Не шукай мене

Тихий стукіт. Я повертаюсь до дверей спиною та спускаюсь східцями. Свіже нічне повітря розвіює кімоно, тріпоче волосся, вривається в груди. Цей запах... солодкий, трохи терпкий. Залиті білим сяйвом дерева сакури з рожевою шовковою ватою на гілках.

Роблю крок. Ще. І ще.

«Не шукай мене», - лунає в моїй голові. Кому належить цей голос? Тобі? Чи, може, мені самому?

«Дарма просиш», - подумки відповідаю я та йду далі. Я вже звик до цього голосу. Так само, як і до цього прохання, тож не зважаю на нього.

«Чому ти знову мене шукаєш?»

«Тому що я кохаю тебе. А чому ти весь час просиш, аби я облишив твої пошуки?»

«Тому що теж кохаю тебе, і не хочу, щоб ти мене знайшов. Так буде краще».

«Для кого?»

«Для тебе, тільки для тебе».

«Не мели дурниць, я все одно тебе знайду», - відповідаю та йду. Між деревами, що висаджені в два ряди, вузенька доріжка. Вітер пробігає між ворсинками молодої трави.

«Не шукай мене, не треба, - знову цей голос, і знову я його ігнорую. – Нам же було добре вдвох! Я завжди була щаслива з тобою! Так само, як ти був щасливий зі мною. Не треба псувати цього, не шукай мене!»

«Якби я тебе послухав і не шукав, то не мав би права казати "кохаю"».

«Я теж не мала б права казати тобі це слово, якби не просила не шукати».

«Я знаю».

«Але не шукай! Благаю, не шукай!»

«Не можу», - сумно зітхаю та йду вперед. Бо в мене є лише ніч. А як засвітає, я знову сховаюсь у своєму домі. Сховаюсь від цього клятого світу, який після нашої розлуки, після того, як ти зникла з мого життя, мені остогид. Ти сама це знаєш. І знаєш, що де б ти зараз не була, я все одно шукатиму тебе, і все одно знайду.

Алея закінчується, дорога повертає. Йду полем, де коливаються на вітру червоні кораблики павучих лілей, які чомусь розцвіли цієї ночі, хоча ж мали б чекати до осені! Зорі надзвичайно яскраві, але я не дивлюсь на них. Вони, разом з білим місяцем, лише ліхтарі, які світять, аби допомогти мені в пошуках.

«Не шукай мене!», - знову просиш ти, коли я підходжу до саду з розквітлими сакурами. Цей солодкий, чомусь солонуватий запах, що заполонив все навколо...

Маленький, зовсім непримітний напіврозвалений будиночок, навколо якого ростуть криваві квіти хіганбана.

«Не шукай! – знову просиш ти. Так, що будь ти поряд зі мною, то я б побачив, що ти стоїш навколішки. – Милий, коханий, прошу, зупинись, не треба! Заради пам'яті про те, що було, не шукай! Бо якщо знайдеш, уже не зможеш надіятись, що це ще не кінець; що все іще можна повернути, що я колись буду з тобою, в твоїх обіймах! Живи краще надією, не знай!»

«Я хочу знати правду. Мені не потрібна надія, я маю тебе побачити», - рішучо кажу я та відкриваю прогнилі двері.

...В даху повно дір, тож одна єдина кімнатка добре освітлена місяцем. Пелюстки сакури притрусили бруд, пил, та гнилі убогі меблі. Притрусили вони і стілець, на якому сидить струнке напівзотліле тіло в брудному блакитному кімоно.

«Я ж просила не шукати мене», - сумно лунає голос у моїй голові, коли я лагідно струшую пелюстки сакури з мертвого обличчя.

КІНЕЦЬ