ВІН. Частина І

11 2 0


До* незнайомця на Кінбурнскій косі

Знаєш, тут є одне місце, яке нагадує мені про інше. Думаю так часто буває, особливо, коли те інше занадто далеко. В моєму випадку, туди ще не просто дістатися й не одним видом транспорту. Тому найкраще знайти мініатюру поруч.

Не дивися так на мене, мені важко стримати посмішку. Та ні, я не могла там залишитися. Так, та місцина просто дивовижна. Вона пережила час. Не могла. Через нього. То його край, таким як ми тепер там не місце. – один обпікаючий ковток холодного напою, один важкий подих і знову посмішка.

В подобі я була там лише один раз. Наприкінці першого літа.

Я б повернулась потім, але ми ж знаємо, що такої можливості більше не буде. Ну, ми ж з тобою саме на цей фінал поставили? – тепер твій мовчазний ковток.

Є один людський напій, який я просто обожнюю. Досить! Я не буду так розповідати! Не сміши. Ні, це не бурбон. Це просто молоко, хоча молоко – це не просто. На Кінбурні важко з продуктами, та ще важче з людьми. Звичайно я не про туристів. Здається я годину блукала тими хуторами поміж закинутих дворів, сто відсотків заблукала, аж поки хтось не підказав, яка сім'я поблизу тримає корову. І знає що? Так, в пошуку її я взагалі втратила будь-які орієнтири. А потім з'явився він.

Геть забула його ім'я. Пам'ятаю, що окликала жінку, яку побачила біля дому, вона відповіла, що знає про кого я питаю і сказала зачекати, бо він (вона точно називала ім'я) проведе. І ось він вийшов.

Перші дні мого перебування на півострові стояла холодна погода, добиратися навіть довелося майже в шторм. Часом думала, що на Службу піду раніше. Там, де я зупинилася не було гарячої води, а лише літній душ, та й море не досить привітне. Я майже дві доби мріяла про ванну. Уявляєш мій вигляд? Пучок брудного волосся? Та і теплий одяг не брала, тому довелося надіти на себе все, що було. Так, це вже смішно і сумно. Розумієш, я не хотіла цей раз когось допускати, мені було все одно як я виглядаю, але він... Тоді я пожалкувала. Пожалкувала, що не приверну таким чином уваги, хоча ніхто б цього не зробив, але це я зрозуміла вже пізніше.

Замовкла газонокосарка і він вийшов з тих хащів. Кожне подвір'я на косі було немов частиною лісу. Хоча думаю так воно і є. Схожих на нього я бачила дуже давно й не цій півкулі цієї планети. Навіть в іншому теперішньому на тій територіє це вважається застарілим. Він був неземний. Я ніколи не бачила такого довгого волосся в хлопця, навіть у дівчини нині це раз на декілька тисяч, а може і сотень тисяч. Ти зрозумів яка я і де.

Він сказав: «йдіть за мною», і ми попливли. Я була готова щоб він вів. Мені хотілося і заговорити, і ніколи не порушувати цієї тиші. Незнайомець вів мене, дівчину, безлюдною територією невідомо куди, а я жадала цієї невідомості. Ми пробиралися вузькою тропою, яка ледь виднілася серед дерев, кущів, трави. Я навіть забула про свій страх павуків. Я просто не могла перестати слідкувати очима за його станом. Він був попереду, я позаду. В ньому, в його ході, голосі було щось... Просто було щось.

Абориген.

Ми вийшли до лиману. Був прилив, тому знову лише вузька доріжка. О, як я хотіла, щоб ця подорож не кінчалася. Але і розуміла, що і пальцем до нього не доторкнуся, не буду шукати. Його не можна було нам чіпати.

Він когось погукав. Зайшов до двору, а я залишилася чекати. Боже, яке прекрасне місце. Ліс просто впадає у водойму. Зелена блакить і аромат щастя, волі, сил. А він наче їх частина. Невід'ємна частина. Неподалік, на старезній дерев'яній лаві, я помітила кота. Він був величезний, нереально величезний. Не товстий, а дійсно великий. Його тіло вкривали безліч шрамів та кольорів. В ньому теж щось було.

На Кінбурнській косі здається все коріння було чимось неземним. А знаєш, точніше було б сказати навпаки. Там ще залишилася Земля. Найреальніша. Найправдивіша. Земля.

- Це наш старійшина. – він вказав на кота, котиська. – А то собаки чи вовки. Взимку немає різниці.

Виявилося корова померла. Й мого аборигена, як ти вже зрозумів, я більше не бачила, а кота так. Знаєш, це я його так прозвала, мого Мауглі, а потім зрозуміла. Я згадувала його ще довго, кожну ніч, аж потім, вже на палубі, мене осінило – він Падший. Розумієш? – попросив бармена повторити, погляд не піднімав. – Падший.

А те місце я тобі покажу. Відійдемо там. Напередоднібуде сильна хуртовина і мороз – моя мініатюрна коса набере неперевершеного вигляду.


Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
СлугиПрочитайте цю історію БЕЗКОШТОВНО!