Залишся в моєму серці

Розділ І. Частина 1. Про «гадів» та «безтолкових дуреп»

Вам знайомий той стан, коли здається, що в цілісінькому світі ви абсолютно нікому не потрібні? Коли в голові б'ється відчуття того, що вас всі кинули і розбіглись по своїх справах, ніби взагалі забувши, що така людина як ви, існує. На душі шкребуть кішки, чи не так?

Захлинутись розчаруванням. Відчувати, як горла торкаються огидні липкі пальці Страху, як кожен його ніготь залишає бридкі відмітини на шкірі. Боятись втратити зв'язок.

Довіру?

Довіра — звичайнісінька мильна бульбашка. Її оболонка, різнобарвна і красива, манить до себе, проте що там всередині? Коли завдяки одному лиш необережному рухові бульбашка зникає — всередині порожньо. Розчарування котиться лавиною, від якої не втекти. Зовнішня краса, якою б оманливою не була, ще довго зберігатиметься у пам'яті, нагадуючи про минулі помилки.

Помилки, що стануть уроком.

Середнього зросту дівчина із рудою шевелюрою, зібраною у високий необережний хвіст, неспішно крокувала тротуаром із глибокою задумливістю на обличчі, про що свідчили її тонкі злегка насуплені брови. Справді людська довіра така тендітна і крихка? На щастя, а може і ні (хтозна), дівчина не могла дати чітку відповідь, як би не старалась знайти її у своїй голові. Вона — звичайна середньостатистична школярка зі своїми дивацтвами та жуками в голові, які вічно нашіптують їй щось та служать таким собі «внутрішнім голосом», і безмірною, безмежною любов'ю до всього їстівного.

Не королева школи, не сіра мишка.

Беллі звичайна.

Про таких навіть ніхто не говорить, ба навіть більше — їх рідко помічають, адже ці люди стають частинкою маси і просто губляться в натовпі таких же самих «звичайних» людей. Єдине, що із впевненістю можна сказати про руду — це те, що колір її шевелюри повністю відповідає характеру. 

Непередбачуваність — це те, що підходить дівчині, та лише одиниці знають про це. Прихований запал, таємна іскра.

Хай там як, життя іще не встигло стерти з її великих карих очей і завжди ледь рум'яних щічок трепетну невинність та якесь дитинство.

— Чорт, з чого ці думки?

Що ж, гарно і «смачно» лаятись — було не найкращою звичкою Беллі.

Вона раптом зупинилась і тільки через секунду зрозуміла, що питання прозвучало не тільки в її голові.