Куди подівся перстень

Дуже довгий розділ, де купа бійок і небагато сюжету

 – Де ми? – запитав Кенші, коли Марні перенесла його в якесь холодне і сире місце.

– Ми в твоєму тимчасовому домі, – безтурботно відповіла Марні.

– Ми в підвалі? Це якийсь підвал, так?

– Ні. Просто тут прохолодно.

Вони пішли довгим коридором. Перед поворотом Марні сказала Кенші, щоб він ішов першим.

– Але ж я нічого не бачу.

– Нічого-нічого. Іди давай.

Кенші і пішов. Пройшовши два метри, врізався в стіну. «Щось я не так роблю, – подумав Кенші, – казав же, що не майстер ходити у незнайомих місцях. Взагалі тут же не мало бути ніякої стіни. Щось не так».

За ним зачинилися важкі металеві двері із гратами. Марні повернула ключ у масивному замку. Кенші зрозумів, що ніякий це не коридор, а справжнісінька темниця. Хлопець кинувся до дверей, проклинаючи демонів і їхні серпи. Якби він був зрячим, його б так не обдурили.

– Випусти мене!

– Почекай тут. Шанг Тсунг не знає, що ти тут.

– Відкрий, чуєш!

– Думаю, моєму батькові сподобається твій меч. Тому приготуйся з ним попрощатися.

– Навіть коли твоєму батькові сподобається мій меч, він його не отримає, поки не сподобається мечу!

– От і чудово. На все добре.

– Випусти мене, Марні!

Від удару ногою двері навіть не здригнулись. Подвійний удар дзвіночка.

– Відкрий, Марні, відкрий, чуєш! Марні!

Ніхто не відповів. Марні зникла. Її більше немає. Нікого тут більше немає. Кенші запанікував. З панікою в голову залізли і параноїдальні думки.

Як довго він тут буде?

Чи взагалі його хтось випустить?

Він же помре тут від голоду і спраги!

Як назло, Кенші негайно захотілося їсти. І пити. І спати. І взагалі, Кенші зрозумів, що оця ситуація – одна з тих, що називаються безвихідними. Це кінець.

Коли паніка і параноя трохи відійшли, прийшла тривога. Кенші сів, зіперся на стіну і почав думати про погане, уявляючи, що з ним станеться.

Потім тривога відійшла і Кенші стало все одно. Здавалось, він тут був уже кілька днів. Всі емоції відійшли на задній план або й зовсім зникли з голови юнака.