ВОСКРЕСІННЯ. Частина ІІ

6 2 0

Мені подобалося, що приходили й зникали ми саме взимку. Я любив холод, любив як він покусує тіло, як пронизує до самих кісток. Я бачив як помирали від спеки, бачив як помирали від північного короля. Повірте, ніхто б добровільно не обрав життя у вічному літі, якщо б довелося кінчати його виводячи па з правителькою півдня. Я любив холод, і саме тоді полюбив й ту дівчину.

Поки я йшов на свою зупинку, мою увагу привернула вогняна хода крізь темряву в Прабатьківську суботу. Дивно, але ця православна служба віяла ще тим містицизмом. Хоча, що тут дивного? Все логічно.

Логіка крилася і в тому, що вдруге ми переплелися знову під ноти церковних дзвонів. Знову нас оточувала біла крупа. А може і не було в тому ніякої логіки.

Чесно, я б до неї, напевно, й тоді не заговорив. Чомусь так і не тягло познайомитися, хоч впізнав одразу, хоч знав, що не існує випадковостей. Та вона все вирішила сама. А не впізнати її було важко, навіть у темряві. Всьому виною – очі, а точніше біси, що там горіли яскравіше за пекло, сильніше за рай.

Було вже пізно, перестав грати і музика на головній вулиці, що своїми творами давно змінив обрядову пісню й останні кілька годин дарував атмосферу іншого, не справжнього, бутафорного міста. Мороз посилив свої обійми. Здається лише ми троє досі намагалися дочекатися потрібного номера. Почав падати сніг великими, пухнастими пір'їнами, які перероджувалися ще до того, як долітали до вологої землі, але не до її двох закручених хвостиків, подібних на чудернацькі антени, що ніяк не пасували віку, але пасували їй, її очам.

Знаєте, я часто помічав, як незнайомці довго разом чогось чекають, десь знаходяться, не заводять розмови, намагаються не дивитися один на одного і це породжує великий ком незручності, бажання того, аби це нарешті скінчилося. Але не зараз. Мовчання нам не заважало, я давно забув, що чекаю маршрутку, і знав, що незнайомка також не бажає її приходу. Та я досі не жадав знайомитися. Натомість дістав почервонілі руки з кишень і вирішив запалити, відійшовши подалі. Через півхвилини почув той сміх, що і досі, чомусь, гріє мені серце й трішки зачіпає.

- Серйозно? Сірники? - вона підійшла майже впритул, нас розділяло лише полум'я її запальнички, що раптово, з характерним звуком, з'явилося за її командою, віддзеркалилося в чорних очах, та мені здалося, що навпаки. – Не могла більше дивитися на Ваші марні, навіть жалюгідні, спроби. Ще й в таку погоду. – знову сміх.

СлугиПрочитайте цю історію БЕЗКОШТОВНО!