними,І взялися просити терна,Щоб царем був над ними.Мовив терен: "Се добре вам хтосьПідповів таку раду.Я на вашім престолі як стійБез вагання засяду.Я ні станом високий, як кедр,Ні, як пальма, вродливийІ не буду, як дуб, самолюб,Як береза, тужливий.Здобуватиму поле для вас,Хоч самому не треба,І стелитися буду внизу,Ви ж буяйте до неба.Боронитиму вступу до васСпижевими шпичкамиІ скрашатиму всі пустиріМолочними квітками.І служитиму зайцю гніздом,Пристановищем птаху,Щоб росли ви все краще, а яБуду гинуть на шляху".VIУ глибокім мовчанні сю річВухом ловлять гебреї..."Се вам казка, — промовив Мойсей, —Ось вам виклад до неї.Дерева — се народи землі,А король у їх колі —Божий вибранець, син і слугаГосподевої волі.Як народи Єгова создав,Мов літорослі в полю,Заглядав всім у душу й читавЗ неї кождого долю.Заглядав їм у душу, якаїх удача й причина,І шукав, кого з них би собіОбібрати за сина.І не взяв отих гордих, грімких,Що б'ють в небо думкамиІ підносять могутню п'ятуНад людськими карками.І не взяв багачів-дукачів,Що всю землю плюндрують,Людським злотом і потом собіДомовини мурують.І не взяв красунів-джиґунів,Що на лірах брязкочутьІ свій хист у мармурі, в пісняхВіковічнити хочуть.Згордував усю славу, весь блискІ земне панування,І всі пахощі штук, і усеКнижкове мудрування.І, як терен посеред дерев,Непоказний на вроду,І не має він слави собіАні з цвіту, ні з плоду, —Так і вибраний богом народМіж народами вбогий;Де пишнота і честь, там йомуЗависокі пороги.Між премудрими він не мудрець,У війні не войовник,У батьківщині своїй він гістьІ всесвітній кочовник.Та поклав йому в душу свій скарбСерцевідець Єгова,Щоб він був мов світило у тьмі,Мов скарбник його слова.На безмежну мандрівку життяДав йому запомогу,Заповіти й обіти свої,Наче хліб на дорогу.Але заздрий Єгова, наш бог,І грізний, і сердитий:Те, що він полюбив, най ніхтоНе посміє любити!Тож на вибранця свого надівПлащ своєї любові,Недоступний, колючий, немовКолючки ті тернові.І зробив його острим, гризьким,Мов кропива-жеруха,Аби міг лише сам він вдихатьАромат його духа.І посольство йому дав страшнеПід сімома печатьми,Щоб в далеку будущину ніс,Ненавиджений братьми.Горе тому нездарі послу,Що в ході задрімаєАбо, божу зневаживши річ,І печать розламає!Вийме інший посольство страшнеЛінюхові з долоні,Побіжить, і осягне мету,І засяє в короні.Та щасливий посол, що свій листПонесе скоро й вірно!Дасть вінець йому царський господьІ прославить безмірно.О Ізраїлю, ти той посолІ будущий цар світу!Чом не тямиш посольства свогоІ його заповіту?Твоє царство не з сеї землі,Не мирська твоя слава!Але горе, як звабить тебеСвітовая забава.Замість статися сіллю землі,Станеш попелом підлим;Замість всім з'єднать ласку, ти самСтанеш ласки не гідним.Замість світ слобонити від мук,І роздору, і жаху,Будеш ти мов розчавлений черв,Що здихає на шляху".VIIІ з'їдливо сказав Авірон:"Мосціпане Мойсею,Страх загрів і напудив ти насПриповісткою сею!Між народами бути терном!За сю ласку великуСправді варто в Єгові твоїмПризнавати владику.І послом його бути — се честь!