ДЗВІНОК. Частина ІІ

3 2 0

Дощу ще не було, та піднявся вітер, хмари затягнули небо, а дівчата ловили свої спідниці на радість перехожим. Я припідняв комірець та йшов вулицею з приватними будинками містян, заглядаючи у вікна. Вважайте мене збоченцем, але я любив це діло, немов на Службі, але нічого не потрібно робити.

Взагалі, у Відпустці мені подобалося три речі: їжа – о так, вона краща за кохання, секс і інші «приємності» людського життя; самотні подорожі – відчувати землю під ногами, трішки інше, ніж літати над нею в безтілесній подобі; і підглядати за людьми, розуміючи, що тобі не потрібно втручатися у їх долі й допомагати з помилками.

Отак, проходячи повз чергове вікно я знову побачив того старигана. Спершу, нічого особливого: дід сидить та розмовляє по стаціонарному телефону, але якщо придивитися, а я таки придивився, то можна було помітити, що в цій кімнаті майже не було нічого: лише старе ліжко, обклеєна наліпками з нульових тумбочка, картонна коробка з-під взуття на ній, тринога табуретка, на якій якраз сидів той літній чоловік, та телефон. Червоний телефон, що яскраво контрастував на фоні порожнечі. Так, це була не бідність, не божевілля, а саме порожнеча. Як я це зрозумів? Шнур від телефону був нікуди не приєднаний, а вуста старого рухалися, думки бігали, скупі сльози котилися додолу – він розповідав донці як минув його черговий день. Доньки давно не було на цьому світі.

Я не втримався. Вперше не втримався за багато тисячоліть і підгледів, глибоко підгледів. Уявлення не маю чому, але цей старий здавався мені не простим незнайомцем, або ще чомусь.

Він дуже пізно став батьком, втратив дружину незадовго після пологів, виростив доньку абсолютно сам, поставив її на ноги, підтримував у всіх починаннях, підтримав бажання навчатися у найпрестижнішому журфаку країни і, навіть, у її намаганнях зробити серйозний вступний проект, адже розумів, що не подужає контракт, а донька не буде щасливою, якщо сама, власними зубами не вигризе те місце, не доведе свої вміння. Майже довела – перешкодою стала смерть. Її вбили ті, кого вона хотіла розкрити у своїй роботі. Новина б стала місцевого характеру, але батько вчив, що будувати країну потрібно зі свого дому, а аж ніяк не перекидати відповідальність на якусь там рибну голову.

Але було в ньому ще щось. Щось, що ховалося занадто далеко і я ніяк не міг туди дотягнутися, лише зачерпав кінчиками пальців, тому просто зайшов у двері. Буквально.    

    

Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
СлугиПрочитайте цю історію БЕЗКОШТОВНО!