Людяність

То ти все життя у неї в полоні

Зранку я пішов до неї пізніше, ніж учора. Не дуже хотілося зустрічатися — мені було ніяково. Але ж я мусив. Я приготував сніданок, коли зайшов, вона лежала на матраці і дивилася в стелю.
— Привіт. Як ти? — несміливо запитав я, ставлячи тарілку на підлогу біля неї.
— Погано. Живіт болить, — мляво відповіла вона.
Я обережно сів скраю.
— Ти пробач... за вчора, — я хотів би сказати ще щось, але не знав що.
Кілька секунд вона мовчала.
— Але, якщо вибирати між цим і тим, що вона б відрубала мені ноги, це було кращим рішенням. Напевно.
— То ти не ображаєшся? — з надією перепитав я. Мене бентежило це "напевно".
— Ображаюся. Але ти зробив все, що міг.
Вона знову замовкла. Мене це трохи напружувало.
— Їсти будеш? Можу тобі ліків якихось принести.
— Не треба. Але їсти буду, — вона сіла і взяла миску, але прийнялася їсти вже не з таким захватом, як учора. Кілька хвилин ми знову сиділи в тиші.
— Слухай, ти взагалі ніколи в школу не ходив? Чи там на гуртки якісь, не знаю?
— Ніколи. Перші чотири роки мама або наймала вчителів, або сама мене вчила. Зараз я здебільшого сам вчуся. В школі тільки підсумкові контролі здаю. Я там числюсь, здається.
— А як же ти з тими двома познайомився? Що вони взагалі за люди?
— Еміліо і Райто. Вони діти маминих друзів. Ми іноді зустрічаємося, — насправді, це "іноді" відбувалося сильно рідше, ніж я б хотів, але інших варіантів у мене й не було.
— А батько в тебе є?
— Я його ніколи не знав, а мама не горіла бажанням мені розказувати. — Може вона сама не пам'ятає, хто то був? Або вона і його вбила. Або я себе накручую і вони просто розвелися. Але чому він тоді зі мною не спілкується?
— То ти все життя живеш у неї в полоні, — підсумувала Олена.
— Я не... це не так, ми... — я намагався якось заперечити, але враз ніби забув усі слова.
— Ти хоч колись виходив з цього будинку? Коли ти останній раз гуляв?
— Виходив. З нею... Вона мене на роботу до себе брала і до школи возила здавати ці контрольні. І сам я гуляв. Кілька разів. — Хоч насправді всі ці прогулянки й були в лісі, недалеко від дому.
Вона хмикнула, ніби тільки більше впевнилася у своїй правоті.
— І тебе нічого з цього не непокоїть? Вона не мала б нікого з нас тут так тримати.
— Вона... вона просто за мене хвилюється от і все, — мене дуже дратували Оленені слова. Чому вона взагалі порівнює?! Я нормально живу і не має нічого такого в тому, що я не ходжу до школи й не шляюся вечорами містом з іншими підлітками.
— Щось мені підказує, що не за тебе вона хвилюється, — Олена говорила неприємно спокійним голосом. — У тебе колись були думки плзвонити в поліцію?
— Ні, — хмуро відповів я і пішов. Я не хотів більше нічого обговорювати.

Чому... чому це я мав доносити на рідну матір через якихось... незнайомців? Ще й придумала про якийсь мій "полон".

Хоча, може так і було? Мати ж так просто мені наказувала. І я не міг її ослухатися...

Через якийсь час я все ж повернувся до дівчини. І захопив з собою шоколадку.
— Ще раз привіт, — але я досі не виглядав дуже привітним.
— Усвідомленням все-таки накрило? — незрозуміло з якою ціллю, але усміхаючись, запитала Олена.
— Я зараз знов піду, — досі трохи ображено фиркнув я.
— Ну все, все, пробач. Я, напевно, трохи різкувато на тебе все це вивалила.
— Напевно, — буркнув я, але сів біля неї.
- Ти дутися прийшов?
Якийсь у неї зараз був неприємно хороший настрій.
Я, не обертаючись, простягнув їй шоколад.
— А ще мені просто нудно, — хоч це й не була моя основна причина. Але просто вибачитися я чомусь не міг.
Дівчина взяла шоколадку.
— Ну от про що я й кажу, — почувся шурхіт обгортки й хрускіт. А потім дивним сміх. Я обернувся й побачив чимось дуже розвеселену її з виплюнутим шматком в руці.
— Це найгірший шоколад, який я коли-небудь їла.
— Та нормальний, — я чомусь теж засміявся.
— Ти коли звідси виберешся, обов'язково купи собі лю́дську шоколадку, бо це якась гірка фігня.

Вона далі підсміювалася, а я раптом знову спохмурнів.
"Коли звідси виберешся...". Я так рідко про це думав. Я взагалі погано уявляв, що зі мною буде за межами цього будинку й того, схоже, насправді невеличкого світу, який я знаю.
Олена помітила мою невелику задуму.
— Не хвилюйся ти так, колись це все обов'язково закінчиться, - вона поклала руку мені на плече.
Я щось холодно мугикнув їй у відповідь. Не те, щоб я хвилювався... Хоча так, хвилювався. Про те, що буде, якщо цього всього, особливо моєї мами, не стане.
Вона трохи знітилася. Напевно, через відсутність моєї реакції.
— Твоя мати скоро повернеться? — зненацька запитала вона. Можливо, запримітила годинник у мене на руці.
— Через дві години.
Дівчина помітно напружилися і трохи притислася до мене.
— А якщо вона знову... попросить тебе щось зробити, ти...? - стривожено запитала вона.
— Дивлячись, які у неї будуть інші варіанти, — зітхнув я. Мені відверто не хотілося більше робити нічого подібного, але якщо у моєї мами знайдуться гірші їдеї, то я погоджуся. У мене, по-суті, не буде іншого вибору.
— Але мені здається, що їй вчора вистачило, — я намагався трохи заспокоїти Олену, хоч це "вистачило" й було тільки відносно мене і сама вона могла "не награтися" за два попередні вечори.

Потім ми з Оленою ще трохи поговорили. Вона трохи розповіла мені про свого батька, про друзів і все інше. Олена чомусь ну дуже не хотіла, щоб я йшов. Хоча це, насправді, могло б тільки стати для моєї матері поштовхом для ще якогось... неприємного дійства.

Тому коли в замку вхідних дверей почулося обертання ключа, я все ж вирішив піти.