І в незнане будущеЗапечатані письма носить —Се манить нас найдужче.Се якраз доля того осла,Що зав'язані міхиЗ хлібом носить, сам голод терпитьДля чужої потіхи.Ще гебреї з ума не зійшли,Долі ліпшої варті,І осягнуть, як честь віддадутьІ Ваалу, й Астарті.Най Єгова собі там гримитьНа скалистім Сінаї, —Нам Ваал дасть багатства і вдастьУ великому краї.Най Єгові колючі терниБудуть любі та гожі, —Нас Астарти рука поведеПоміж мірти і рожі.Наш уділ — Сенаар та Гарран,А наш шлях до востоку,А на захід, у твій Канаан,Не поступимо й кроку.Все те ясне, не варто про сеІ балакати далі,Та от що нам з тобою зробитьПо вчорашній ухвалі?Бить камінням руїну стару?Шкода заходу й труду.Дечим може ще він послужитьІзраїльському люду.Майстер він говорити казки,Миляну пускать баньку,Тож приставмо його до дітейЗа громадськую няньку".Так сказав він, і регіт піднявсь,А з тим реготом в паріПо народі йшов клекіт глухий,Мов у градовій хмарі.Та спокійно відмовив Мойсей:"Так і буть, Авіроне!Що повиснути має колись,Те і в морі не втоне.Канаана тобі не видатьІ не йти до востоку;З сього місця ні вперед, ні взадТи не зробиш ні кроку".І мертвецька тиша заляглаНа устах всього люда,І жахнувсь Авірон, і поблід,Сподіваючись чуда.Але чуда нема! АвіронВ сміх! А з сміхом тим в паріПо народі йшов клекіт глухий,Як у градовій хмарі.VIIIІ піднявся завзятий Датан:"Дарма грозиш, пророчиш!Ось як я тобі правду скажу,Може, й слухать не схочеш.Признавайсь: не на теє ти вчивсьУ єгипетській школі,Щоб, дорісши, кайдани куватьНашій честі і волі?Признавайсь: не на те ти ходивУ єгипетську раду,Щоб з мудрцями й жерцями куватьНа Ізраїля зраду?Признавайся: було там у нихВіщування старинне,Що від дуба й дванадцяти гільВласть Єгипту загине?Знали всі, фараон і жерці,Що той дуб і ті гілі —Се Ізрайля дванадцять колін,Розбуялих на Нілі.І жахались, що мимо всіх праць,І знущань, і катовань,Той Ізраїль росте та росте,Як та Нілова повінь.Знали всі: як в гебрейській сім'їРодить первенця мати,То в єгипетській мусить в той деньПервородне вмирати.Та не знав ніхто ради на се,Не придумав підмоги,Тільки ти, перекиньчик, упавФараону під ноги.І сказав: "Ти позволь їх меніПовести у пустиню,Я знесилю, і висушу їх,І покірними вчиню".І додержав ти слова, повівНас, мов глупу отару,Фараону на втіху в піски,Нам на горе і кару.Скільки люду в пустині лягло!Ті піски і ті скалиСотням тисяч Ізрайля синівДомовиною стали!А тепер, коли з наших ватагТільки жмінька лишиласьІ Ізраїля сила грізнаПо пісках розгубилась,Коли дух наш хоробрий упав,Мов нелітня дитина,І завзяття пом'якло в душі,Наче мокрая глина, —Ти ведеш нас у сей Канаан,Мов до вовчої ями.Адже зверхником тут фараонНад усіми князями!Се ж безумство — тиснутися намСамохітне до пастки!Чи нам тут воювать єгиптян,Чи просити їх ласки?""О Датане, — промовив Мойсей, —Не журися, мій сину!Канаана тобі не видать,Не гнуть гордую спину.Не одне повідаю тобі,Небораче Датане:При смерті тобі й п'яді земліПід ногами не стане"."Гей, гебреї! — Датан закричав.

Іван Франко. Вірші та творчість.Where stories live. Discover now