ЛАК ДЛЯ НІГТІВ. Частина І

52 8 0


Вона сиділа на, по-білому запорошеній, лаві. Сиділа та споглядала на малюків, що катали сніжних баб зі своїми батьками. В її очах не було суму, та я відчував. Я його бачив, як древнього згорбленого безстатевого монстра в людській подобі, замотаного в старе, але чисте лахміття. Він був поруч. Обіймав її та плакав. Він побачив мене, крізь судоми на вустах, посміхнувся, витер замерші сльози і зник. Ні, тимчасово відійшов.

-      Привіт

Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.

- Привіт. – я присів поруч, а жінка здригнулася, немов сидить вона тут вже десятиліття і ніхто крім смутку не відвідував її.

- Добридень, чоловіче. – такої сонячної посмішки я ніколи не знаходив за всі тисячоліття, які був пізнав. І в очах її теж грало сонце, теж сяяло тепло. Бурштинова кімната була знайдена того передноворічного дня. – Ти загубився? – ось вона, та сама, невідома їй, материнська тривога. – Я ніколи тебе тут не бачила раніше.

- А я Вас, тітонько, всі свої п'ять років! – не вийшло у мене прожити ці виписані дні без брехні. Не міг я більше споглядати тишком. – Точніше два, перші три я геть не пам'ятаю.

Вона потирала червоні від холоду руки. Жодного разу я не бачив на ній рукавиць.

- Хіба тебе в місті випустили самого гуляти? Такого малого? – голос забринів нервовими нотками.

- Та Ви шо! Я вже великий. А мама готує тортик Діду Морозу і стереже мене з вікна. – я вказав на перше ліпше попід дахом, що найяскравіше бриніло різнокольоровими вогниками.

- А вона не буде проти, що ти розмовляєш з незнайомим?

- То Ви ж не дивний дядечко.

- Я лише стара дивна жіночка. – посмішка повернулася.

«Яка пів життя провела на цій лаві перед дитячим майданчиком...» - ніяк не можу змусити себе не читати її думки, добре, що ми не вміємо плакати.

- Та Ви ж молоді! – вона, у відповідь, грайливо струсила сніг з моєї шапки.

- Чому ти не з усіма дітками? Чому я раніше тебе не помічала?

- Цими двома запитаннями Ви вже відповіли. Тепер моя черга. – я підсунувся ближче і намагався не дивитися, як тануть сніжинки в неї на волосі, що вибивалося з-під берета. – Чому Ви злякалися, як побачили мене?

- Подумала, що ти з мого сну. Мого найстрашнішого кошмару. – вона зніяковіло закліпала. – Хоча там геть нічого лячного не було.

- Розкажіть.

- Дивний ти хлопчик і там був дивний, десь твого віку, хлопчик. Пам'ятаю як мені подзвонили у двері, я відчинила, а на порозі стоїть дитина. У чудернацькому вікторіанському костюмчику, чи це я вже надумала, та точно знаю, що в його руках була блакитно-бузкова квітка. Чи то дзвіночок, чи гіацинт, чи то мускарі. Маленьке таке, на одному пагоні, ніжне. Я його пита хто він, звідки, чи ба не загубився, а він лише стоїть, мовчить та пильно так дивиться. Мене такий страх схопив в свої обійми і з кожною секундою вони все дужчали від його мертвої німоти. Я тоді чітко зрозуміла хто він в тому, ледь прочинених дверей, просторі. Зрозуміла, та так, стоячи на колінах і тримаючись однією рукою за ручку дверей, продовжувала випитувати. – вона пирхнула сміхом. – Випитувати у Диявола, де його батьки. А через рік, а може два, я проводжала темними вулицями подругу, раптом вона запримітила маленького хлопчика, який понуро сидів на узбіччі. Поки він їй нарешті відповів, то я була ладна схопити дівчину за руку й бігти геть. Виявилося, що він просто образився на тата, здається, через останню скоринку свіжоспеченого хліба.

То була наша перша розмова.І тоді я нарешті зрозумів, що не жалкую через обрану мною подобу маленького хлопчика. Бо я в неї закохався. Але не так... Немов у янгола... Ця іронічна думка не покине мене ані на хвилину всієї Відпустки.

СлугиПрочитайте цю історію БЕЗКОШТОВНО!